27-11-2019 Бернанос Жорж (Georges Bernanos) 286

Християнські мотиви та біблійні архетипи в романах Жоржа Бернаноса

Християнські мотиви та біблійні архетипи в романах Ж. Бернаноса

Валентина Фесенко

Свого часу Н. Фрай звернув увагу на те, що художня література є реалізацією міфології - тобто, актуалізацією в словесній моделі культурного досвіду, характерного для певного історичного суспільства. Мистець не просто відтворює міфологічну модель, він вдихає в неї нове життя, відроджує міф. В західноєвропейській традиції протягом тисячоліття поряд із грецькими міфами домінуючими були біблійні історії, які органічно інтегрували окремі мотиви попередніх чи сучасних їм міфів. Треба сказати, що церква визнає існування в Біблії різнозначимих пластів оповіді. Історія життя Ісуса, його страждання, агонія і самопожертва заради спокути людства вважаються такими, що мали місце в історичному часі: реальність Господа, божественність Ісуса і чудесне воскресіння не піддаються сумніву, тоді як історія Адама і Єви, Каїна й Авеля вважаються параболами без достатнього історичного підґрунтя, тобто символічним виразом у конкретній формі зображення загальних моделей поведінки. Останнім часом у Західній Європі великої популярности набула психологія мотивації, заснована на методичній інтроспекції. Поль Дієль, вивчаючи грецьку і біблійну міфології, переконливо довів, що міфологічні символи, інтуїтивно відчуті й зрозумілі, мали велику владу над людською уявою, яка пробуджувала глибинні психологічні емоції перед таїнством життя і породжувала бажання пошуків абсолюту.

Для французького письменника-католика Ж. Бернаноса Святе Письмо було текстом архетипічним у багатьох планах. Він постійно підкреслював, що має «католицьку спадковість і католицьке виховання». Як у людській історії, так і в людській долі письменник бачив реалізацію в часі біблійних абсолютних істин. Ідеться не про копіювання, не про повторення, як це стверджував у передмові до романів письменника Г.; Пікон, а про актуалізацію біблійного архетипу. Для Бернаноса історія Ісуса жива і вічна. Віра Бернаноса виростає зі знань, набутих у дитинстві, а не з певних теологічних догм. Французький дослідник творчости письменника Л. Естанг писав: «Його релігійний шал був характерним для всього його покоління. Цей шал був конформістським і зовсім не схожим на письменницький. Він ніколи не сумнівався у питаннях віри і не хотів поступатися і дещицею тих знань, які отримав із шкільної катехизи (...). Він був революціонером лише всередині католицької традиції, за яку тримався всіма силами своєї душі» (Colloque du Cerlsy-la-Salle. P.: Pion, 1972. P. 204). Естев, П. Копітз вважають, що Бернанос цитував Старий і Новий Заповіт за своїм молитовником. М. Естев наводить приклади дивовижного збігу дат появи статей, характерних для тих настроїв і атмосфери традиційної молитви, яка читається в католицькій церкві в цей день і побудована на фрагментах Книг великих пророків. Оскільки ж молитовник використовує Старий Заповіт і є одночасно збірником псалмів, то канадський дослідник В. Буш знайшов у романах «Радість», «Щоденник сільського священика», есе «Великі цвинтарі в місячного світлі» алюзивні звертання до Книги Іова зі Старого Заповіту, пряме запозичення тем окремих глав, транспозицію окремих символічних ситуацій (Bush W. Souffrance et expiation. P.: Lettres modernes, Minard, 1962).

