К. Шахова. Теодор Шторм
К. Шахова
Теодор Шторм (1817-1888), один із найзначніших поетів-ліриків і новелістів Німеччини другої половини XIX ст., народився в сім’ї адвоката в невеличкому місті Гузум у Шлезвігу. Місце народження багато в чому визначило людську і письменницьку долю Шторма. З ним він був пов’язаний не лише родинним, а й духовним корінням. Любов до рідного краю з його розлогими луками, перерізаними каналами, що рятують землю від наступу моря, піщаними дюнами з рідкими кущами глоду і терену, низькими вологими хмарами, морем і соснами — ця любов зробила Шторма поетом і у віршах, і в прозі. В 1851 р. вона змусила його взятися за перо політичного публіциста і писати патріотичні відозви, коли Данія проголосила остаточне приєднання Шлезвіг-Гольштайна до свого королівства. Боротьба німців цих північних провінцій за незалежність, що була справжньою війною, закінчилася перемогою датчан. Палкий патріот з Гузуму адвокат Теодор Шторм змушений був на довгі роки емігрувати, оселитися в Пруссії. Як юрист він працював спочатку в Берліні, який дуже незлюбив, а потім у маленькому Хайлігенштадті. Лише в 1864 р., після перемоги спільних німецьких сил у війні проти датчан, Шторм зміг повернутися на батьківщину. В улюбленому Гузумі він зайняв посаду ландфогта і в наступні роки робив успішну урядову кар’єру. З 1880 р. Шторм у відставці через незгоду з політикою канцлера Бісмарка. Нарешті він зміг цілком віддатися улюбленій літературній роботі. 1888 року, не доживши двох місяців до 71, письменник помер.
До останніх днів життя Шторм писав і встиг закінчити свій шедевр — новелу «Вершник на білому коні». Про неї Томас Манн сказав, що це «монументальний твір», і додав: «Створивши його, він підняв новелу — як він розумів цей жанр, тобто як епічну сестру драми — на ніким ще не перевершену височінь». Манн дуже високо цінував прозу автора «Вершника», не лише художню, а й епістолярну. Обидва походили з Півночі й писали про ганзейське бюргерство, й молодший багато чого навчився у старшого.
Відданість рідній землі, надзвичайно тісний зв’язок з нею зумовили те, що Шторм писав майже виключно про людей, історію, природу Північної Німеччини, Фрісландії, як ще іменують цю частину країни. За це його не лише називали патріотом Шлезвіг-Гольштайну, а й закидали йому локальну вузькість, зараховуючи до письменників-регіоналістів. Час віддав належне письменникові. Знамениті слова Фолкнера про «маленький клаптик землі розміром з поштову марку», що він його сам як митець створив і де відбувалися події переважної більшості його романів, можна віднести і до світу, створеного Теодором Штормом. Німецький художник так само мав право розглядати цей світ, як «щось на зразок наріжного каменю всесвіту...яким би малим не був цей камінь, забери його — і весь всесвіт завалиться». Фолкнер розумів під цим, що вигадана ним округа Йокнапатофа вбирає в себе пристрасті і конфлікти людей взагалі, що вона причетна до долі людства. Так само художницький світ «регіонального» Шторма увібрав у себе страждання і радощі не лише мешканців Гузума та округи, а й широкого світу, що письменник відтворив характери і конфлікти загальнолюдського змісту, що його «настроєві» твори відповідають настроям людей далеко за межами його невеличкої вітчизни.
Романтизм, як відомо, не виключає зображення темних і гірких сторін дійсності, жахливого і огидного в житті і в людях. Але естетика цього напряму тяжіє до розведення добра і зла, як двох полюсів існування людини, до поетизації добра і гротескного перебільшення зла. Навіть якщо прослідкуємо за тим, «чи» і «як» втілюється цей романтичний принцип у автора «Іммензее» або «Пана радника», легко знайдемо близкість або тотожність. Ось уривок з першої знаменитої новели Шторма «Іммензее» (1849): «Замок на кілька днів ожив — святкували весілля молодої панночки. Вінчання відбулося у сільській церкві. Давно не бачили там стількох важних панів; та сухоребрий наречений з ріденьким волоссям і безліччю орденів зовсім не сподобався селянам; та й наречена — в довгій білій фаті, з насупленими чорними бровами, була мертвотно бліда, коли старий батько підвів її до вівтаря по розстеленому на східцях килиму; і що найгірше — вона не лила сліз, як личить нареченій».
