Ольга Баландюх (Ольвія). Вірші

 

‘‘Ліхтар’’

Хмару тримаю за руку.
Цілую палкими устами.
Загортаюся в неї.

Всесвіт пригортаю до себе.
Зливаюся із всіма зірками.
Наповнююсь щастям.

Дерево скинуло насінину.
Воно заповзло до мене в серце.
Корінням проросло.

Квіти виростають з очей,
З грудей вилітають птахи,
Коли поруч ти.

Тепле літо грає по тілу,
Хвилями моря заспокоює душу
Словами кохання.

Лісове повітря застрибує в мене.
Без крил починаю літати.
Ти тримаєш мене за руку.


З рук плететься листя. Я - дерево.
З ніг хлюпоче вода. Я - ріка.
В голові танцюють планети. Я - зірка...
Лиш від одного променя ліхтаря.

‘‘Пригода у лісі’’

У лісах прадавніх
Місяць танцює гілками.
Цілує втомлене листя.

Темрява ночі
Кружляє літом теплим
На моїх щоках.

З стелі осипаються маки,
Дощ обіймає моє тіло,
Переносить у сон.

Голос кличе у гори.
Трави танцюють на пальцях,
Мов малі птахи.

Небо лісом вмилось.
Стало корінням рости,
Зеленіти вічними квітами.

Подих седативного вітру...
В нього очі сині,
Мов озера моєї душі.

Я вкрала море у неба.
В долонях Сонце грію.
Зорями дивлюсь у світ.

Дерева мене спокушають,
Гілками мене роздягають,
Обійнявши за плечі:

"Вночі та при зорях,
При Місяці яснім -
Дерев я дружина!
Я вічнозелена
Я вічнокрасива -
Ніколи не згину".

 

‘‘Пролог’’

Подарувавши життя ти відкрив мені світ смерті,
Світ сорому, печалі й лиха.
Я без тебе, наче самотня крапля.
Дощ пройшов, а мене залишив.
Я не можу ворушити пальцями.
Мені холодно.
Я шепочу ім'я твоє
Та на устах моїх вітер.
Він вкрав слова.
Я не можу досягнути розуму твого серця.
Я не відчуваю сонце твого подиху.
Дай мені сили.
Подай знак як врятуватися.
В мені згас вогонь.
Тебе нема.
Я німа.
Примара.
Тиняюся хмарою по вулицях закинутого міста.
Небо хворіє спогадами про тебе.
Воно малює гризайлі твого образу.
Ти мертвий.
Але ти у снах.
Ти зник...
Та я знаходжу твій погляд у нічних ліхтарях.
Вони світять холодом моєї душі.
Я не маю сил, щоб утекти.
Ти тримаєш мене гілками старих дерев.
У небі місяць купає тебе в океані бур.
Я осліпла від краси твого сяйва.
Не покидай мене.
Подаруй промінь надії.
Вдихни у мене спокій твого буття
Й залишся тендітним поцілунком на моїх плечах...

‘‘Для Н.’’

Твої руді кучері, наче промінці Сонця.
Від них народжується магічне щастя у спраглій душі.
Хвилями морської води заплітаються у міріади зірок.
І ти, наче чарівна Русалка, пливеш серед океану течій,
Випромінюєш дивовижну енергію, зібрану Всесвітом,
Даруєш безкорисливе тепло своїм поглядом.
Мов невагома здіймаєшся в повітрі, граційно танцюючи серед планет.
Наче птах, вільний та безстрашний, летиш на зустріч світанку,
В шаленому танці розриваєш хмари помахом своїх крил.

Твої руді кучері - це невидимі нитки Сонця, які сплітаються в твоєму серці,
І ти, наче його ядро, даруєш життя оточуючим.

