Проста метаісторія «НепрОстих» (Про «белетризацію минулого» в романі Т. Прохаська)
Ігор Бондар-Терещенко
Найлегше пояснити писання Прохаська тим, що це проза така — непроста. Хоч насправді нічого складного в ній немає й структура роману «НепрОсті» являє собою набір коротеньких главок, пронумерованих для зручності в принципово «апокрифічний» спосіб. Робиться це задля того, щоби якнайдовше затримати увагу читача в межах кожного уривка, а також через особливість психомоторики авторського письма, котре нагадує дихання астматика, коли, наприклад, за уявленням одного з персонажів, «величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів». Якими, зауважмо, може бути сказано про цю людину в енциклопедії, чи пак, у романному універсі Прохаська.
Загалом історіографію «станіславського феномену», до якого належить автор, протягом усього її існування переслідував своєрідний комплекс неповноцінності. По-перше, завжди виникали проблеми з нелітературним, а скорше соціокультурним статусом цього явища, коли кожен з учасників конгломерату вів персональні бої за гештальт-історію свого краю, намагаючись створити власну історико-логічну концепцію метафізичного краєзнавства. Інакше кажучи, створити міф антитоталітарного кшталту і федеративного зразка.
З другого боку, всі станіславські філософи-екзегети тривалий час не могли підшукати достатньо аргументів, які дозволили б урівняти в правах історіографічний і природничо-науковий метод віднайдення істини в літературі. В результаті зійшлися на тому, що специфіка «станіславської» історіографії полягає в описові (а не поясненні) унікальних подій австро-угорської минувшини й пов’язаних із цим постмодерних рефлексій, девіацій і перверзій уві сні та наяву.
Однак, з часом була видана МУЕАЛ відомого реформатора В. Єшкілєва, і виявилось, що сучасної науки про літературу не існує, оскільки правдивий опис, як і сама історія, не знає таких унікальних подій, які не можна було б вивести з відповідних універсальних законів. І всі замислились над «правдивістю» романів Ю. Андруховича та Ю. Іздрика. Адже якщо ми не такі поблажливі, щоби дозволити нашим станіславським екзегетам безсоромно смикати за важелі історії й по-свій живописати пригоди історичних персонажів у часі їхніх видатних діянь, як при тому можна бути впевненим у правдоподібності їхнього опису?
І тоді в літературу прийшов Тарас Прохасько, який у своєму романі «НепрОсті» чи не вперше показав простий вихід з цієї мисленнєвої безвиході під назвою «герменевтика ландшафту». В своїй геопоетиці по-станіславськи він запропонував використати звичайний «історичний наратив». Адже чудова якість наративу полягає в тому, що він не тільки описує, а й пояснює одні минулі події (війна 1914-го року) з точки зору інших минулих подій (війна 1939-го року), які щодо тих перших виступають майбутніми (війна 1950-их років). Ось якби послухалися героя роману й розставили снайперів як слід, то не програли б «балконну війну» у Львові 1939-го року і не позбулися б ЗУНР!
Адже в основі герменевтики ландшафту лежить особливе, просторове «прочитання» пейзажу, спрямоване на його переосмислення передусім за рахунок осягнення різноманітних місць і місцевостей. У «НепрОстих» Прохаська це сакральна географія Українських Карпат, а саме — курортне містечко Ялівець, що поміж Білою і Чорною Тисою, де й розгортається гуцульський епос початку минулого століття. Топонімікою цілком можна обійтися, як вважає автор роману, а місцевість іноді буває захопливішою за будь-який сюжет, адже саме вона диктує описову психомоторику. «Іноді варто заговорити самими назвами у правильній послідовності, щоби назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше за біографію», — вважає герой роману Франциск Петроський. Його послідовник Себастян, взявши такий метод редукції за основоположний, свято дотримується обмеженої топоніміки, не виходячи за рамки прикарпатської території і моралі, і відповідної ж генетики, послідовно живучи статевим життям спочатку з дружиною, потім з дочкою, а наприкінці й з онукою.