А ось приклад з оповідання, створеного через 30 років, «Пан радник», портрет будівельного радника Штернова: «Нема сумніву, що пан радник належав до виду Homo sapiens, бо у нього були нерухомі вуха і ходив він, коли не був п’яний, на двох ногах, хоч і дуже коротких. Щоправда, розповідали, начебто нічна сторожиха, наскочивши на нього у темряві, із зойком кинулась навтіки, прийнявши його за ведмедя, котрий день перед тим танцював на ярмарку. І дійсно, його велетенська голова під щетиною чорного коротко підстриженого волосся, начебто посаджена прямо на м’ясистий тулуб, і криваво-червоне обличчя могли на смерть перелякати будь-яку стару». Далі читач дізнається, як радник жадібно п’є пунш, розп’яливши губи, а надудлившися до втрати людської подоби, роздягається і лежить на підлозі голий, схожий на велетенського жука-гнойовика. Цей портрет можна було б вважати натуралістичним, якби ми не знали, яким був намір автора при його створенні. Шторм писав про цей образ: «Огидне з естетичної чи моральної точки зору повинно знову втілитися у гуморі і стати предметом мистецтва. Так виникає гротеск». А яскравий романтичний контраст виникає в новелі при зіставленні з портретом батька портрета його нещасної дочки: «У дівчинки не було жодної спільної риси ні з братом, ні з батьком. Її худеньке обличчя було бліде, дивно бліде. Це стало особливо помітно, коли вона, ще тісніше притулившися до брата, глибоко зітхнула і підвела від грифельної дошки свої темні очі... «Дитя мертвої матері» — такими словами визначила її зовнішність одна стара світська дама. Моя фантазія пішла ще далі: незадовго до цього я в якійсь англійській книзі прочитав про віллісів, які при місячному сяйві линуть над могилами померлих. З тієї хвилини я уявляв їх — ці дівочі видіння — лише в образі блідої Фії Штернов і, навпаки, — було щось в цій дівчинці від блідого казкового сяйва місяця».
Подібних прикладів не треба довго шукати, вони розсипані на сторінках творів Шторма дуже рясно, бо становлять прикметну особливість його так званого «поетичного реалізму».
Поетичність, ліризм, притаманні прозі Шторма, часто змушують тих, хто пише чи говорить про нього, згадувати вірші в прозі Тургенєва. Найповніше цю паралель між німецьким і російським письменником розгорнув Томас Манн у своїй статті «Теодор Шторм» (1930). Манн писав: « Мене завжди радувало, що вони знали один одного, що сердечна дружба зв’язувала обох майстрів слова..., їх ріднив між собою не лише час, а й те, що обидва, творячи у різних сферах, були схожі між собою почуттям і формою, мистецтвом настрою і сумом спогадів... Якщо порівнювати їх ширше, в плані загальнолюдськи типового, тоді Шторм і Тургенєв здаються нам майже братами; вони начебто два варіанти однієї й тієї ж людини, у них один батько, але різні матері, різні батьківщини».
У себе на батьківщині Шторм передусім цінується як поет, за її межами як новеліст. Це обумовлено тим, що його поезія з її чистою прозорою мовою, народністю, образною простотою, музичністю важко піддається адекватному перекладу, як і поезія багатьох великих митців минулого сторіччя з інших країн. Звичайно, передача змісту віршів поета не становить будь-яких труднощів, але в іншомовному перевтіленні вони втрачають багато чого із своєї невловимої поетичної чарівності. «В ліриці Шторма, — пише Томас Манн, — яку він незчисленну кількість разів просіював і проціжував, лишилися, здається, самі тільки перлини, і у кожному вірші тут зустрічаєш таку могутню концентрованість переживань і відчуттів, таке мистецтво простоти, що всі ми, як би ми не старіли і скільки б разів не перечитували і не повторювали напам’ять його рядки, — всі ми знову і знову відчуваємо той клубок у горлі, те хвилювання, яке викликає в нас невблаганно солодке і гостре почуття життя...».
Томас Манн наголошує на таких якостях поезії Шторма, як одухотвореність його чуттєвих переживань, особлива напруженість його духовного життя, в якому нема місця бюргерській посередньості або сентиментальності, висока пристрасність в любовних поезіях, де іноді проривається майже язичницька розкутість і сила, рідкісна витонченість його сприйняття природи, картини якої в нього начебто написані найніжнішими акварельними фарбами.
