По той бік Анни
Ганна Лобановська
Від першоджерел власної творчості все одно нікуди не подітися. Історії відомі численні імена лікарів, військових, юристів, які присвятили себе письменницькій діяльності. Але природознавчий характер прози Тараса Прохаська, ботаніка за фахом, викликає деяке здивування.
Він розглядає навколишнє середовище немовби в розрізі капілярів піддослідного листочка:
«... усвідомлюючи усвідомлення визначника, тексту, ознак, який веде, перекладнане на визначник мислення, флористична логіка ареалу, занесення, експансії, відмирання, взаємовпливу всього на все, реєстру назв рослини — лиш субстанція для властивостей, в тім числі і вербальних, паралельна лінгвістика: пелатина, еквізетум, сциля, юніперус, крокус, альхімія, цикламен, юніперус, циприпедіум, фритилярія, арніка монтана, скорзонеля, нечуйвітер (омела)...»
Момент нескінченного перечислення явиш нагадує принцип «речизму» в «антироманах» А.Роб-Грійє. Проте, якщо б автор висловлювався простіше, що залишилося б від самого тексту? Чи, може, краще він перейшов би виключно на латинську мову — це було б логічніше...
Ці феноменологічні експерименти в прозі звільнені від будь-яких усталених нормативів оцінки «художності» стилю Прохаськового твору. Недарма сам Т. Прохасько стверджує, що найбільше серед сучасних українських письменників його приваблює лінгвістична проза Ю. Андруховича в «Перверзії». Т. Прохасько впевнений, що писати треба насамперед з метою побудови цікавих лінгвістичних конструкцій. Але це аж ніяк не означає, що поетові байдужий читач його текстів.
На погляд О. Ірванця, твори Т. Прохаська об’єднані наскрізним стрижнем самотності героїв, пошуків за втраченим часом, загубленим світом і самим собою в тому світі; в якому, власне, не герой, а лише читач отримує поглиблене знання взагалі-то не потрібних йому штрихів і деталей вимисленого Прохаськом світу.
«Особливістю вигадництва є і те, що окрім думок, ідей, сюжетів [...], лише під час письма виникає особлива сукупність вельми важливих словосполучень, які в процесі розмовної мови не встигають формуватися у такій кількості.
Заради них я, можливо, і пишу. А інакше я би не писав, а просто розповідав, спілкувався «вживу». Але здобування особливих мовних конструкцій, які можливі тільки під час письма, це дещо незвичайне», — стверджує Т. Прохасько в інтерв’ю для одної зі столичних газет.
Але ж ніяк не відмовити Т. Прохаськові у наявності певного поетичного дискурсу. Де-інде він пише ритмізованою прозою, і той ритм нагадує про провокативно-екзистенційний і водночас відкритий читачеві підтекст його творів.
Цікаво, що сам автор, незважаючи на позірну, на перший погляд, антиутопічність прози, зазначає, що все описане ним траплялося насправді, а за собою ж він залишив право реімплантації подій та регламентування їх у часі на власний розсуд.
Географія «Еззаі» свідчить нібито про перебування в межах Австро-Угорщини доби Габсбургів. Як це доречно завважив В. Костюк у рецензії «Ландшафти письма»: «Вже топоніміка творів Прохаська ностальгійно австро-угорська: Прага, винарня на Водчіковій,есеїстка з Відня та Альпійські гори, що імітують Гімалаї. Безпосередньо згадується Рот, Рільке, Тракль, Гуссерль, Бахман, Гандке... Не згадувані Музіль і Кундера випрозорюються у фразах про світ, що втратив властивості, або про «стан постійної легкості буття».
До речі, набір цитацій тим ще не вичерпаний: В. Костюк у своєму розгляді стосовно творчих винаходів Прохаська згадує й «Смерть Вергілія» Г. Броха, де автор уперше використав образ «ландшафти душі», в якому блукає герой оповідання Т. Прохаська «Довкола озера».
Проте мінімалізм та певне творче медитування в Прохаська, у якого навіть «флористика перетворюється на літературу» (В. Костюк), беззаперечно свідчить, що претензії на оригінальність в жонглюванні з доробком літературної спадщини австро-угорської доби та візіями сучасності все ж має всі підстави на звання «вишуканої елітарної літератури задля естетичного смакування».
Ім’ям «Анна» Т. Прохасько свідомо охрестив всю жіночу половину людства, залишивши на долю чоловіків користуватися такими «непрактичними, непристосовними для побутових умов іменами на кшталт Себастіан чи Памва».
Говорячи про свої літературні прихильності, окрім Б. Віана, Т. Прохасько згадує творчість Генрі Міллера (особливо «Тропік рака») чи «Острови в океані» Е. Хемінгуея; можна із впевненістю сказати, що твори Ю. Андруховича він знає чи не напам’ять (і це є наслідком тісного дружнього контакту поміж письменниками). Ідея ж Прохаськової повісті «Некрополь» могла якоюсь мірою наштовхнути Ю. Андруховича на створення «Перверзії» (Зрештою, складно судити про творчий взаємовплив двох представників галицької прозової школи на прикладі молодшого її представника).
Зазначимо лише, що постать Т. Прохаська вже помітно привертає критичну й читацьку увагу на українському літературному обрії. Поява окремої збірки прозаїка «Інші дні Анни» у видавництві «Смолоскип», лауреатом якого він став минулого року, — це вже зрілий плід так званого «Івано-Франківського феномену».
Проте хотілося б зауважити, що принцип «кіномонтажу» та ухиляння від реальності не завжди буває ознакою вишуканого смаку, бо іноді повіває постепігонством, хоч і під екзотично-ботанічним соусом.
Л-ра: Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 83-85.
Твори
Критика
