Художній психологізм малої прози Б. Грінченка

Л.О. Мельниченко, асп.
Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

ХУдоЖній пСиХологіЗМ МалоЇ проЗи Б. грінЧенка

Статтю присвячено аналізу малої прози Б. Грінченка. Основна увага акцентується на психологічному дослідженні.

Ключові слова: проза, Грінченко, психологізм, дитячі оповідання.

Статья посвящена анализу малой прозы Б. Гринченко. Основное внимание уделено психологическому исследованию.

Ключевые слова: проза, Гринченко, психологизм, детские рассказы.

The article deals with the analysis of Borys Grinchenko’s short stories. The article focuses mainly on psychological research.

Key words: fiction, prose, Grinchenko, psychological analysis, insight, children’s short stories.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначився не лише національним терором, мовним геноцидом, політичними переслідуваннями українського народу, але й актуалізацією національного феномену як нового предмету суспільно-історичних, наукових, психологічних і художніх студій.

Літературна молодь шукає нового змісту, форми і засобів зображення людини, її буття, тривог, надій і реальних перспектив на гуманніше майбутнє. Відображення життя у формі самого життя вже не задовольняло вимогливого читача. Якщо раніше нова українська література обмежувалася, за незначним винятком, поезією й белетристикою з селянського побуту, то характерною ознакою літератури кінця ХІХ ст. є широке узагальнення дійсності, зображення її в історичному русі, в закономірних зв’язках із минулим і майбутнім. Молодь «вступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач, що потребувало видозміни, збагачення й уточнення самого реалізму, зовсім інших художніх картин, інших образів, прийомів, інших слів і виразів, а також поглиблення самої сутності драматичного конфлікту» [Гнідан 2005, 68]. Вона дбає про розкриття внутрішніх творчих можливостей нації та її культури. Загартована в таємних патріотичних студентських гуртках при університетах, гімназіях, учительських і духовних семінаріях, юні сприяють піднесенню національної свідомості народу, визріванню загальнолюдської моральної цінності, що стала об’єднувальною духовною силою, могутнім чинником інтеграції суспільства, орієнтації його на творчість. Досліджуючи людину в найрізноманітніших проявах індивідуальних якостей, література прагне передати насамперед її психологічний і моральний стан, ті риси характеру, які виокремлюють індивідуальне в суспільному. Не приймаючи особу взагалі і не розчиняючи її ні в соціальному, ні в національному, ані в природному, письменник бачить її в комплексі, у складній взаємодії людини з навколишнім середовищем, у якій беруть участь і генетичні, і біологічні, і психологічні, і, що найважливіше, соціально-суспільні її якості – як поступово виховні, так і спонтанно зароджувані.

Характеризуючи рівень інтелектуальної думки у нас порівняно з духовним світом у інших народів, Дмитро Чижевський писав, що в Україні «мінявся і ступінь політичної залежності, і ступінь рівня національної свідомості інтелігенції, - отже, найважливіші з передумов культурного розвитку» [Чижевський 2003, 75].

Характерними ознаками художньої манери Б. Грінченка цього періоду є насиченість створених ним образів матеріалами політичної сучасності; національно-патріотичний пафос, художнє осмислення інтелігенції як чинника соціального і національно-визвольного руху, її ролі в суспільстві; вирізнення ментальних особливостей українського народу.

Проте державно-політичне становище в теперішньому часі співвідносилось письменником із прогнозом майбутнього України, наповненим новим змістом. Традиційний для української поетичної думки образ України набирає нових ознак, найвиразнішою з яких є відсутність узагальнено-трагічного сприйняття її як частини всесвіту.

У художньому слові з’являється багато нового, зокрема увага до філософських проблем, спроба розкрити феномен людини у загальному і конкретному. Боротьба, протистояння людини і суспільства у творах видозмінювалася, розкривалась не тільки як революційна, а й як національно-визвольна, досліджувалась пасивно-споглядацька позиція. У творчості письменника виникають настрої гнітючості, зневіри, безнадії, які вимагають іншої мистецької форми. Перед авторами всіх поколінь постає проблема оновлення художнього слова. Експериментально-пошукова за своїм пафосом творчість Б .Грінченка не вкладається в межі одного якогось методу чи естетичного напряму. Поруч із новим матеріалом ми бачимо нові методи художнього розуміння дійсності; письменник не просто протоколює все побачене, а пильно вдивляється в речі, замінюючи поверховий натуралізм психологізмом, витісняючи етнографічний інтерес психологічним.