Одним з найвідоміших пейзажних віршів Шторма є «Морський берег»:
Летить з-над моря чайка,
Росте присмеркова тінь,
Вогні вечірнього сонця
Відбила морська широчінь.
Мигочуть сірі крила,
Черкають гребені хвиль;
Мов сни, острови в тумані
Зринають звідусіль.
Я чую темні співи
Схвильованої глибини,
Самотні поклики птаха
Летять у тривожні сни.
Зірвався знову вітер,
Зірвався і занімів.
Лунає все голосніше
Глибин переможний спів.
(Переклад Віктора Коптілова)
Знавець поезії Шторма Роман Самарин відмічав, що в поетичних картинах природи художник розкривав неповторність свого краю в усі пори року, в бурі і соняшну теплу ясність. «Світло, і особливо соняшне світло, відіграє в поезії Шторма величезну роль. Не можна не помітити самобутній імпресіонізм поета: які важливі для всього, що він пише, освітленість, світлотіні». Треба лише додати, що сказане повністю відповідає зображенню природи і в його прозі, в якій пейзаж, сільській та міській, а також інтер’єр, часто виступають справжніми діючими персонажами, або створюють особливо насичений почуттями настрій, задають тон, стають головною мелодією.
Важлива, якщо не найважливіша тема в поетичній творчості Шторма — любов, кохання до жінки. У долі поета вирішальну роль відіграли дві жінки. Одна з них — Констанца Есмарш, його кузина, стала його дружиною, доброю, люблячою, всерозуміючою, вона народила йому дітей, подарувала родинний затишок. З другою він зустрівся, коли був нареченим Констанци, а вона — Доротея Йензен — дівчинкою тринадцяти років. Доротея закохалася в поета на все життя, і він не міг не знати про її почуття. Так вона й ішла, немов тінь, через долю поета. Після смерті Констанци Шторм одружився з Доротеєю і прожив з нею останні два десятиліття свого життя. Складні і суперечливі стосунки з обома жінками відбилися в поезіях, як у своєрідному ліричному щоденнику, за яким біографи реконструюють історії взаємин поета і його коханих. Та незалежно від біографічних фактів, в них увічнених або зашифрованих, любовні вірші поета є психологічно напрочуд переконливими, багатими на нюанси, глибокими. Невипадково його порівнювали з російськими сучасниками — Тютчевим і Фетом, також поетами-психологами, які спромоглися свої особисті почуття, переживання, роздуми піднести на загальнолюдський рівень.
Суттєва частина віршів п’ятидесятих років — твори політичного і патріотичного характеру. Це поезії-заклики, поезії-інвективи, вірші-реквієми, в яких Шторм пристрасно висловив любов до своєї малої вітчизни, ненависть до її ворогів, обурення зрадою сусідньої Пруссії (яка в осінні дні 1850 року покинула Шлезвіг напризволяще, уклавши мир з Данією), сум за тими солдатами, які загинули в боях за незалежність рідної землі поета («Восени 1850», «Могили на березі», «1 січня 1851»).
Версифікація Шторма тяжіє до класичної строгості та краси. Найчастіше він використовував різностопні ямби і точну риму. Однак виявив і велику майстерність, вживаючи вільноримований вірш, а також і неримований — білий:
Людина вже більша не стане,
Та поміж людьми
Зростає дедалі більше
Всесвіт думок.
Все суворіше вимагає чогось
Кожен день новий від людини.
І всі бачать,
Хто бачити вміє,
Як на місці блаженної віри
Зводиться інша,
Самовідданіша, величніша.
Ось молитва її:
Гідність жива і прекрасна
Без надії на загробне життя,
На потойбічну винагороду, —
І нехай торжествує красне життя!
