Сковородинівське коло Леоніда Вишеславського
Марина Кузьменко
Уся творчість Леоніда Вишеславського, який писав російською мовою, але душею входив до культури того народу, на землі якого народився, жив і творив, пронизана українським духом. З природою України, з її людьми, мистецтвом, народною творчістю і мовою поет споріднений од дитячих літ. Про це, зокрема, він сам розповів у вірші «Коріння». Л. Вишеславський гордий з того, що разом з традиціями російської літератури з дитинства увійшли в його серце, стали частиною його єства також і образи «Кобзаря»:
Вместе с удалью Добрыни душу полонили слёзы бедной Катерины песни Гамалии...
Зазначимо, що літературну традицію ми не розглядаємо як сталість, що існує в чистому, рафінованому вигляді і цілком охоплює творчість кожного окремого автора. Адже «поети — немов сполучені судини: ніхто не живе окремо, в «ізоляції». І в художній практиці Л. Вишеславського різноманітні впливи, традиції співіснували впродовж усього творчого шляху поета, причому нерідко в різні періоди життя провідного російського лірика в Україні домінувала то одна, то інша тенденція.
Орбіту свого життєвого шляху Вишеславський сам визначив як «сковородинівське коло». Народився він 5 (18) березня 1914 р. на околиці міста Миколаєва, в Інгульській слободі, однак незабаром, як напише через десятиліття у вірші «Колиска» (1956 p.):
Моё там детство вспыхнуло, сверкнуло и золотой байдаркой уплыло.
Саме на Слобожанщині, де колись мандрував видатний філософ і поет Григорій Савович Сковорода, розпочинаються шкільні роки Л. Вишеславського. Поблизу міста Богодухова, у селі Павлівка, досі стоїть зрублена з соснових колод школа, де вчився майбутній лідер російськомовних поетів України. У тому ж селі на піщаному майдані височіла цегляна церква, в якій правив Божу службу дід Вишеславського — протоієрей Харлампій Іванович Платонов. Церкву було зруйновано сталінськими опричниками. Рознесли її по цеглині, дзвони повикидали, хрести поламали. Проте слово правди незнищенне. Символічно, що саме там хлопчик вперше почув вірші Тараса Шевченка з уст своєї матері. Там вперше почув від свого шкільного вчителя про Григорія Сковороду.
Потім усе свідоме життя поета минало в колі українських літераторів, спершу в Харкові, тоді столиці України, в оспіваному згодом Будинку ім. Еллана-Блакитного. Там вирувала справжня дійсність, клекотіла щира поезія. Початкуючий автор, студент біологічного факультету Харківського університету, має нагоду спілкуватися з Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Володимиром Сосюрою. Вишеславський вчиться у них культурі вірша і вмінню знаходити своє місце в мистецтві. З переїздом до Києва (юнак закінчував навчання в Київському університеті на філологічному факультеті) Вишеславський постійно спілкується з Павлом Тичиною і Максимом Рильським. «Там же, в Києві, — згадує з часом, — я знайшов і такого чудового вчителя, як Микола Ушаков, що по праву очолив самобутню українську школу російської поезії».
Про свого старшого колегу по «гарячому цеху поезії» Леонід Вишеславський розповість і такий випадок. Це трапилось ще в далеких 20-х роках, в одному з московських редакційних приміщень. В. Маяковський уважно вчитувався в чиїсь рядки і раптом, відірвавшись од тексту, вигукнув:
- Чудово! Сотні разів у поезії повідомлялось про те, що цвітуть троянди, а от вірші про квітучу картоплю читаю вперше.
Це були рядки з поезії молодого на той час киянина Миколи Ушакова:
На понизовье картофель цвёл,
Губерния пахла патокой...
Л. Вишеславський також учився у Миколи Ушакова оцій майстерності — у звичайному побачити чудесне, а «чудесне наблизити до читача на дистанцію звичайного чуда». Побачити, як «скворцы, собравшиеся в стаю, мелькнули в небе горсткой пепла»; зафіксувати, що «подсолнух поутру повёрнут к струям света, к истокам красоты повёрнуты сердца»; зрозуміти, що «единственный лист задержался на ветке, как слово, ещё не слетевшее с губ»...