До речі, щоби залишитися з дочкою, Себастян викликає на дуель власну дружину, на якій та гине. З огляду на вищезгадану «прикарпатську» мораль, навряд чи коректно розглядати вчинок героя роману як злочин: адже в даних етичних координатах це буде модернізовано й антиісторично. Подібні речі краще інтерпретувати у світлі відомих міфологічних уявлень, де бій найближчих родичів завжди видавався загальноприйнятим і зрозумілим. Так само вбивство родича в архаїчній свідомості, до якої апелює автор «НепрОстих», усвідомлювалося не як щось жахливе, а скорше як бажане й закономірне, — адже виключність окремої особистості не підлягала осмисленню. Те саме стосується інцестуального зв’язку Себастяна з дочкою. Заборона на інцест — доволі пізнє явище. В архаїчному мисленні інцест був необхідною передумовою виникнення людства, оскільки первісні люди природно підтримували інцестуальне взаємнення: крім них самих, більше нікого й не було. Не набагато збільшується їх і в епосі Прохаська.
Тому-то «едипівська» сентенція «Себастян вбив дружину і заволодів дочкою» неможлива в міфологічній мові, яку культивує у своєму творі Прохасько: воно належить постміфологічній свідомості і відповідній реальності. «Реальність існує для тих, кому бракує Анни» — визначається автор роману. Так само за реконструкціями міфологів XX століття, міфологічна мова скорше за все могла мати «інкорпоруючий» синтаксис, себто в ній були відсутні члени речення й частини мови, було відсутнє також слово як самодостатня структурно-семантична одиниця, а мало місце нагромадження морфологічно неоформлених основ в одне слово-речення на зразок «мрії-про-три пари грудей-у правнучки» або «думати-про те-як нога-потрапляє-між ноги-і стає потертою». Такими, зокрема, були поштові послання Себастяна до Непростих і його взаємнення з Анною-онукою: «Скоро ми з А. доживемо до того, що зможемо розмовляти лише своїми фразами». Тож міфологічна мова не дозволяє усвідомити будь-який злочин на прикарпатських теренах загальної редукції (мови, життя, родинних стосунків). Втім, а чи був злочин?
Як підказує прочитання роману, будь-яка історія — або історія помилки чи приховання таємниці (детектив, новела таємниць, комедія помилок), або історія, пов’язана з порушенням заборон (трагедія, кримінальна мелодрама), або історія втрати й віднайдення якоїсь цінності (любовна історія, історія пошуків). Чим більше модальностей сконцентровано в сюжеті, тим він естетично стійкіший. Утім, сюжет, себто історія, що має початок і кінець, як і феномен художньої наративної словесності, — явище в культурі достатньо пізнє. Наприклад, Прохасько в своїй оповіді, побудованій на євангельських зразках писемності, показує, що воно пов’язане з розпадом міфологічної свідомості і появи ідеї Історії з великої літери і Ексцесом як відправною точкою цієї Історії. Бо за Ю. Лотманом, у міфологічному світосприйнятті, що було, як знати, циклічним, немає місця ані ексцесові, ані історії про ексцес, там усе закономірне й упорядковане, повторюючись з року в рік.
Однак саме через те, що не всі входження дескрипцій імені Анна були відомі модерному героєві роману (він несвідомо порушує деонтичну норму), і в його вчинках задіяні одразу три модальності: епістемічна (незнання і помилка), деонтична (порушення «цивілізаційних» заборон) і аксіологічна (завдання «моральної» шкоди), — його історія в «НепрОстих» є не тільки сюжетом у надзвичайному сенсі слова, а й моделлю сюжету взагалі, як його розуміють в європейській традиції.
Адже проблема Центральної Европй — стилістична, як вважає Прохасько, а час — це експансія роду в географію, що дає підстави підозрювати знайомство автора «НепрОстих» з працею П. Рікера «Оповідь і час», яка з’явилася після не менш видатного опусу Х. Вайта «Метаісторія». І тому «Ялівець завжди опинятиметься в центрі європейської історії, бо в цих місцях історія сама приходить на наші подвір’я». Тут, на цьому «центральноєвропейському» курорті, трапляються алкогольні снігопади, після яких не варто злизувати з тротуарів сніг, інакше обов’язково сп’янієш. Тут усіх хворих лікують виключно джином, усіма вулицями розвішані трапеції і розставлені трампліни, а на прем’єри до місцевого кінотеатрику злітаються знаменитості з усього світу. Все це трохи нагадує дитячу інфантильність в дусі оповідей Д.Родарі про літаючі торти, чарівні олівці й блакитні стріли утопічного майбуття, але ж справжній міф не визнає суперництва естетик!