(Переклад Віктора Коптілова)
Вище вже згадувалося, що поезія і проза Шторма мають багато спільного, особливо там, де в прозі йдеться про природу і людські почуття. Ось приклад з «Іммензее»: «Елізабет сіла у затінку під кущем і прислухалася. Райнгард опустився на пеньок в кількох кроках від дівчинки й мовчки дивився на неї. Просто над ними у височині сяяло сонце; палила полуденна спека; маленькі золотаві й синювато-сталеві комашки юрмилися у соняшних променях; навколо них у траві чутно було невгамовне стрекотіння і дзижчання, а час від часу з лісу долітало стукотіння клюйдерева і пронизливі крики лісових птахів». І ще одна цитата: «Вони пливли по озеру, і рука Елізабет лежала на бортику. Рейнгард весь час дивився на Елізабет, та її погляд затопився у далечінь, повз нього. Він опустив очі і не відриваючись дивився на її руку; і ця ніжна рука відкрила йому те, що приховувало її обличчя. На її руці він бачив ледь вловимі сліди таємного страждання, що так часто накладає свою печать на прегарні жіночі руки, які вночі лежать на грудях біля стражденного серця. Елізабет відчула його погляд і повільно опустила руку за бортик, у воду».
По суті вся поетична новела «Іммензее» з її тонко організованим ритмом звучить як суцільний великий вірш у прозі.
Новелістика Теодора Шторма являє собою складний органічний сплав реалістичного і романтичного відтворення добре відомого письменникові світу. Матеріалом його оповідань і повістей є власна біографія, життя близьких і дальніх родичів, а також сусідів-городян, гузумських обивателів, яких він знав особисто чи з переказів, чиї більш або менш драматичні історії доходили до нього у вигляді пліток, міського фольклору, барвистих міфів. Його цікавили всі прошарки населення рідного міста і його околиць, насамперед бюргерство, міський патриціат, до якого належали самі Шторми, їхні друзі і знайомі, а також поміщики із стародавніх дворянських родин, що жили у своїх схожих на замки оселях на околицях Гузуму. Якими б зарозумілими не були патріції міста — багаті судновласники і торгівці, що одні тільки мали право сидіти в церкві на спеціальному підвищенні, їхнє коріння часто було селянське, як, наприклад, у батька Шторма. А діти заможних бюргерів починали свою кар’єру простими матросами або обирали стезю освічених інтелігентів — ставали юристами, як той же Теодорів батько і він сам, чи вчителями, природознавцями, митцями тощо. Стрімке розорення колись пишних і пихатих родин, хвороби і нещастя породжували декласованих відщепенців або міських дурнів, людей суспільного дна, паріїв, алкоголіків, божевільних. Розповідаючи про всіх цих людей — мешканців одного занепалого північного містечка, новеліст в мініатюрі змальовував характерні типи і конфлікти, тенденції розвитку всієї Німеччини. У цьому розумінні можна говорити про реалістичну основу творчості Шторма. Але барви, які він обирає для своїх портретів (вище вже наводились приклади), напруга пристрастей і їхнє словесне втілення, схильність до виняткового, таємничого, загадкового, до відхилень від норми у поведінці і вчинках персонажів, до гротескного тощо надає його новелам романтичного колориту.
Сам Шторм вирізняв серед своїх новел два типи: «психологічну» і «романтичну». Якщо вважати, що під психологічною він розумів таку, де головне — передача настрою, тонкощів людської психології, складних і суперечливих порухів душі, то чистих взірців такого типу в нього не так вже й багато. А найяскравішим є новела «Іммензее», якій судилося стати найвідомішою з усього його доробку. Можна ще назвати оповідання-портрети «Йон Рів» або «Лена Віс». Від останнього, здається, розходиться аромат не лише червоних левкоїв і теплих булочок, що випікали в будиночку Вісів, а й аромат старобюргерської порядності та доброти, працьовитості та людяності.
У більшості творів Шторма «психологічне» сполучається з тим, що він називав «романтичним». Треба думати, що «романтична новела» уявлялася письменникові такою, де є подія, суттєвий драматичний конфлікт, зіткнення характерів, чіткий сюжет, котрий може розвиватися впродовж багатьох років, як в оповіданні «До літопису роду «Грізхус», або в новелах «Ганс і Гайнц Кірх», «У замку», «Карстен Опікун», «Вершник на білому коні» тощо. Точніше було б назвати подібні твори не «романтичними», а «романічними», бо в них закладено сюжет цілого роману. Що ж до «романтичного», то воно полягає скоріше в особливостях стилю, в барвах та інтонації, фольклорному началі, вже не раз згаданій схильності до незвичного, таємничого, до іронії та гротеску. Звичайно ж, і в певних ультраромантичних сценах, таких, як сцена загибелі непутящого Генріха Карстена або гордого і честолюбного Хауке Хайєна, чи шляхетного юнкера Гінріха з Грізхуса, весь характер оповіді не має нічого спільного з тим, що традиційно вважається «реалістичним».