Бернанос постійно розмірковує над випробуванням Сина Божого самотністю, тугою, відчаєм. Євангелісти розповідають про смерть Ісуса з докладними подробицями, але не виділяють окремо фізіологічні моменти. Бернанос же, зображуючи агонію героїв, христологічних за своїм архетипом, виділяє психофізіологічні аспекти дуже важкої смерти. Двобій Ісуса і сатани, Добра і Зла як битва світла і мороку, як символ хреста і крови зустрічається в творах Ж. Бернаноса в повній відповідності до християнських догм. Боротьба Добра і Зла в серці людини, спокутування гріхів і воскресіння стають живильним середовищем його романів, основними архетипними подіями, навколо яких вирує життя. Щоденна церковна меса актуалізує у своїх ритуальних діях життя, страждання, агонію і воскресіння Божого сина. В історичному плині життя духовно багата людина в одну мить може розкрити таїнство свого призначення. Кюре Амбрікуру раптово відкриває своє містичне покликання повторити на свій лад, у своїх умовах таїнство страждань Ісуса в Гетсиманськім саду. Йдеться не про сліпе повторення, а про одну з можливих варіацій цієї архетипічної ситуації.

Термін «архетип» в юнґівському розумінні є варіативною динамічною структурою, яка пов’язана з поверховим проявом колективного підсвідомого. Свого часу Юнг підкреслював, що людина володіє величезними запасами психічної енергії, яка спрямована на зовнішні об’єкти (Yung C. G. L’energetique psychique. Geneve: Georges, 1956. 254 p.). Саме за її допомогою намагаються реалізуватися неусвідомлені бажання. У літературі ці комплекси психічної енергії концентруються в архетипах, пов’язаних із колективним неусвідомленим. Ідея і образ Бога також пов’язані з бажанням абсолюту. Св. Авґустин у «Сповіді» пише: «Ти сотворив, нас, Господи, і серце наше не знайде спокою, поки не пребуде з тобою». Бернанос у листі до Ф. Лефевра писав: «Мистецтво має іншу мету, ніж воно саме. Його постійний пошук виразу є ніщо інше, як ослаблений образ, або ж символ, його постійного пошуку Буття». (Bernanos G. Oeuvres romanesques, vol. 17 P. : Pion, 1971. P. 1050). Аналіз есе і коротких текстів переконує нас у тому, що повнота буття для Бернаноса неможлива поза Богом.

Коли Ж. Бернанос звертає погляд на історію XX століття, то бачить у ній насамперед відсутність віри, панування оманливих ідеологій. Людство не знає справжньої свободи, але, відмовившись визнати жертву Ісуса, воно не полишає надій звільнитися від свого духовного рабства. Бернанос переконаний, що в душі людини збереглися важелі, які піднімають її час від часу, пробуджуючи потаємні бажання абсолюту. Письменник-католик намагається побачити приватне життя людини в світлі архетипічних біблійних ситуацій. На перший план виходить не особливий історично зумовлений побут і характер, а плин протяжної історії, перманентна людська ситуація в історичному потоці.

Священна історія людства протягом тисячоліть у закодованому вигляді одкровень і парабол несла знання про соціальні обов’язки, закони, історію народів. Вона тісно пов’язана з фактичним історичним процесом, але відрізнялася від нього глибинним, духовним підходом до розуміння конкретних подій, з яких вилучалося насамперед духовне ядро, а факт відкидався, як незначуще лушпиння. У нарративній формі міфа акцент переноситься на структурні особливості: певні його елементи повторювалися, відтворювалися в інших умовах з тим, щоб знову і знову підкреслити морально-етичне навантаження базової схеми. Загальновідомо, що міфи Святого Письма реалізують свою сутність тоді, коли їх прочитують не стільки в плані свідчень фактичної історії, скільки як літературно-художній твір, що не підлягає перевірці на правдивість тверджень. Біблійний міф висвітлює універсальний аспект події, тобто бачить на її прикладі форму реалізації узагальнених моделей, а не репрезентацію чогось конкретного. Він співвідноситься не з реальним, конкретним, документально засвідченим фактом, а зі сферою можливого, допустимого. Такий поетичний підхід до історії, до речі, зустрічається і у великих мистців («Макбет» Шекспіра, «Перси» Есхіла і ін.).

«Міф не призначений описувати специфічну ситуацію, він її містить таким чином, що не звужує її значення тільки до цієї ситуації. Його істина знаходиться в його ж структурі, а не поза нею». (Frye N. Le grand code. P. Seuil, 1984. C. 92).

