Виховні можливості поезії Василя Стуса
М. Гурець
Яку тобі, Боже, складу я хвалу? Мій спів - то ж твоє дання.
На межі третього тисячоліття, коли людина проникає у глибини космосу, досліджуючи Сонячну систему і дерзновенно спрямовуючи свій погляд у інші світи, все-таки найбільшою таємницею залишається душа людини, незбагненні злети її творчого духу. Космос людської душі - ось що має хвилювати всіх і зокрема науковців, причетних до творення нової педагогіки!
Творча спадщина українських письменників, особливо Василя Стуса, дає великі можливості для реалізації поставленої мети.
Сучасні філософи намагаються дослідити сутність духовності у взаємодії таких загальногуманістичних категорій, як добро, істина, краса. За визначенням кандидата психологічних наук Жанни Юзвак, духовність - це творча здатність людини до самореалізації та самовдосконалення, зумовлена такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової сфер, які сприяють успішному формуванню та реалізації потреби в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомлення єдності себе та Всесвіту.
За принципом Стусового світобачення, людина буде поводитись і чинити правильно лише тоді, коли керуватиметься голосом свого розуму. Тобто джерелом формування її естетичних норм повинен бути «чистий розум». Таке твердження недосяжне раціональному науковому пізнанню, бо з точки зору «чистого розуму» дійсність розглядається як вільна активність індивідууму, аналогом якої можна вважати свободу.
У поезіях Василя Стуса духовне завжди домінує над тілесним:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню, що осіянний одним твоїм бажанням.
Вищий рівень мислення потребує надзусиль. Це як молитва до Бога, що вражає своєю енергетикою:
Боже, не літості - лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
дум смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Поет віддає всього себе духу як вагомій внутрішній силі, йде за своїм істинним вищим призначенням, відкриває таємниці свого безсмертя.
Сила духу спонтанна, вона виникла за непідвладними людському розуму законами через синтез мовних одиниць. Франко називав її «вогнем в одежі слова». Сила духу - джерело створення Стусом своїх поезій. Вона - воістину творче начало:
Пам’яті А.Г.
Ярій, душе! Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України.
А ти шукай - червону тінь калини на чорних водах - тінь її шукай.
Бо - горстка нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання, що калинова кров - така густа,
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь це гроно болю, що паде в глибінь
на нас своїм безсмертям окошилось.
Мова поезій Василя Стуса і національний дух тісно взаємопов’язані; вони гармонійно доповнюють одне одного. Видатний мовознавець Вільгельм Гумбольдт відзначав, що правильність, багатство і розвиток мови прямо пропорційно залежить від дії на мову сили національного духу:
Усім своїм корінням і національними порухами мова сплетена з силою національного духу, і чим сильніше діє на мову сила національного духу, тим правильнішою і багатшою стає мова...
Справжній синтез, пронизуючи мову своїм світлом, ніби блискавкою, переплавлює з’єднані в ній речовини, як вогонь невідомого походження.
Саме емоційно-чуттєвий характер української душі Василя Стуса спричинився до появи таких вогненних рядків:
Бо вже не я – лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна - та, за котрою погляд марно рву.
То ж дай мені - дійти і не зотліти, дійти - і не зотліти - дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній борозні.
Василь Стус - поет глибоко національний за своєю духовною сутністю, за способом мислення, за характером мови. Основа побудови текстів - тісне переплетіння слів-символів, кольорів, словозмін, словоформ, стилістичних неологізмів, авторських крилатих висловів. Творча спадщина поета - це своєрідна українська Біблія, за якою треба виховувати молодь у дусі справжнього українства.
У поезії Стуса різні образи складають єдине ціле й утворюють художню структуру його сутності, яка відображає християнське розуміння людини як єдності духу, душі і тіла. Інколи йому не вистачає слів. Тоді він творить свою мову, аналогів якої немає в українському красному письменстві:
Мені за березневі є дари - оця богорожденність стала святість,
оце світіння полохких світань світів жертовних,
що мене запалює всенепогасним і ламким,
як крига, огнем співучих надторосів-криг.
Поетове слово - буря думок, почуттів, асоціацій! Стус збагачує свою мову новими словами й новими виразами:
Чекання, безбереге, мов чуття, що мертве і живе наполовину, наполовину знане і незнане, переростає свого страстотерпця на голову і зноситься до зір, невідомих прагнучи галактик.
Григорій Сковорода стверджував, що великий і малий світи (макрокосм і мікрокосм) перебувають у єдності: «...все, що існує у великому світі, існує і в малому, все, можливе в малому світі, можливе й у великому».
Поетичний геній Стуса допомагає зрозуміти нам єдність цих світів, проникнути у великий світ, зрозуміти, що духовність - це функціонування людини як мікрокосму:
Ота зоря - вістунка твого шляху, хреста і долі - ніби вічна мати, вивищена до неба (од землі на відстань справедливості), прощає тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич...
Отже, в поезіях Василя Стуса ніби акумулюється вся повнота світобачення. Він мріяв про пробудження національної самосвідомості українців, про духовне вдосконалення сутності людини. Глибина думки більшості його поезій потребує читача підготовленого, освіченого, бо поет далеко випередив свій час. Можливо, деякі його твори зможуть осмислити тільки розумніші від нас нащадки... А поки що, як і передбачав Поет, він повертається до нас «своїм стражденним і незлим обличчям» зі своєю поетичною спадщиною, ім’я якій - Справжність.
Л-ра: Дивослово. – 2005. – № 5. – С. 8-11.
Твори
Критика