Манера Шторма-новеліста не лишалася незмінною. Від перших змальованих ніжними барвами «новел настрою» («В залі», «Іммензее»), через соковиті «новели характерів» («Університетські роки», «Лена Віс» та інші), новели-казки у фольклорному дусі («Дождьова Труда») або оповідання для дітей («Майстер Петрушка») Шторм приходить до насичених яскравими барвами і великими пристрастями історичних новел-хронік («Aquis submersus») та гостросюжетних соціально-критичних «романічних» новел («Карстен Опікун», «Ганс і Гайнц Кірх»), нарешті до завершуючої його творчу діяльність «монументальної» новели «Вершник на білому коні» з її воістину фаустівською темою.
Однак у прозі Шторма при всій її стилістичній мінливості наявний не лише певний стильовий каркас, що тримає все докупи, а й доволі характерні саме для цього письменника теми, мотиви, конфлікти, образи, що повторюються, варіюються, лишаючись в глибині незмінними. І в інших письменників можна знайти дещо подібне, але Шторм навіть у відомому, вже розробленому іншими знаходить своє, що робить його твори свіжими і оригінальними. Так, наприклад, однією з найважливіших є для цього письменника тема бюргерського життя в його усталених, добротних, консервативних формах. Попри всі свої недоліки, всю обмеженість, навіть примітивність, воно, на думку письменника, було гарним, чесним, надійним, працьовитим і людяним, несло в собі щось органічно природне. Про бюргерство писали і до нього і в його час, але так м’яко і суворо, так чесно і з такою щемливою нотою, мабуть, не писав ніхто. Новеліст сприймає як трагедію зникнення старого бюргерства (як і старої аристократії) з історичної сцени, його руйнацію і загибель. У масштабах великої епічної прози цю тему розробив у своїх «Будденброках» Томас Манн, який, про що вже згадувалося, з молодих років був великим шанувальником Шторма. Автор «Ганса і Гайнца Кірхів», «Села у степу», «Карстена Опікуна» розуміє неминучість історичних змін, неможливість зупинити щезання дорогих його серцю форм життя, моральних норм, начебто вирізьблених з міцного дубу людських характерів бюргерської доби. Розуміє, але не приймає серцем, і йому це болить. Звідси так багато трагізму в його пізній новелістиці.
У кількох новелах, дуже вагомих у творчому доробку письменника, головна тема, основний конфлікт — це протистояння «батьків і дітей», як у знаменитому романі доброго знайомого Шторма Івана Тургенєва. Тріщина, яка стає прірвою, у відносинах батьків і дітей, неможливі до подолання розбіжності у поглядах на світ і його вартості, надмірна суворість люблячих батьків і бунтівна впертість дітей ведуть до драматичного розриву, а часто й до трагедії, як у вже згаданих новелах «Карстен Опікун» або «Ганс і Гайнц Кірх». Особливо показова в цьому плані саме новела про сина і батька Кірхів.