H. Фрай вживає термін Heilsgeschichte для позначення історії як реалізації Божих діянь у світі і людської відповіді на ці діяння. Термін Weltgeschichte позначає реальну історію цивілізацій, засвідчену в документах, фактах епохи. Ця звична нам Історія не знає абсолютних повторень: вона засвідчує специфіку кожної конкретної ситуації. Біблійний міф пов’язаний з Heilsgeschichte, тобто специфічними ритуальними актами, ситуаціями чи певними темами і типами характерів, які повторюються в часі, зберігаючи свою ритуальну міфічну основу. Так, міфи Сотворіння світу і Виходу з Єгипту або ж звільнення від рабства центральні в П’ятикнижжі Мойсея. Вони побудовані на ритуальних актах, що визначають програму дій для суспільства і включають у себе перелік допустимих і заборонених форм людської діяльности. Як інший ряд архетипічних ситуацій, що може бути актуалізованим, у них передбачаються можливі серії покарання непослуху (нашестя, рабство, мізерність) і винагороди достойних (мир, свобода, процвітання). Міф Виходу ізраїльтян з Єгипту має під собою дуже нетривку фактологічну історичну основу. Відомо, що ця подія відбулася в часи Мойсея і що саме він вивів народ із рабського стану. Але Єгипет-гнобитель представлений у Старому Заповіті скоріш як символ відсутности свободи, а не як конкретна країна прадавнього світу. Він не знає точної локалізації в історії, бо простирається від минулого через сучасність у майбутнє. Вихід можна вважати міфічною архетиповою подією, центральною в Старому Заповіті. Вона пропонує префіґурацію внутрішнього звільнення людства від тягара гріховности, здійсненого агонією, стражданнями і воскресінням Ісуса в Новому Заповіті.

Архетипічна ситуація звільнення від гріха - біблійний міф Виходу - присутня майже в кожному бернаносівському романі. Мушетга Малорті, Доніссан, дочка графа, графиня, друга Мушетта в результаті пройденого шляху страждань звільняються від внутрішнього тягара. У плані Heilsgeschichte міф Виходу з Єгипту у Бернаноса репрезентує долю людську і стабільністю своїх структуральних одиниць (архетип характеру гнобителя чи мученика, архетипічна ситуація неволі) нагадує про постійну наявність у ній трагічного рока.

Бернаносівський роман звернутий до вічности й оповідає історію Спасіння людства через страждання тих його представників, які зберегли високу духовність. Біблійна історія стосується окремого народу, Бернанос же звужує рамки до долі окремої людини. Він відмовляється від епічного стилю і переносить драму вглиб особистого життя. Все відбувається так, немов він заглиблюється в історію окремих біблійних персонажів (Ісуса, Іуди) і розглядає їхню долю під мікроскопом. Дія в романах має своїм остаточним виміром час вічности. Це час реалізації подій, який протистоїть горизонтальній лінії фактів - часові Weltgeschichte.

Біблійний міф не зосереджується на зовнішніх проявах суспільно-історичних функцій людини в лоні цивілізації. Його увагу привертає внутрішній характер соціального ангажементу, який включає в себе віртуальні конкретні елементи. Ідея соціально-культурного прогресу людства як результату історичного процесу залишається поза сферою інтересів міфу. Біблійний міф «відкуплює історію» як щось уже звершене людиною в минулому, а натомість обіцяє Царство Боже, реалізація якого не підкоряється причинно-наслідковому детермінізму.