Це вміння поета знаходити чудесне в звичайному (милуватися цвітінням картоплі, а не лише троянди, слухати кумкання жаби, а не тільки спів солов’я) характерне для Леоніда Вишеславського так само, як і для його старшого колеги Миколи Ушакова. Не випадково останній відзначав: «У Вишеславського є справжні рядки і строфи. Вони вражають і запам’ятовуються, і хочуть увійти у вірші інших поетів. Вишеславський може, наприклад, сказати про коней: «и конь другому на ушко зашепчет» - або назвати гармошку звивистою рікою, створивши, позначивши світ сміливим і точним мазком».
До війни Л. Вишеславський оприлюднив одну збірку віршів «Здрастуй, сонце!» (1938 p.). Усі твори, вміщені в ній, були доволі високого ґатунку. І все ж виокремлювалися вірші про «пернатого бігуна». Виявляється, птах деркач восени не летить у теплі краї, а біжить. Біжить наполегливо, нестомно:
Бежит от морозов то лесом, то лугом, листочек на лапку налип, а солнце, присевши над морем, над югом, зовёт его: цып... цып-цып...
Як бачимо, вічна тема прагнення до життєдайного сонця у Л. Вишеславського знайшла особливе, ще невідоме поезії рішення. Такі вірші стали здобутком не тільки для автора, а й злетом усієї поезії України.
З перших днів Великої Вітчизняної війни поет на фронті. Фронтові дороги пролягли знову-таки українськими землями — із заходу на схід і зі сходу на захід. У найтрагічніші дні відступу наших військ Л. Вишеславський публікує в армійській газеті «Захисник Батьківщини» вірш «Чайка». У морської чайки одне крило коротше за інше. Такою її створила природа. Саме тому, як би далеко не залітала чайка в море, вона неодмінно бумерангом повертається до рідного берега. Образ чайки в поезії Л. Вишеславського набуває символічного значення:
Тебя, мудрокрылая птица,
Я вижу над морем войны.
Нам тоже дано возвратиться!
Такими уж мы рождены!
Цитований вірш особливо дорогий поету. Пізніше він дасть заголовок збірці «Чайка» (1946 р.) і з деякими змінами буде входити до багатьох наступних видань. Досвід воєнних років поглибив світосприйняття поета, «в його вірші почала стукатись точна, оголена своєю простотою мова воєнного оперативного повідомлення».
Армійська газета «За нашу перемогу» від 2 грудня 1944 р. оприлюднює вірш Л. Вишеславського «Визволитель». Твір було присвячено рядовому бійцю, воїну, який пройшов важкий шлях, долаючи всі перешкоди:
Прошёл по брёвнам переправы, прополз по грязи под огнём, и грязь в лучах солдатской славы горит, как золото, на нём!
Багнюка фронтових доріг — не натуралістична деталь, такими дорогами пройшли наші бійці. І на них цей пил і бруд горить мов золото, в промінні людських подвигів.
Згодом перший космонавт Землі Юрій Гагарін повністю процитує згаданий вірш Л. Вишеславського в своїй книзі «Дорога в космос». Таким чином вірші, написані на заляпаних грязюкою фронтових дорогах, вийшли на дорогу, що веде до зірок.
У тополь українських підгледів поет, як «к солнцу тянутся ладони серебристых плотных листьев». Українські народні казки схожі на польові квіти. Весняний день нагадує поетові степовий рушник «в мельчайших крестиках сирени, искусно вышитых весной». Грається вітер у лісах Карпат на вершинах, ніби перебирає струни кобзи. Лісоруб дзвінко гукає, спускаючи вниз піхту. «Калина біля хати горить мов намисто. Ніде немає «такого багреца, янтаря, серебра», як у вересні в українських Карпатах.
Тут доречною буде, на наш погляд, згадка про те, що чимало російських поетів — Бунін, Маяковський, Пастернак, Асєєв, Багрицький — користувались лексичними елементами української мови і почасти за допомогою одного українського слова забарвлювали увесь вірш в кольори нашої мовної стихії, як цього досяг, скажімо, Бунін у своєму «Мушкеті». Можна було б згадати також і вірш Маяковського «Борг Україні», де зустрічаєм уже кілька українських слів. Як бачимо, Л. Вишеславський в даному випадку спирався на досвід своїх великих попередників.