‘‘Колискова’’

В поцілунках зірок народжується радість.
В краплинах дощу я бачу твоє сумне обличчя,
А в сонячних променях - жар твого серця.
Очі стають добрішими, коли ти їж шоколад,
Голос стає дзвінкішим, коли ти почув як співає твій друг.
Тіло стає пластичним, коли ти печешся на скварі.
Мимоволі згадую твоє ім'я.
Посмішку.
Очі.
Останні слова.
Приходить біль у серце.
Потім байдужість.
Адреналін в моєму тілі.
Ранкова кава прокидає мою голову.
Та ліниво ще спить під колискову Dire Straits.
Осінь в душі.
Така ж холодна як і вода в твоєму дУші.
Я цілую пальці Сонця.
Вони теплі та приємні на дотик.
Лікують мої рани.
Я п'ю воду хмар.
Наповнююсь легкістю туманних візерунків.
Вони несуть мене у рай.
Я тримаю небо у руках.
Воно таке крихітне на моїх долонях.
Лікую його подихом.
Зірка у моєму сплетінні.
Я горю полум'ям життя.
Свічуся, мов вечірній ліхтар.
Зелена трава - мої вії.
Корені дерев - моє волосся.
Втомлений сад - мої уста.
Сніг падає мені на обличчя.
Я облизую свої губи.
Відчуваю присмак свободи.
Відкриваю очі.
Сніжинки проникають у зіниці.
Я зряча.
Тримаю Білий Всесвіт у руках.
Їм його як морозиво.
Тепер я планета.

‘‘Самотня Осінь’’

Похмурі дні зривають осінь з моїх плечей.
Треба вдихнути аромат сирої глини.
Зануритись пальцями у холодну землю.
Прогризти камінь твого серця.
Замовкнути на мить, щоб потім розкритись.
Заплющити очі, щоб потім назавжди бути зрячим.
Доторкнутися до твого голосу, щоб забути як звучить свій.
Поговорити з тобою, щоб звільнити почуття болю.
Вдихнути тебе, щоб стати частиною світу.
Скинути одяг, щоб запам'ятати відчуття свободи.
Підстрибнути до стелі, щоб наступним ривком було небо.
Обпекти руки вогнем, щоб бути готовим для Сонця.
Заморозити шкіру, щоб поцілувати Місяць.
Записати сни, щоб не сплутати з реальністю.
Забути тебе... Щоб більше не повертатися на Землю.

‘Пам’ять про…’

В божевіллі живу.
Снігом плачу за тобою.
Зорями сумую.

Шаленство, мов вітер
Здіймається бурею,
Коли далеко ти.

То на землі, то в небі...
Шукаю тебе в лісі
Своїх спогадів.

Душа розривається
Відсутністю рук теплих
На моїх плечах.

Барви великого кохання
Втікають заходом Сонця.
Мене поглинає ніч.

Ранок ятрить холодом.
Немає затишку твого серця.
Я покриваюсь льодом.

Я квітка серед пустелі.
Врятуй теплом почуттів!
Вдихни життя!

Втрачаю себе в тиші...
Тінь вкрала мій облік.
У мене немає тіла.

Я хочу кохання твого,
Хмари неба синього,
Трав солодких цілунки.

‘‘Ніч!

Присвячено тобі…’’

Я обвіяна вітром,

Заворожена тобою.

Соромом мовчу.

Я цілую твої руки,

Забираю твої муки,

Випиваючи росу.

Я вдихаю твої рани,

Я лягаю в серце хмари.

Полум’ям горю.

Твої звуки так колишуть,

Травами у мене дишуть.

Квітка розцвіта.

Я до тебе пригорнуся,

В твоє листя загорнуся.

Не втрачай мене.

У твоїх думках втоплюся,

За край світу піднесуся.

Небо огорну.

Я ступаю крок за кроком,

І мене несе глибоко

В полон твоїх сліз.

Твої краплі випиваю.

На тобі промінням граю.

Поцілуй мене!

Хочу жити лиш тобою.

Забери мене з собою

В ясла для зірок.

‘‘Вечірній спокій Сонця’’

Хмари - це море догори дном.

Вони віддзеркалюють те, що заховано у моїй душі.

Мою душу п'янить вітер.

Він зливається карамельними потоками з небом.

Дорога кличе мене у рай.