Есхатологічний характер романів Ж. Бернаноса пов’язаний із їх орієнтацією на Heilsgeschichte як час кінця, час агонії. Бернанос переконаний, що так само, як під колективним і індивідуальним підсвідомим знаходиться інший, глибший прошарок, так і під звичайним часом, на значно більшій глибині, лине «час агонії» як есхатологічний час. Центральна драма історії полягає в постійному конфлікті й протистоянні двох якісно відмінних темпоральностей: Weltgeschichte

і Heilsgeschichte. Романи письменника-католика Ж. Бернаноса в цій перспективі можна розглядати як такі, що побудовані на біблійних історико-есхатологічних засадах. Ісус втручається у плин історії; саме його життя на землі вже є реалізацією священної обіцянки. В Євангелії від Луки читаємо: «Ані не скажуть: Ось воно тут! - або: Он там! - бо Царство Боже є між вами». (Лука. 17:21). Це і є час есхатологічний, останній час, що започаткував плинність, як написано в «Посланні до євреїв»: «...в остаїші ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що ним і віки Він створив». (Послання до євреїв. 1:2). Чи в «Діях Апостолів»: «І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа свого на всяке тіло, - і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, а старшим вашим сни будуть снитися. І на рабів Моїх і на рабинь Моїх за тих днів виллю від Духа Свого, - і пророкувати вони будуть!» («Дії святих апостолів». 2. 17:18). Перше послання апостола Павла до коринтян повчає людей сприймати історію Ізраїля як моральний приклад. Настанови Павла теж певною мірою пройняті есхатологічним сприйняттям цієї архетипічної ситуації. Євангелісти переконані, що неможливо уникнути конфлікту між двома темпоральностями, двома способами життя, боротьбу яких особливо підкреслювала поява Ісуса.

Конфлікт сил Добра і Зла знаходимо в романах Ж. Бернаноса у сценах діалогічного протистояння священика і баришника, кюре Фенуя і пана Уїна. В дилогії «Кривда» і «Радість» Шеванс здирає маски з Сенабра, як Ісус викривав фарисеїв. Як Ісус, котрий виганяв демонів із болящих, кюре з Амбрікуру виліковує Шанталь від гордині й воскрешає дитину в серці графині. Бернаносівський святий вирушає на поклик біснуватої, щоб урятувати «загублену вівцю». Ісус засвідчує пришестя Царства Божого і примножує своїми чудесами знаки божественного буття в людській історії. Водночас він докоряє іудеям за їхнє небажання і невміння розпізнавати есхатологічний час, час Месії. Мова Святого Письма метафорична: читати знаки часів означає поза фактами розпізнати подію, то її приховують, уміти трансформувати самі факти в подію. Сам Ісус постає як архетип біблійного пророка. Він попереджує про кінець світу і навертає в християнську віру. Ті ж слова повторює і бернаносівський кюре з Амбрікуру: «Я бачив, мені здавалося, що я прозрів її в цю мить мертвою». Мить зіткнення сил добра і Зла є моментом реалізації Heilsgeschichte в Weltgeschichte. За характером свого прояву цей момент є есхатологічним.

Бернанос пройшов через траншеї Першої світової війни. Він бачить, що його сучасники сприймають XX сторіччя як жорстокий, але звичайний історичний час. Його ж погляд письменника-ясновидця проходить через нашарування історії, щоб заглибитися в час агонії. Паскаль писав у «Містерії Ісуса», що «Ісус перебуде в агонії до кінця світу». Святі в романах Ж. Бернаноса переживають муки Ісуса, коли приймають на себе страждання інших людей і спокутують їхні гріхи. Зло і страждання можуть мати значення не тільки кари за гріхи, а й значення проби та іспиту, очищення і спокути, перестороги і заслуги. Ця остання властивість зла, а саме його спокути, заступницький характер, коли хтось страждає за інших, стала чітко вираженою лише у Новому Заповіті, по оповіді страждань Христа за гріхи людей. Християнин Бернанос переконаний, що людині не під силу цілковито збагнути і розв’язати проблему зла. Зло може бути і карою, і випробуванням, і очищенням, і чинником заслуги, і пересторогою. Та при всьому тому воно залишається таїною, незбагненним явищем у долі людини на землі. Саме тому Бернанос особливо уважно ставиться до теми смерти і агонії свого героя-священика: він перекопаний у його вибраності. Досвід туги в момент агонії анонімного сільського кюре чи відомого екзорсиста Доніссана, або ж матері-ігумені з ордену кармеліток має інший характер, ніж у сучасної невіруючої людини: їхня туга не абсурдна і не даремна, вона - абсолютно необхідний момент переоцінки прожитого, найважливіша умова доступу до іншого рівня Буття. Момент смерти має бути усвідомленим. Саме так людина долучається до високої духовности. Смерть - ритуал, момент ініціації, після якого настає відродження. Щоб відродитися для нового життя, потрібно відмерти для попереднього способу існування.