Вимальовується посилена увага до внутрішнього життя людини, яка не може вважатись принципово новою характеристикою літератури. Зміню- ються тільки художні засоби і прийоми відтворення психічного життя людини, причому письменники передають не лише психологію окремих станів, але й психологію як процес, як еволюцію або деградацію особистості. Тому глибокий психологізм є досягненням усього процесу розвитку літератури, сплеск якого відбувся в кінці XIX — на початку XX ст.

Разом із тим, проблема дослідження внутрішнього світу української дитини на матеріалі класичної й сучасної літератури давно назріла. Недарма ж дослідники зауважують, що вікова психологія «з’ясовує роль історично вироблених суспільством цінностей ( мови, досягнень науки, мистецтва, суспільних норм поведінки тощо) у формуванні людського індивіда як особистості» [Забродський 1998,4].

У малій прозі Б.Грінченка спостерігається зображення неврастенічного стану, людей вразливих, схильних до видінь, простежується болісний процес народження власної людської самоцінності (на стадії неусвідомленого протесту), зустрічаються мотиви зневіри, самотності і втоми.

На початку XX ст. український письменник Б. Грінченко пише оповідання, герої яких - це діти з убогих шахтарських чи робітничих родин, які навіть мріяти не можуть про школу, освіту, про світ мистецтва. У цих оповіданнях мало показано світлого і святкового. Небезпечна і тяжка робота під землею чергується з сірими буднями побуту, пияцтвом, брутальністю.

Проблема знедоленого дитинства розглядається по-новому: дитинство руйнується, але це не катастрофа, а шлях до пізнання реального світу. Погляд дитини прояснює підтекст, передбачений автором, використовується прийом удаваної об’єктивності, умовності. Дитина потрапляє в екстремальні обставини і в реальних умовах так не мислить, не говорить, не діє, не аналізує свій внутрішній світ. Підхід до тематики, вибір головного героя, добір художніх засобів є критеріями своєрідності художнього твору.

Героїв дитячих оповідань Б. Грінченка можна віднести до групи молодшого чи середнього шкільного віку, можна простежити їхні характери й особливості спілкування з однолітками, але внутрішній світ, їхню психологію потрібно вивчати передусім виходячи з тих ідейних настанов та суспільноісторичних подій, у яких творив автор. Адже кожний маленький герой із творів українського письменника - це передусім рупор автора, символ його громадянської позиції.

Отже, досліджуючи психологію юних героїв з оповідань Б. Грінченка, який у своїх творах прагнув виписати романтизовані, героїзовані образи маленьких українців, характери яких відповідали б ідеалам українця-козака, варто враховувати передусім методи етнічної психології.

Б. Грінченко вніс значний вклад у розвиток дитячої літератури, як оригінальної, так і перекладної. Адже кому, як не йому, були відомі всі порухи дитячої душі - майже половину свого недовгого віку він провів у школі.

Робота над укладанням першого повного словника української мови, який вийшов чотиритомним виданням у 1907-1909 рр., за що Російська академія наук присудила упорядникові премію М. Костомарова, дала можливість письменникові долучитися до багатющої скарбниці української лексики.

Відомі також його популярні підручники - читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання». Освітній діяльності Борис Грінченко віддав понад десять років (1881-1893). Як педагог Б. Грінченко відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках, як-от «Яка тепер народна школа в Україні», «На беспросветном пути. Об украинской школе» та ін., він піддавав різкій критиці самодержавну систему освіти, обстоював зв’язок навчання з життям народу.

І ось тут дуже важливо було почати роботу для пробудження в народі самосвідомості, передусім серед молоді й зокрема у початкових школах. Б. Грінченко обстоює переконання, що в його добу вже не досить просто змальовувати події - письменник виявляє тяжіння до поглибленої психологізації персонажів. Тенденція до психологізації наявна й у дитячих оповіданнях Б. Грінченка.