Я щаслива, що оточена музикою квітів.

Сходи ведуть мене за обрій.

Виводять на пагорб, зітканий з метеликів.

Весна подарувала крила.

Я легка мов золотаві поцілунки кульбаби.

Заплющую карі очі.

Лечу крізь дивну фантасмагорію своїх снів.

Промінь сонця втікає.

Воно малює хмари темними відтінками космосу.

Сумно йти від нього...

Я наче відвертаюся від життя і розчиняюсь у пітьмі.

‘‘Невід’ємні квіти мого саду.’’

Море.

Крізь тисячі літ

Воно гукає мене знову.

Шторм.

Я його дитина.

Він ловить мої сльози.

Сонце.

Палає німбом,

Здіймаючись до мого обличчя.

Час.

Невблаганно летить,

Краде мої вітрила мрій.

Дощ.

Він проникає в мене.

Наповнює краплями космосу.

Хвиля.

Відбиває сяйво в мої очі.

Мовчить криком чайок.

Сон.

Несе мене в глибінь матерії.

Я там залишусь.

Ти.

Навшпиньках тривожиш сум,

Цілуючи мої пальці.

Я.

Динамікою руху,

Проникаю в твою свідомість.

Музика.

Пристрастю наповнює серце.

Я танцюю на хмарах.

Рух.

Вітром веде мене до вершин,

Скидаючи кайдани минулого.

Світ.

Тоне в сотнях галактик,

Зливаючись в одне ціле.

Диво.

Я не знаю чи ти існуєш.

Книжковою історією розбуди мене.

‘‘Балада про космос’’

Мене колише вітер на своїх руках

Й вода несе у глибінь простору

Я відчуваю збуджене тремтіння у ногах,

Лечу в обійми невідомого ще космосу.

Я бачу зірку! Зірка помирає…

Переродившись в світлий подих хмар,

Сама себе в обійми загортає,

Втікаючи від смерті і примар.

Ще світиться. Дорогу прокладає.

У далечінь незнану та чудну

І раптом в мене подих завмирає,

Коли побачила красу таку!

Всі барви спектру недопорівняння,

Існує тут окремий цілий світ –

Без болю, сорому та зволікання

І квітами малює сонця цвіт.

Я протягаю руки до незнаного,

Я огортаюсь у його тепло,

Шепочу безсоромливе признання

Про те як добре з хмарою було.

Я повернусь сюди ще на світанку

І огорнусь у теплую росу,

Чекатиму тебе безперестанку,

Щоб осягнути надзвичайную красу.

*********

(присвячено весні)

Подихом солодким,

Поцілунком ніжним

Тепло принесла.

Шепотіла пісню,

Обіймала міцно

Дівчина-весна…

З пелюстків серпанок,

Ніжная хода,

В серці розквітають сонячні слова.

Квітами у очі дивиться вона,

Дотиком тендітним душу роздяга.

Зваблює собою,

Барви розкида й по мені малює!

Дівчина-весна…

Я вдихаю трави,

Зіркою лечу у обійми неба…

Про любов мовчу.

Я її цілую,

Від снаги кричу,

В мріях зустрічаю Дівчину-весну…

*********

(присвячено весняній Грозі)

Грім розриває кластер хмар на полотні,

І блискавка плете свої узори.

Виблискують в калюжах ліхтарі,

Малюючи ескізи ледь прозорі.

Холодний вітер в душу заглядає,

В мереживо тендітне зодяга.

Це так нестримно він мене кохає.

Дощу цілунок тіло обляга.

Туманність ночі місто огортає,

Шепоче гарні і спокійні сни,

Щоб із грозою в хмарах політали,

Щоб показали де живуть вони.

Милуюся вологими стежками…

Неначе шлях мозаїкою у рай.

Де я стою віч-на-віч із зірками

І споглядаю в галактичну даль.

Вже дощ вщухає. Мій коханий спить.

І хвилі серця в океан втікають.

Я виглядатиму жадану мить.

Прийдешні блискавки вже теж мене чекають.

Ольга Баландюх (Ольвія)