Біографія Леоніда Вишеславського
Леонід Миколайович Вишеславський – російськомовний поет України, перекладач, літературознавець, педагог; твори писав українською та російською мовами – народився 18 березня 1914 року в Миколаєві у родині Вишеславського Миколи Дмитровича (1888-1979), інженера, та Платонової Клеопатри Харлампіївни (1892-1939), доньки священика.
Дитинство провів у родині дідуся з боку матері, протоієрея Харлампія Платонова. Богословське середовище, яке оточувало майбутнього поета, а також та сума знань, яку передавали близькі родичі, обізнані у різних галузях знань і мистецтві, мали значний вплив на його світогляд. Після розлучення батьків у 1922 вітчимом Леоніда став двоюрідний брат матері Леонід Гаврилович Платонов (1887-1957), біолог, який перевіз родину до Харкова. У роки громадянської війни вони перебували у селі Павлівка (на Слобожанщині), де молодий Вишеславський (по-сімейному Люсік) пішов до школи, а його дідусь отець Харлампій там правив службу у церкві. В одинадцять років поет написав перший вірш — «Природа» під враженням перебування влітку на Карадазькій біостанції, де працював вітчим. На той час біостанція була справжнім центром світу науки, де Л. Вишеславський познайомився з геологами, біологами, астрономами, фізиками, чому згодом присвятив вірш «Мамин Крим». До Харкова часто приїздив мамин брат Павло Платонов, головний архітектор Москви, що тоді будував «ВДНХ». Його дружина — письменниця Цюрупа перша звернула увагу на його вірші і навчила техніці віршотворення.
1930 року Вишеславський закінчив школу і пішов працювати на ХЕМЗ (Харківський електромеханічний завод), далі вчився на робфаці при електротехнічному інституті. Водночас все більше захоплювався поезією, заприятелював з молодим поетом Володимиром Луговським, займався у художній школі, відвідував літературну студію ім. Елана Блакитного, слухав усі виступи поетів-футуристів. Особливо шанував Маяковського, а його смерть пережив як особисте горе (багато років по тому написав про нього літературознавчі дослідження, видані книгами). Товаришував з Миколою Зеровим і Григорієм Пєтниковим. Познайомився з Леонідом Пастернаком і Максиміліаном Волошиним, у яких брав декілька уроків малювання.
Перші вірші надрукував у 1931 у харківському журналі «Красное слово» та у московському журналі «Молодая гвардия», у Москві познайомився із Всеволодом Івановим. Через рік, у 1932, вперше виступив перед аудиторією на поетичному вечері ударників, покликаних до літератури.
1933 — закінчив робфак і вступив до Харківського електротехнічного інституту, а потім перейшов на біологічний факультет Харківського університету. Під час студентської практики у колгоспі, побачивши напівмертвих від голоду селян був вражений, і написав вірша «Где-то на Украине…» про трагедію Голодомору (через заборону цієї теми надрукував у 1968 у книзі «Садовник»). У наступні роки Л. Вишеславський нерідко звертався до цієї теми у своїх спогадах і творах.
У 1935 перевівся на філологічний факультет Харківського університету. Після зміни столиці Української республіки з Харкова на Київ, частина університету, а саме філологічний факультет, перевели до Києва. Там поет закохався у однокурсницю. У 1936 одружився з Агнесою Костянтинівною Балтага (1905-1991), з якою вони прожили у любові й злагоді все життя. Своїй обраниці, яка через три роки народила доньку Ірину, поет присвятив чимало натхненних рядків своєї любовної лірики.
У 1937 під час терору, за доносом сусідки по кімнаті гуртожитку, Агнесу почали переслідувати. Їй інкримінували те, що вона читала книги французькою та німецькою мовами (чи не шпигунка?). Почалась типова для тих років процедура, яка передбачала арешт і ГУЛАГ. Заступаючись за дружину, Леонід лише наражався на небезпеку, але мужньо чекав на найгірше. Лише дивом, на цей момент було знято з посади Єжова як «ворога народу». Всі незавершені переслідування було анульовано і Агнесу Балтага поновили в університеті. Терор, приниження та відчуття небезпеки гнітили, і поет шукав духовного порятунку в красі природи й коханні. Перебуваючи на Азовському морі поблизу Мелітополя (на батьківщині дружини) він написав чудові вірші «Огни Геническа» та «Лядумег».
Незабаром Л. Вишеславський, за рекомендацією письменника О. Копиленка, отримав від Спілки письменників кімнату в київському будинку «Роліт».
Перша збірка поезій Леоніда Вишеславського «Здравствуй, солнце» вийшла в Києві в 1938. Поезії Вишеславського схвально оцінили такі відомі літератори, як Павло Тичина та Корній Чуковський.