Шторм теж пережив батьківську трагедію. Його старший син, обдарований юнак, улюбленець батька, хворів на алкоголізм і рано помер. Мабуть, невипадково тема смерті через пияцтво й ранньої загибелі взагалі така часта у пізнього Шторма («Пан радник», «Карстен Опікун», «Ганс і Гайнц Кірх» та ін.). Ще один син письменника, дуже здібний музикант, був таким невпевненим у собі, що не міг виступати перед публікою. Він так і не здійснився як митець. Звичайно, не лише через причини особистого характеру Шторма хвилювала тема батьків і дітей, цікавили постаті молодих людей, юнаків і дівчат, позбавлених сили волі, не здатних на опір тиранічним родичам чи несприятливим обставинам, як Фія та Архімед — сестра і брат Штернов («Пан радник»), Рудольф фон Шлітц («Мовчання») та інші. Вже в «Іммензее» (1849) головному герою бракує рішучості і послідовності, він на тривалий час залишає дівчину, яку кохав, а потім все життя страждає від того, що кохану видали заміж за іншого, роботящого, але примітивного, заможного хазяїна, і вони розлучилися навік. Найніжніше, найчарівніше почуття зв’язувало їх з дитинства, але в роки навчання, студентських гулянок і розваг, далеких мандрів герой віддався плину життя, рідко озираючись назад і так втратив найцінніше, єдине своє кохання. Цей тип людини талановитої, шляхетної, але не пристосованої до життя у світі, де точиться боротьба за місце під сонцем, за збагачення будь-якою ціною, у світі гинучих духовних й моральних цінностей і торжества голого матеріального інтересу, — коротко кажучи, тип невдахи досить часто варіюється на сторінках новел письменника. Незважаючи на те, чи закінчуються випробування для героя в особистому плані щасливо чи ні, він обов’язково проходить через них. Порятунком для подібного героя стає кохання дівчини, яка втілює в собі фізичне і духовне здоров’я, жіночу лагідність і тверду волю, працьовитість і скромність, а головне — самовіддано любить свого обранця. Як випливає з новелістики Шторма, це і є його ідеал подруги, хоча автора приваблює й інший, романтичний тип жінки, таємничої, неземної краси, з блідим до прозорості обличчям, темними сумними очима і знаком трагічного фатума на чолі. Перший тип жінки-рятівниці і підпори особливо захоплено і трепетно виписаний у новелі «Мовчання», а другий — в новелах «Пан радник» або «В замку». Слід зауважити, що сильні духом люблячі героїні завжди сільського або бюргерського походження.
Серед оповідань письменника є твори, події яких відбуваються в далекому минулому. Однак попри всю живописність і точність історичних реалій та запозиченість деяких сюжетів з давніх хронік, цю прозу не можна назвати у повному розумінні слова історичною. Шторма цікавлять не значні чи прикметні події минувшини, а улюблені ним характери і колізії, перенесені на грунт відшумілої доби. Це стосується і «До літопису родини Грізхус», «Aquis submersus» і певною мірою «Вершника на білому коні».
Шторм, як багато його сучасників, не був глибоко віруючою людиною (зокрема і під впливом Шопенгауера). Та як писав Томас Манн: «Післяхристиянська просвіта слабко захищає від марновірства людину, котра переступила через християнство». Тут варто згадати, що з раннього дитинства майбутній письменник дуже цікавився легендами, казками, переказами рідної землі, в яких часто-густо діють потойбічні істоти, привиди, примари, з’яви, лісовики і лісові діви, морські чудовиська і русалки, гноми, мертвяки, що виходять з могил і т.п., відбуваються шабаші відьом і різні інші неймовірні, дивовижні і жахливі речі. Фольклор увійшов у його свідомість як органічна складова світогляду і поетики. Він широко використовував матеріали давніх хронік і стародавніх легенд, не лише німецьких. Перша його книжка складалася із зібраних разом з друзями, братами Моммзенами, казок і саг Шлезвіг-Гольштайна (1843).
Усе це якоюсь мірою пояснює, чому в деяких творах Шторма присутні елементи фантастичні та містичні, не з християнського, а з язичницького арсеналі. Це похід примарних пацюків, відьми і їхні оборудки в новелі «Рената», це зловісна стара Янсен, схожа на відьму, а може і справді відьма в «У сусідньому будинку ліворуч», це постійна присутність елементів містики і таємниці в атмосфері «До літопису роду Грізхус» або поява примарного білого коня — вісника нещастя у «Вершнику». Приклади можна наводити і далі. Та мабуть вони свідчать не стільки про схильність Шторма до містики, скільки про великий домішок романтичного в його творчості від початку і до кінця. В останнє десятиліття життя письменника він так посилюється в його новелах, що дає підставу говорити про неоромантичні і символічні тенденції прози цього періоду. Наприклад, герой «Вершника на білому коні» близький до неоромантичних героїв і за характером, і за поведінкою. А символічних образів доволі і в цій, і в інших новелах.
Не можна говорити у зв’язку з творчістю Шторма про якусь цілісну романтичну систему, але так само не можна назвати його «реалістом».
Шторм написав відносно небагато, не лише тому, що майже все життя працював на ниві юриспруденції і йому просто бракувало часу для творчості, а й насамперед тому, що надзвичайно вимогливо ставився до кожного написаного рядка. Тому слова Томаса Манна про те, що в його доробку лишалися тільки перлини, не просто метафора. Поезії і проза Шторма багатьма рядками увійшли в свідомість його співвітчизників, стали загальнокультурним надбанням.
Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 1. – С. 194-203.
Твори
Критика