Звісно, вкраплення українських слів у російський текст здійснюється ним з великим художнім тактом, і звучання слова, «мовленого інакше», ніколи не ріже слух. Ось, наприклад, вірш Вишеславського «Щастя» (1950 p.):
Я об колено разбивал тугой кавун на части, в него впивался и не знал того, что это — счастье.
У двадцятип’ятирядковому вірші зустрічається один-єдиний українізм «кавун». Чи можна було обійтися без цього слова? Можливо. Проте саме воно в поєднанні з «мальчишка, я тогда не знал...» переносить нас на південь України, в Миколаїв, до витоків поета, де його «детство вспыхнуло, сверкнуло и золотой байдаркой уплыло» («Колиска», 1956 р.). Іноді Л. Вишеславський виносить українські слова навіть у назви творів («Мова», «Ожеледь»), в інших в «російську тканину вірша поет вплітає українські рядки» (М. Рильський), передаючи тим самим мовні особливості людей, прикмети життя і побуту. Водночас, наголосимо ще раз, російський лірик далекий від зумисної «українізації» тексту, з високим почуттям міри вдається до подібних прийомів лише тоді, коли це сприяє художній виразності всього твору. Свідченням сказаного, на наш погляд, може бути сонет «Пісня» (1962 p.):
Песня над полем плывёт, и вздыхают вербы у тёмных речных берегов.
«...Місяць на небі, зіроньки сяють...
Все про кохання, все про любов...»
Національна ідентифікація ліричного героя наголошена тут не лише окремими деталями українського пейзажу (верби, кущ калини, круча), а й старовинною народною мелодією. Загальновідомо, що національний характер ні в чому не виражається так яскраво, як у пісні й танку. Наводячи на початку твору рядки української народної пісні, Л. Вишеславський тим самим вказує на «географію» змальованих подій і визначає емоційний лад усього сонета. Мелодія пісні не зруйнувала ліричну атмосферу миттєво схопленого поетом літнього вечора, а навпаки, посилила її. Природно, не нав’язливо звучать фінальні рядки поезії: «слушает мироздание песню земной любви».
Використання ідентичного засобу зустрічаємо і в інших творах Вишеславського, наприклад у поемах «Форт Андрія і Павла», «У Каховці на світанку», «У темних Карпатах» та ін.
Принагідно згадаємо також, що Л. Вишеславський написав українською мовою «Оповідання офіцера» (1947 p.), дослідження «Маяковський серед нас» (1960 p.). Крім того, в книзі «Грунт» (1973 p.), що вийшла в перекладах українських поетів, опублікував і автопереклади. «З мови починається людина, мова — основа особистості,» — писав Л. Вишеславський в одному з листів. Символічно, що російський лірик створив «натхненний гімн українській мові « (М. Рильський) — вірш «Мова». Усім плином почуттів, образів і мелодій Вишеславський стверджує: я — росіянин і виріс в Україні, знаю і люблю її народ. Україна — не просто територія, де я живу, ні, — я її син. І українська мова — це друга моя рідна мова, що стала мені підтримкою впродовж життєвого шляху.
Он мне поддержкой был на всём пути суровом,
Я к нежности его с далёких лет привык,
Меня пленила степь своим пахучим словом
И подарила мне свой песенный язык.
Говорячи про традиції української поезії в ліриці Л. Вишеславського, слід згадати, що в творах автора «Мови» відчутний вплив українського філософа Григорія Сковороди. Як уже йшлося, перебування Л. Вишеславського ще в шкільні роки на Слобожанщині, в сковородинівських місцях, залишило глибокий слід в його пам’яті. Зрозуміло, тоді він ще не міг передбачити, який вплив у подальшому справить на нього творчість українського поета і філософа, не знав, що згодом напише поему «Сковородинівське коло» (1978 р.) і, таким чином, віддасть данину «урокам» видатного любомудра. Навчання у Сковороди збагатило поезію Вишеславського нев’янучою народною мудрістю, наблизило до глибокого пізнання світу і його найвищої цінності — Людини.