Автор у своїх дитячих творах уперше порушив тему життя шахтарських дітей. Такі дитячі оповідання як «Украла», «Батько та дочка» змальовують болісні картини життя дітей у поневоленій Україні. Ніби бажаючи протиставити цим похмурим образкам народного горя картини героїчного минулого, Борис Грінченко пише твори на історичну тематику. Найцікавішим із них є оповідання «Олеся» - про дівчинку, яка завела ординське військо у болота, де вороги й потонули, однак скарали юну героїню.

В оповіданні «Украла» простежується формування психології дитячої душі під впливом позитивних чи, навпаки, негативних обставин. У центрі твору - школярка першого року навчання Олександра, донька сільського писарчука-п’яниці, яку однокласниця Пріська звинувачує в крадіжці хліба.

Письменник моделює психологічні переживання, акцент у яких зміщується з соціального аналізу суспільства в особі його представника на аналіз духовного світу індивіда у його ставленні до суспільства, внаслідок чого зображення є не конкретно-історичним або предметно-аналітичним, а містить глибокий аналіз психологічного стану персонажів. Письменник до висвітлення морального внутрішнього обґрунтування вчинків героїв, тобто мотивування поведінки, йде від внутрішньої логіки характеру персонажа. Психологічний аналіз Б. Грінченка настільки поглиблюється, що змінює обличчя літератури, створює новий тип - напружено-емоційний. Стиль викладу також змінюється. Домінує монологічний тип художнього мислення, завдяки якому автор має можливість безпосередньо розкрити душу героя зсередини, показати його найпотаємніші думки, прагнення, збуджену фантазію (або дитячу уяву) - і саме в цьому виявився хист Б. Грінченка як письменника, психолога й педагога.

Вчителюючи, Б. Грінченко розвинув гідну подиву літературну діяльність. У 1893 році І. Франко зауважив: «засипає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності» [Грінченко 1990, 9]. До літературної роботи письменник активно залучав і багатьох однодумців. Сучасників вражали працелюбство Б. Грінченка, наполегливість і відданість справі.

Важливою заслугою Б. Грінченка стало видання українською творів світової літератури. У колі його перекладацьких зацікавлень були Міллер і Гейне, Пушкін і Кольцов, Гете і Байрон, Гюго і Чавчавадзе... Наприкінці 900х років виходять друком у перекладі письменника також твори Г. Гауптмана, О. Мірбо, В. Сарду, А. Шніцлера, С. Амічіса та інших авторів.

Із часом тенденція до психологізації стає у творчості Б. Грінченка визначальною. Почавши в традиціях «старої» манери письма, для якої характерне прагнення до статичного, етнографічно-побутового опису з ряснотою подробиць, Б. Грінченко на початку XX ст. значною мірою долає цю тенденцію.

Звичайно, Б. Грінченко не належав до прозаїків, котрі, як от М. Коцю- бинський, були в авангарді новаторських шукань у літературі, але те, що він не залишився невиправним «традиціоналістом» (а прояви саме таких «кваліфікацій» почасти тримаються і до сьогодні), що його творчість теж зазнала новітніх віянь, — це безперечно. Свого часу висловлювалася навіть думка, що на межі століть Б. Грінченко «совершенно меняет свою писательскую манеру» [Грінченко 1990, 25]. Напевне, було сказано це професором М. Самаріним вже надто категорично, хоча й не помічати суттєвих змін у стилі прозаїка — значить заплющувати очі на очевидне.

Чітко простежується процес оновлення та збагачення письма у прозі Б. Грінченка. Це можна побачити, скажімо, на прикладі оповідання «Дзвоник» (у цьому творі письменник продемонстрував, що володіє прийомами новелістичного письма).

У праці «Українська література серед інших літератур світу» О. Білецький пов’язав із творчістю Б. Грінченка цілий етап у розвитку української прози - між І. Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним, з одного боку, та М. Коцюбинським - з іншого. Оповідання і повісті письменника відзначаються щирим демократизмом змісту, гуманістичним пафосом. Кращі твори Б. Грінченка-прозаїка заслужено ставлять його в один ряд із класиками рідної літератури, засвідчують вірність принципам критичного реалізму і народності.

Отже, творчий доробок Бориса Грінченка - це значний крок у поглибленні художнього психологізму. Порівняно з творами інших письменників цієї доби, його соціально-психологічне оповідання у плані художнього психологізму стоїть вище: у героях оповідань органічніше поєднуються психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.