До питання про жанрову та стильову своєрідність «Евфуеса» Д. Лілі
В. А. Самойленко
Твори Д. Лілі «Euphues: the Anatomy of Wit» (1579); «Euphues and his England» (1580) звичайно зараховують до найбільш значних англійських витворів художньої прози останньої третини XVI ст. Питання про жанрову природу цього творіння Лілі все ще не є остаточно вирішеним: якщо на думку Е. Бейкера, автора «Історії англійського роману» (1924-1939), «Евфуес» не може бути віднесений до романів, то відомий спеціаліст В.М. Джеффері обережно визнає його романну природу: «Евфуес» Лілі - це найбільш ранній англійський твір, що за типом дуже сильно наближається до роману», а у висновку він взагалі беззастережно вказує на приналежність його до романного жанру: «Так Англія отримала свій перший «novel». Треба думати, що такий висновок, підготовлений конкретним аналізом тексту, є надмірно категоричним і подається як уточнення, тим більше, що вчений замикає термін «novel» у лапки, ніби ще раз підкреслюючи скоріше праобраз цього жанру, рух до нього, аніж жанрову завершеність «Евфуеса» як роману. Джеффері, вживаючи термін «novel», бачить в «Евфуесі» практично дороманну або передроманну форму, тобто має на увазі «другу» епоху історії жанру, а не «першу» - традиційний «romance». Автор тим самим підкреслює новаторську роль Лілі, що пориває зі старим романом і прокладає шляхи до роману нового типу: без зусиль «єлизаветинських романістів» та авторів роман XVII ст. і розквіт «novel» в Англії XVIII ст. були б неможливі. Хоча у ряді робіт все ще відчувається традиційна недооцінка історії жанру до XVIII ст. і тому новація його у XVIII ст. постає майже як «диво», яке неможливо нічим пояснити.
Інший літературознавець Д. О'Хара пише, що твір Лілі «Евфуес» дійсно можна вважати романом, «якщо під цим терміном ми розуміємо «тривалу розповідь у прозі, що включає в себе дію мінливих характерів, моральні проблеми та альтернативи і сюжет, який можна розпізнати».
Хоча перед нами швидше коротке описання поетики жанру, аніж його дефініція, однак таке аналітичне розкриття дозволяє побачити в «Евфуесі» Лілі важливі риси роману, певний жанровий кістяк, начерк романної структури. О'Хара справедливо зауважує, що більшість істориків літератури неохоче називають твір Лілі «романом», хоча й припускають, що він займає провідне місце у розвитку цього жанру. А сам дослідник визначає його як «своєрідний світський роман звичаїв».
Вірогідно, варто все ж таки бачити в «Евфуесі» Лілі лише заявку, начерк, незакінчене жанрове утворення. Але це зовсім не применшує новацій письменника, особливо якщо порівняти «Евфуес» з класичним «romance» не тільки Середніх віків, але й Відродження, що мав дуже значний вплив на інших «єлизаветинців», таких як Ф. Сідні., Т. Лодж, Р. Грін (в його «високих» творах). Автор «Евфуеса» разом з багатьма іншими романістами пориває з поетикою «роману першої епохи», шукає особливий термін для визначення жанру свого твору. Він називає його «анатомією», «памфлетом», і не тільки через те, що термін «romance» був скомпрометований до того часу практикою рицарського континентального роману, що прийшов у занепад наприкінці XVI ст. «Анатомія» підкреслювала аналітизм твору, а «памфлет» - його сучасність та актуальність, хоча далеко не всі властивості «памфлету» Лілі реалізує: «Памфлет багатоманітний... «памфлетність» до певного ступеня властива також іншим художнім творам, в яких подаються ескізи портретів, що більш чи менш легко можна розшифрувати, та характеристики певних історичних осіб, сучасників, відображається манера поведінки, специфічне слововживання та ін.».
Автор «Евфуеса» не вводить історичних осіб, не подає портретів сучасників, відмовляється від геліодорівської сюжетики, екзотизму, умовності художнього часу і простору, властивих «romance».
Б. Гріфцов у книзі «Теорія роману» (1927) цілком справедливо зауважує, що «до Сервантеса роман був лише цікавою вигадкою». Лілі, називаючи свій твір «анатомією» і «памфлетом», був одним з тих, хто сприяв трансформації романного жанру від розважальної вигадки до проблемного художнього аналізу сучасності.