На онтологічному рівні смерть утворює розрив плинности, але одночасно констатує ритуальний перехід до чогось нового, що народжується. У момент смерти помирають ілюзії, відходить у небуття тужливе невідання. Духовне відродження або ж воскресіння стає усвідомленням своєї сутности, своєї «самости». Людина звільняється від умовностей і набуває цілковитої свободи.

Святий - пророк невідворотного кінця, його слово навертає в істинну віру і виліковує хвору душу ближнього. Але водночас бернаносівський святий-жертва субституції: адже він спокутує гріхи інших власними стражданнями і відтягує в часі неминучу катастрофу кінця світу. Отож Христос - подвійний архетип бернаносівського святого, адже він жертва і свідок Божої любови. Сповідь у бернаносівському романі покликана відкрити таїнство реального світу, її онтологічною основою стає християнське вчення Інкарнації - втілення Бога в людину, реалізації духовного в матеріальному. Структуруючу роль в організації і репрезентації постійного внутрішнього руху від імманентного до трансцендентного і навпаки виконують в організації оповіді динамічні вектори горизонтального і вертикального спрямування, що поєднують глибину і поверхню, центр і периферію, початок траєкторії руху і його обмеження.

Романи Бернаноса мають у своїй серцевині тему воскресіння духовности в душі людини. Письменник переконаний, що воно починається зі стадії метанойї, тобто усвідомленого покаяння людини. Гріх з точки зору Нового Заповіту є блокуванням діяльности Бога і веде до зменшення людської свободи. Стан туги стає реалізацією пекла, яке людина творить сама собі повсякчас в історії. Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне. Вони будуть осоружні всім людям, - так сказано у Книзі пророка Ісайї про тих, хто живе тільки матеріальними проблемами.

Покаяння в гріхах для бернаносівського героя є реальністю нового розуміння часопросторових відносин. Людина, усвідомлює себе як цільну особистість, тобто кається у гріхах, по-особливому інтенсивно переживає своє «тепер» і «тут». Дія романів концентрується у критичний момент життя, до якого людина йшла довго, блукаючи в темряві, збиваючись на манівці. Момент вибору і момент рішучої дії приваблюють письменника драматичною насиченістю в часі. Вони дозволяють стати на краю прірви і заглянути в незвідані глибини людської душі, туди, де відбувається постійна боротьба між силами Добра і Зла. У момент вибору реалізується людська Свобода. В II Посланні Павла до римлян трактується людська доля як невільне тління в гріхах. Цей рабський стан може бути перерваний надією, яка вже сама собою стає рушійною силою дії у відповідь на почутий поклик до духовного життя. «Не тільки вони, а й ми самі, що маємо зачаток духа, ми самі й собі стогнемо, очікуючи усиновлення, визволення нашого тіла, бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, на що надіється, то це ще не є надія: бо що хтось бачить, хіба того надіється? Ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало». (8: 23-25). Людина, яка пройшла через покаяння, стає новим створінням, відроджується до духовного життя.

У цьому переконанні проявляється пророчий характер християнства. Воскресіння людського духа, відродження духовности - це реалізація Царства Божого вже сьогодні. Роль Апокаліпсису в Біблії не зводиться тільки до видінь кінцевого лиха. Він також має значення метаморфізованого руху вгору, до нового початку, до «ріки живої води і дерева життя». Кінець світу має не абсолютний характер, адже за смертю наступає регенерація.