Насправді ж ландшафти, які сприймаються людиною із східноєвропейським світовідчуттям за природні, себто такі, що не підпадають під антропогенні впливи (наприклад, Карпати), є безперечно культурними ландшафтами для їх аборигенів, оскільки являють собою осердя життєдіяльності тих останніх. І тому головного героя в романі Прохаська важко звинуватити в чомусь крамольному, окрім невинного інцесту. Наприклад, у насаджуванні федералізму — адже Себастян «керується скорше ідеєю ландшафтів, ніж ідеєю нації — зрештою, питання лісу і деревини завжди було у цих краях визначальним». Радикальна ж відмінність Прохаська від усіх, хто коли-небудь займався у Станіславі «метафізичним краєзнавством», полягає в тому, що операції, завдяки яким скриптор перетворює всі події спочатку в послідовну серію хронік, а потім — у завершену оповідь, він розглядає як операції з переваги несвідомо поетичного, а не когнітивного ґатунку. Тут і приватний епос, і сімейна географія рослин, основним вузлами якої виступають ті ж самі прикарпатські топоніми — Мокра, Ялівець, Чорногора, Станіслав — і сакральна ботаніка, і решта іншої семантики географічного простору.
Справа у тому, що сьогодні, як роз’яснює автор «НепрОстих», «великі зрушення перемішують людей, і основою говорення і способу мислення стає порівняльна географія». І в такій топографії Прохасько вже не має справу з подіями минулого в чистому вигляді. Він оприлюднює у своїй псевдоісторії «факти», які вже від самого початку являють собою мовні конструкції-паролі. Тому його справжнім завданням є наділення їх усім тим набором смислів, який дозволяє письменникові власна майстерність. Скажімо, створення в романі Непростих — земних богів, що правлять світом завдяки різноманітним сюжетам, які збирає для них в Ялівці спеціально призначений для цього французький інженер. «Хто оповідає, той має все», — ось основний постулат «непростої» релігії.
У такий нехитрий спосіб Прохасько займається белетризацією минулого. І всі попередні описи в цій галузі вітчизняної словесності відрізняються від «НепрОстих» лише за вираженням, а не за змістом. Основна ж заслуга саме цього станіславського автора полягає у створенні закінченого ескізу персональної космогонії Прикарпатського краю, на яку не подвигнулись у своїй деміургічній діяльності Андрухович, Іздрик чи Єшкілєв, — детального опису в стилі «Хозарського словника» М. Павича земель, рослин і тварин. Ну, ще й людей, що вибудовують між собою візерунки вигадливих дружб і взаємнень. Непрості у цьому епосі запросто ходять у Криворівню до Грушевського з державницькими порадами; приїздить посол австрійського парламенту В. Стефаник, а головний герой отримує відрядні, що призначалися генералові Чупринці.
Отже, процес збирання Прохаськом історії з сухого фантастичного матеріалу уявляється у вигляді створення декількох рівнів історичного роз’яснення. Перші три не такі важливі, оскільки передбачають тривіальні виправдання — сюжетом (сімейна сага завдовжки у півстоліття), формальними доводами з опертям на світові гіпотези (формалізм, механіцизм, контекстуалізм) й завдяки «ідеологічним підтекстом», де автор заявляє про свою приналежність до одного з чотирьох типів ідеології (анархізму, консерватизму, радикалізму й лібералізму). В четвертому ж Прохасько експлуатує глибинний рівень історичної свідомості. На ньому за допомогою чотирьох фігур мовлення (метафори, метонімії, синекдохи та іронії), як правило, і створюється інтелектуальний бестселер. Себто всього лише протокол, що передбачає вибір перерахованих вище моделей роз’яснення. Наприклад, з даного нам у романі стає зрозуміло, що «українська держава можлива лише тоді, коли прикарпатський вектор стане основою її геополітики, карпатська космогонія — моделлю ідеології, а самі Карпати — природним резерватом». Ось така проста і незносна легкість буття пропонується нам у «НепрОстих».
Л-ра: Слово і час. – 2003. – № 6. – С. 58-60.
Твори
Критика