«Евфуес» складається з двох частин: «The Anatomy of Wit» та «Euphues and his England» і написаний в епістолярній формі. Перша частина за обсягом значно менша за другу. Вона включає десять листів, одне послання, чотири звернення, багато настанов і повчальних промов, систему правил поведінки, виховання, освіти, діалоги героїв, - отже, вона є багатоскладовою, менш епічно роздробленою, хоча і вміщує цілу серію малих «готових форм».
Друга частина складається з чотирнадцяти листів, одного послання, чотирьох звернень, діалогів; до неї входять вірші, присвячені англійській королеві, а також багато повчальних промов і коментарів. За формою обидві частини, в цілому, схожі одна на одну, але за змістом вони різні. Перед нами постає та своєрідна «жанрова суміш», той набір «малих форм», які не лише виявляють генетичні джерела роману Лілі й особливий, характерний також і для інших «єлизаветинців» принцип жанрової контамінації, але при цьому ще й зберігають певну автономію складових структур твору, яка, проте, є більш рельєфною у таких авторів, як Т. Делоні та Р. Грін. Важливим об'єднуючим стрижнем всього «Евфуеса» є тематико-проблемне ядро, пряма дидактика оповіді, присутня і в подіях історії про «блудного сина» з його юнацькою нерозважливістю, і в прямих повчаннях, що її супроводжують, переривають, обрамлююють.
«Анатомія» описує, головним чином, досвід і знання, набуті молодим героєм, що пережив серію життєвих пригод і негараздів. Цей досвід і знання не тільки мотивують численні роздуми про кохання, вихованість, філософські висновки, але й характеризують оповідача та героя як інтелектуалів. Лілі скоріше конструює, певну модель освіченої, добре вихованої молодої людини часів Єлизавети, ніж створює неповторний характер: відчувається і роль повчальних книг для світської молоді, в яких також подається «типова модель», щоправда дещо «взірцевої» поведінки, бо автор часто посилається на ці книга, видані або в Англії, або в Італії – їхній батьківщині. Проте, герой Лілі – не «ідеал», який, на думку М. Бахтіна, зображується у рицарському романі.
Друга частина «Евфуеса» складається з серії пригод, подорожей героїв, картин життя двору королеви Англії, його побуту та звичаїв. Тут менше моральних порад, повчальних промов: в описах, незважаючи на оповідну роздрібненість, вимальовується певний сюжет, за яким відчувається реальність життєвих спостережень автора.
В центрі «Евфуеса» - «історія», в яку трансформовано традиційний «приклад» з життя, пов'язаний з історією ренесансної новели. «Приклад» цей - негативний, він виступає як шлях досягнення взірцевості: у повчальних книгах тієї епохи він також зустрічається. Історія Евфуеса, де центральною є тема безумства молодості, що, на думку І. Влодавської, надалі стане характерною для ряду єлизаветинських романів, містить у собі зародок роману виховання. Дослідниця зауважує, що в романі виховання діє принцип «непрямого» зображення, який ще можна назвати «невласне-прямим зображенням», беручи до уваги рухливість межі між автором та героєм.
Історія «Евфуеса» задумана і здійснена як певний корисний урок для юнацтва. А це свідчить про формування нових тенденцій у розумінні призначення художньої літератури і роману, що згодом отримають своє завершення в барочній естетиці. Історія ця є екземпліцитною за своїми ідеями, оповідною організацією і направленістю. У Лілі ця екземпліцитність має більш прямий характер, ніж у його послідовників (Т. Лодж, Р. Грін та ін., не говорячи вже про Ф. Сідні, відмовились від прямої повчальності).
Таким чином, зберігаючи установку на «те, що повинно бути», «Евфуес» об'єднує в собі і певний начерк світського роману звичаїв, і відкрито повчальний твір. Внутрішній сюжет тут домінує над зовнішнім, оскільки в головному еволюція героя залежить від його психічного стану, почуттів, роздумів. Розмірковування, рефлексія героя відсувають події роману на другий план: їх тут небагато; Лілі полемізує з подієвим потоком ренесансного «romance», акцентує увагу на внутрішньому житті людини, посилює інтелектуальну спрямованість твору, накреслює можливості романного твору в розумінні психології людини. Слід звернути увагу на такий факт, що подієвий ряд не містить у собі нічого незвичного, як у ренесансному «romance»: події розгортаються в межах світської повсякденності (вечері, бесіди) - саме в тому й полягає виховне новаторство здобутків Лілі, важливе для подальшого розвитку роману. Але автора при цьому цікавить не сама реальна побутова дійсність - вона є лише фоном для духовного мікросвіту схильних до інтелектуальних пошуків та роздумів героїв , що постійно спілкуються. «Евфуес», без сумніву, є зразком елітарної літератури і за своїм адресатом, і за типом героя та зображуваної дійсності, і за стилем та мовою твору: книга Лілі ще раз доводить справедливість уявлень ряду сучасних дослідників про елітарність ренесансного гуманізму і гуманістів (Л.М. Баткін, А.Н. Немилов, О.Ф. Лосєв, М.Т. Петров, Н.В. Ревякіна).