Субститут ідеї божества для невіруючої людина - надлюдина Ніцше - зустрічається в літературі у найрізноманітніших формах. Концентруючись в архетипах, психічна енергія підштовхує людину до дії. Жюльєн Сорель Стендаля, Раскольніков Достоєвського намагалися реалізувати свої неусвідомлені бажання. Історія мистецтв і релігії являє велику галерею архетипічних фігур. Історія суспільства також творить колективні архетипи, такі, як Петро Великий, Чинґіс-хан, Наполеон, Ленін. У літературі архетип знаходить свій вираз у міфі. Але це вже буде інший, синтагматичний рівень оповіді, на якому відбувається взаємодія і конфігурація компонентів декількох архетипів.

В основі романів Ж. Бернаноса лежать великі християнські таїнства: побиття немовлят, боротьба зі спокусою, зрада Іуди, агонія і страждання Ісуса. Центральні персонажі романів поступово виростають в площині одного роману як трансформовані й комбіновані архетипи. Вони органічно пов’язані з постаттю Ісуса, Іуди, грішника з різних романів письменника, вступаючи у взаємодію з іншим романним світом, частково варіюють свої функції, змінюють риси. Чи можемо ми говорити про архетип письменника у романах Ж. Бернаноса? Так, якщо візьмемо за точку відліку, за перший материнський текст, за оповідь-архетип створення світу, яке переповідається в 1-ій главі Мойсея. Світ сотворив своїм Словом і Подихом Господь. Він робив це, компонуючи світ як історію, що склалася із серії наступних вчинків-подій. Автор тексту в Біблії - Мойсей. Він також укладає історію, тобто оповідає її водночас у часі й просторі, об’єднуючи факти однією інтригою. Він співпрацює з Отцем у сотворінні світу.

Ж. Бернанос, як його сучасник Ж. Грін, сприймає Біблію як архетипічну, тобто материнську книгу, образ літературного твору. Бог-отець - архетип Творця. Але він відсутній на романному просторі. Парадигма письменника, яку ми вивели декількома рядками раніше, визначається відмовою або ж бажанням письменника взяти на себе обов’язки співтворця. Сам Бернанос не раз повторював, що для нього творчість - складний процес боротьби з «високою таємничою істотою», тобто ангелом. У листі до Дон Бессе він пише: «Інший має секрет слова, що творить - але він не говорить». (Bernanos G. Correspondances. V. 1. P. : Pion, 1971. P. 106). Справжні муки творчости в парадигмі письменника пізнав тільки кюре з Амбрікуру. Свідчення того - закреслені рядки, вирвані аркуші, визнання власного безсилля передати стан внутрішнього неспокою словами. Магічна формула творчости зустрічається в статті Бернаноса цього періоду «Господь промовляє». Кюре Амбрікуру постійно запитує себе, що таке власне його «я», чому його так притягає сторінка шкільного зошита. Роль письменника підкоряється в цьому романі архетипу Ісуса. Неможливо безкарно торкатися глибин людської природи, письменник повинен взяти на себе моральну відповідальність за створений образ, сказане слово. Отож він стає або пророком, або зрадником істини, брехуном. У цьому ж романі є і постать іншого письменника. Це піп-розстрига, який «грається словами». На дверях його квартири висить табличка: «Представник». Але його слово пусте, нічого не відбиває. Дюфреті втратив моральне право нести істину.

Бернаноса надихають і образи сучасних йому письменників, не кажучи вже про Бальзака, якого він повністю прочитав у юності. Риси Ренана, Анатоля Франса, Андре Жіда комбінуються з різною часткою представництва в образах пана Даржана, академіка Сен-Марена і навіть пана Уіна. Вони ставляться до літератури як до естетичної гри, інтелектуальний і чуттєвий інтерес до людини підмінює участь у долі, повагу до людини, християнську любов. Пустий інтерес без любови, без духовного споріднення душ у поєднанні з церковним станом образу релігійного історика - абата Сенабра, який утратив віру. Деякі критики вказували, що на Бернаноса у цей час значний вплив мала книга «Літературна історія релігійного почуття», автора якої, абата Бремона, він і репрезентував у романі «Брехня» під іменем абата Сенабра. Шанталь Клержері бачить у момент релігійного екстазу абата Сенабра в образі Іуди. У «Щоденнику сільського священика» Бернанос знаходить архетип святого і пророка, який до того ж переймає на себе функції письменника, тобто бере участь у спів-творенні історії.