У 1938 закінчив філологічний факультет Київського університету.1938-1939 — працював завідувачем відділу літератури у газеті «Юный ленинец». 1939-1941 — викладав літературу у Київському педагогічному інституті. З 1939 став членом Спілки письменників.
У 1941 пішов добровольцем на фронт у складі групи письменників під керівництвом М. Бажана, отримав призначення до редакції газети дев'ятої армії «Защитник Родины». На фронті познайомився і співробітничав з поетом Михайлом Свєтловим. У 1942 Л. Вишеславський працював у газетах «Чкаловец» та «Советский патриот». Був тяжко поранений і через ускладнення потребував на довге лікування. Повернувся до лав військових кореспондентів навесні 1943 до газети першої гвардійської армії першого Українського фронту «За нашу победу». 1945 — у складі першої гвардійської армії Л. М. Вишеславський пройшов дорогами України, Польщі, Німеччини і закінчив війну у Чехословаччині в Судетах. Був нагороджений багатьма орденами та медалями, отримав звання капітана гвардії. 1946 — Працював у газеті «За нашу Победу», яку перевели в Київ, надрукував книгу віршів «Чайка».
Після демобілізації у 1947 Л. М. Вишеславський викладав теорію літератури у Київському педагогічному інституті і Київському університеті. Видав збірку оповідань українською мовою.
З 1948 Л. М. Вишеславський став на довгі роки головним редактором журналу «Советская Украина». За його ініціативою журнал було перейменовано у 1963 на«Радуга», в якому він працював на різних посадах та співробітничав до 2002.
У 1950-х Л. М. Вишеславський з поетичними виступами багато подорожував: до Москви, Азербайджау та Грузії, по містах України. Відвідав разом із дружиною Агнесою Фінляндію і Польщу. Відвідав у складі групи київських письменників Європу, міста Франції, Голландії, Італії, Греції, Болгарії, Туреччині (разом з дружиною і донькою), багато фотографував. Ця подорож була незвичною для тих років. За поведінкою письменників за кордоном слідкувало КДБ, а Леонід часто відхилявся від наміченої згори програми. Всі несподівані «помилки» він легко переводив на жарти. Виступав з поетом Максимом Рильським на Станіславщині, Дрогобиччині, Тернопільщині, Чернівеччині. З донькою, художницею Іриною, перебував на Алтаї, де вона малювала, а поет виступав перед аудиторією Барнаулу, Бійська, Горно-Алтайська та інших міст.
У 1960-х Л. М. Вишеславський активно виступав, друкував книги, познайомився з Давидом Бурлюком.
Обурився з приводу переслідування з боку керівництва СРСР улюбленого поета Бориса Пастернака і особисто підтримав його, приїхавши до Москви.
З кінця 1960-х у свої подорожі починав брати онука Гліба.
У березні 1991 тяжко пережив смерть дружини Агнеси Костянтинівни Балтага. В грудні цього ж року схвально привітав зміни у суспільстві — Референдум, що підтвердив незалежність України. Від нього часто можна було почути: «Рух — це життя». Особливо він цінував можливість вільних виступів без обмежень цензури, появу нових періодичних видань, гострих публікацій. Його окрилило відчуття свободи та відкритості кордонів.
У 1990-2000-х Л. Вишеславський вів літературну студію «Зеркальная гостинная» в Києві, та як і в попередні десятиріччя, підтримував молодих поетів.
До останнього року життя Л. Вишеславський був у вирі громадських і літературних подій, виступав на поетичних вечорах, друкував нові твори. 18 грудня 2002 відсвяткував із колегами 75-річчя журналу «Радуга». 20 грудня о 21 годині вийшов із залу після урочистого засідання Миколаївського земляцтва, але не дійшов додому. Його було знайдено на околиці Києва з травмами, без свідомості.
Леонід Вишеславський помер 26 грудня 2002 року в Києві.
Він не прийшов до свідомості, і обставини трагедії залишилися таємницею.
Похований Л. М. Вишеславський в Києві на Байковому кладовищі.
Нагороди та відзнаки:
Лауреат Літературної премії імені Павла Тичини за двотомник віршів «Основа» та збірку «Стихотворения», (1974);
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірку віршів «Близкая звезда» (1984);
Лауреат Міжнародної премії «Дружба»;
Орден Вітчизняної війни I ступеня;
Орден Вітчизняної війни II ступеня;
Орден Червоної Зірки;
Орден Дружби народів;
Орден «Знак Пошани».
На честь поета названо малу планету — астероїд 2953, відкритий у 1979, він носить ім'я «Вишеславія» (1986).
Твори
Критика