Дидактична спрямованість авторських листів, що виражається в активному спілкуванні автора з читачем, націлена на англійських джентльменів та леді, відображаючи і формуючи ту ренесансну культуру слова, яка є характерною для Відродження та його світських ідеалів. М. Петров зазначає, що ідеал культурної людини, активного носія освіченості і знань, особистості, що формує саму себе, наполегливо формулювався упродовж всього Ренесансу і послідовно втілювався на практиці.
У другій частині роману явно відчувається вплив італійських традицій: Лілі дуже часто зображає в ній не придворне життя англійців, а сучасне «світське» життя Італії, яке в епоху Відродження вважалося певною мірою взірцевим, - а саме це автор і бере під сумнів.
В «Евфуесі та його Англії» Лілі співає дифірамби Єлизаветі, її двору, всіляко прославляє її дії, без заперечень сприймаючи її рішення. Він пише: «Дозвольте нам всім молитися за неї, бо це є єдиним нашим обов'язком, який ми можемо виконати, і найбільшим, який ми в змозі запропонувати». У цій частині твору відчутне зростання національно-патріотичних почуттів англійських гуманістів, автор з захопленням висловлюється про культуру, звичаї, побут, устрій життя своїх співвітчизників. Для нього Англія і все, що з нею пов'язане, - вершина досконалості: «У всій Європі немає адвокатів більш освічених, богословів більш мудрих, лікарів більш досвідчених, ніж в Англії». Лілі відкрито полемізує з континентальним «італьянізмом»: в «Евфуесі» чітко відбивається той процес зростання національної самосвідомості, яким відзначалася Англія в епоху пізнього Відродження.
Провідним у творі є публіцистично-риторичний стиль, що об'єднує автора і героя. Письменник вкладає в уста героїв свої думки, а ті, в свою чергу, говорять мовою автора. Але при цьому не всі герої – носії ідей, близьких Лілі, найбільше симпатизує він Евфуесові та Фідусу.
Перед очима читачів – дуже старий Фідус і ретроспективна оцінка його життєвого шляху, яка дається ним особисто на основі величезного власного досвіду, що усвідомлюється розумною, схильною до аналізу людиною, котра стоїть на останній межі життя. Автор показує Фідуса через сприйняття головного героя: «Евфуес побачив цього по-батьківськи приязного сера... що був обдарований внутрішньою гречністю не менше, ніж зовнішньою миловидністю,.. тому щедрість його пропозиції мала свідчити про благородство його походження». Між цими різними за віком героями не відчувається конфліктності і навіть протистояння, немає колізії «батьків і дітей».
Головний герой – молодий, привабливий, дотепний юнак, що перебуває у розквіті сил. У книзі показані його успіхи і невдачі, які допомагають осмислити життя і розмежувати добро й зло, тобто, зображений процес пізнання дійсності, власного «я», процес формування духовно змужнілої особистості. Це – переродження легковажного, пустотливого, чуттєвого любителя погуляти й посперечатися в людину з гострим розумом, досвідчену, таку, що вміє тверезо мислити і бути порадником іншим. Усвідомивши філософію життя, Евфуес звертається до молодого покоління зі своїми порадами з питань виховання, освіти, способу життя, моралі і прагне навчити молодих людей правильному розумінню мистецтва кохання та дружби: тобто, ніби міняючись місцями з Фідусом, приймає естафету з його рук, перетворюючись також у розумного «наставника». Слову, повчанню Лілі надає величезного значення, вірячи в їх силу і дієвість. Сама риторика, як давно помітили дослідники, відзначена вишуканістю, пишномовністю суджень, що утворюють собою систему повчальних життєвих принципів автора і героя: тут й виникає той особливий маньєристичний стиль прикрашеної мови, що вражає читача і посилює, у такий спосіб, інтелектуально-емоційний вплив на нього.