Головні персонажі роману - отці-пророки - мають в основі біблійні архетипи Мойсея, Ісайї, Єремії, Езекіеля, Иони зі Старого Заповіту й головним чином Ісуса й автора Апокаліпсису Іоанна Богослова - великих пророків Нового Заповіту. Пророки Старого Заповіту не намагалися знайти своє покликання, навіть більше - воно їх лякало. Разом з тим, вони відчували внутрішню необхідність відповіді на почуте слово. У них була глибока внутрішня релігійна енергія переконань, яку вони хотіли втілити, шли несли слово євангельської істини. Коли кюре пише щоденник, він не усвідомлює всього профетичного значення цього заняття. У розмовах з іншими він передає пророче послання, але, на відміну від Доніссана, не спопеляє своїх співрозмовників: його ніколи не покидає любов до ближнього.

Потрібно зазначити, що за біблійних часів пророцтва були й усними, і письмовими. Пророцтва періоду свободи Ізраїля були попередженням правлячій верхівці й стосувалися теперішніх часів. Вони були зібрані й записані як архетипи майбутніх ситуацій. Після втрати євреями незалежносте, з’явилася нова форма пророцтв - апокаліптичних, записаних на письмі, таких, які провіщали кінець часів. Надія проектувалася в майбутнє, на кінець історії. Для бернаносівських пророків - Шеванс, кюре Амбрікуру, Доніссан - діючою буде перша модель біблійного пророцтва. Пан Уїн розгортає вражаючу картину кінця. Він ближчий за духовною наснагою Апокаліпсису, який пророкує великий міф кінця світу.

У «Новій історії Мушетти» відсутні письменники, священики, святки - усі центральні постаті попередніх бернаносівських романів. Автор відмовляється від найдорожчого - профетичного ствердження присутносте Бога-Отця. А. Беген показав, що письменник узяв на себе багато із зазначених вище функцій і дружнім, ніжним голосом засвідчив правду бідаря, який не вміє говорити, але переживає і страждання Ісуса і спокуси Йова. На формування цього образу великий вплив мали події в Іспанії, крім того - досвід іншого бідаря - кюре з Амбрікуру з його алкоголічною спадковістю. Смерть Мушетти є реалізацією великої архетипічної події спокутою гріхів, актуалізацією архетипу страждань на хресті. Аналіз образу письменника приводить до висновку, що архетип Творця міг бути великою моделлю для Бернаноса у створенні цього образу. Сам же образ може бути варіантом відмови від архетипу і актуалізацією протилежного досвіду. Образ Мушетти і кюре Амбрікуру переконують, що архетип може бути моделлю для персонажа, динамічним рушієм його психічної діяльносте, силою, що змушує його бунтувати, незримою присутністю, що освітлює свідомість і впливає на поведінку навколишніх. Під впливом архетипу відбувається трансформація самого образу: він стає одним із можливих варіантів актуалізації архетипічного досвіду. В романному космосі Бернаноса архетип Ісуса і архетип Сатани - центральні динамічні системи, які диктують свої норми поведінки іншим архетипам: так, письменник може бути або ж пророком, або ж брехуном. Це визначає структуру романів. У центрі перебуває один з основних архетипів (святий, грішник), який вступає у стосунки з іншими персонажами. Відносини, що формуються на периферії романної дії, не важливі для розвитку основної інтриги.

Як засвідчує аналіз, архетип у романі Ж. Бернаноса не є чимось подібним до типового героя реалістичного роману. Письменник сприймає архетип насамперед як динамічну силу, психічну енергію дії, що вимагає реалізації в уявному світі роману, актуалізує в одному з можливих варіантів християнське таїнство гріха і милостей Господніх.

Л-ра: Сучасність. – 1999. – № 5. – С. 132-138.

Біографія

Твори

Критика