Основоположним у романі є хід авторської думки, убраної в дотепні, вагомі, великі за обсягом, складні в стилістичному плані фрази, що промовляються вустами «обраних» героїв, але такі, що мають під собою реальну основу з життєвих спостережень і досвіду. Риторика постає у формі логічних, послідовних роздумів і висновків афористичного типу («Існують три речі, що роблять людину досконалою - це характер, розум, здібності», «Головна принадність життя полягає не в багаточисельності днів, а у здійсненні доброчесних вчинків», «Мудрість - це велике багатство»).
Такий афористичний, часом дуже витончений стиль висловлювання має на меті здивувати читача своєю несподіваністю, незвичністю, оригінальністю, що виразно свідчить про маньєристичну природу стилю Лілі.
Друга частина твору багата на риторику з приводу кохання і дружби - центральних тем, які надалі будуть заповнювати сторінки романів не лише Лілі, Лоджа, Гріна - «високих» романістів, але й стануть загальноєвропейською рисою любовно-пригодницького роману XVII ст., на що звертають увагу В. Джеффері, Д. О'Хара, Є. Мелетинський, Л. Потьомкіна, В. Кожинов та ін.
Переживши розчарування в коханні, Евфуес, як рефлектуючий герой-інтелектуал, звісно, замислюється над питанням про його сутність, джерело, силу, мінливість, що стане важливою рисою поетики західноєвропейського роману XVII ст. Автор для порівняння наводить три історії кохання: кохання Евфуеса до Лючілли; кохання Філавта до неї ж та любовну історію, котру розповідає Фідус. Кінець усіх трьох сумний. Екземпліцитний принцип «варіацій» однієї теми, помітний в «Евфуесі», стане важливою рисою поетики «високого» роману в Англії цього періоду («Розалінда» Т. Лоджа, «Аркадія» Ф. Сідні).
В. Грег вважає, що риторика «Евфуеса» відзначена зловживанням порівняннями і метафорами, заплутаними алітераціями та численними антитезами. У Лілі відсутній алегоризм, він надає перевагу метафорам, парадоксам, риторичним запитанням, дослідасуюючи тим самим можливості слова: «гра» зі словом – важлива прикмета маньєризму, втілена в «евфуїзмі» - авторському індивідуальному стилі, якому наслідуватиме багато хто з його сучасників (Т. Лодж, Р. Грін та ін.).
Всі персонажі роману говорять однією мовою, особисті характеристики кожного з них не становлять для автора жодного інтересу, через що витісняються з твору публіцистично-риторичними ситуаціями, які й складають його стрижень. Лілі весь поринає у проблеми та риторику з приводу кохання і дружби, залишаючи поза увагою змалювання характерів своїх персонажів. Якщо іноді їхні думки й суперечать одна одній, то в цьому виявляється лише різниця точок зору самого письменника, ілюстрація процесу пошуку істини, данина «діалогічному» ренесансному стилю. Проблеми вирішуються в художньому просторі вітальні та внутрішнього двору, тобто у звичному місці проведення світських розмов, при цьому автор майже не приділяє уваги зовнішньому оточенню, що є характерною рисою жанру гуманістичних діалогів того часу: художній простір у романі – закритий, специфічний, умовний, він не вимальовується, бо не відіграє ніякої ролі, на відміну від простору, наприклад, у пасторальному романі (М. Бахтін, І. Влодавська, В. Джеффері). В «Евфуесі» просторово-часові межі художнього опису специфічні, локальні, не такі функціональні, як в ренесансному філософському діалозі.
Конструкція речень відзначається складністю, високим ступенем емоційності, пристрасності, що спричинює величезну кількість окличних, питальних речень, риторичних запитань. Лілі звертається до різних стилістичних прийомів, причому у кожному реченні їх міститься відразу декілька. У книзі безліч метафор, порівнянь, прислів'їв, алітерацій, каламбурів, повторень слів, антитез, персоніфікацій і т. ін. Усі вони складають цілісну систему твору, є упорядковані, внаслідок чого виникає ефект пишномовності, преціозності, індивідуальності. Фахівці саме в надмірній метафоричності вбачають суть маньєризму, представником якого в Англії, безперечно, був Лілі.
Стиль «Евфуеса» - це новація маньєристичного стилю, форма підкресленої суб'єктивної авторської манери, і тому Лілі вважається родоначальником цілого евфуїстичного стилю, англійського різновиду маньєризму. «Евфуес» відзначається самобутністю, прагненням створити собі жанрово-стильове обличчя, дуже близьке до романного. Це - певна заявка на інтелектуальний роман з виховною орієнтацією, виконана у маньєристичному стилі.
Л-ра: Ренесансні студії. – Запоріжжя, 1998. – Вип. 2. – С. 46-53.
Твори
Критика