З ім’ям українського філософа ми також пов’язуємо характерну для поезії Вишеславського філософічність, життєву простоту його образів.
Відштовхуючись від того, що «колес в природе не найти», хоча «есть крылья, ласты, лопасти и лапы», і шукаючи, «кто ж человеку подсказал такое», поет доходить висновку: «В круженье дней, времён и поколений я слышу вещий грохот колеса!»
А ось рядки з «Глини»:
Гончар руками месит глину, солдат ногами месит глину, весь круг времён — гончарный круг.
Цитовані вище рядки конкретні, життєво прості, однак їхній зміст глибоко філософський: поет вимірює час трудом і подвигом людини.
Джерелом «людяності — найдорожчого скарбу, котрий існує в світі», справжньою школою художньої майстерності була для Л. Вишеславського і творчість Тараса Шевченка. Геніальному поетові російський лірик присвятив чимало критичних статей, публіцистичних виступів, художніх творів. Зосібно, в статтях Л. Вишеславського «Невичерпне джерело» (1963 p.), «Шевченко з нами» (1963 p.), «Поезія як пізнання світу» (1967 р.) та інших акцентується увага на гуманізмі та народності поезії великого українського митця, йдеться про розвиток його кращих традицій в сучасній українській літературі.
Чимало оригінальних віршів Л. Вишеславського написано під впливом якогось явища чи події, пов’язаних певним чином із Шевченком.
Ось, наприклад, поезія «Кос-Арал» (1961 p.). У «Кобзарі» можна зустріти багато сторінок, позначених цим словом. «Мені завжди дуже хотілось побувати там, побачити той таємничий для мене «Кос-Арал», — зізнавався Л. Вишеславський. Згодом йому пощастило побувати на Аралі, приблизно там, де Амудар’я впадає в Аральське море. Як виявилось, острова нині не існує. Велика ріка давно змінила своє русло, і вода змила піщаний острів. Час виявився для острова невблаганним, однак слово Тараса, написане на цій землі, не зникло, воно могутніше явищ природи.
А голос правды так же свеж и нов, —
Он долговечней рек и островов.
А ось вірш «Над гіпсовою маскою Т. Шевченка» (1961 р.). Цікава історія його написання. У Київському музеї Т. Г. Шевченка зберігається гіпсова маска поета. «Коли я дивився на неї, — згадує Л. Вишеславський, — мене дивували великі очі, які бачили далеко-далеко, прозирали через віки і охоплювали цілий всесвіт людських душ і всю історію рідного краю». Так з’явились рядки: «И глаз Тарасовых не могут закрыть ни веки, ни века».
Ідентичну творчу історію має також вірш «Портрет Жуковського пензля Брюллова» (1982 p.). Загальновідомий факт про те, яку роль відіграв цей портрет у життєвій долі Т. Шевченка, Вишеславський піднімає до рівня поетичного символу, наближаючи минуле до сучасного.
Однією з прикметних художніх рис багатьох віршів Вишеславського є також використання Шевченкових образів, вкраплення його рядків у тканину творів, а також коментування окремих висловлювань із щоденника та листів видатного українського поета.
Скажімо, за епіграф до вірша «Очима Кобзаря» (1964 p.) Л. Вишеславський наводить уривок з епістолярію Шевченка: «Я люблю смотреть на счастливых людей, и, по-моему, нет прекрасней, нет усладительнее зрелища, как образ счастливого человека». Весь твір Вишеславського, таким чином, перетворюється в своєрідний поетичний коментар до згаданого епіграфа.
Поряд з використанням шевченківських рядків у якості епіграфів російський поет дослівно вкраплює окремі висловлювання, а то й цілі строфи Шевченка. Наприклад, у вірші «Тарас Шевченко — Назиму Хікмету» він використовує такі рядки з «Кобзаря»: «Я в неволе мучусь, — но не каюсь!»; «Будут, будут люди на земле!»
Д. Дюршин у книзі «Теорія порівняльного вивчення літератури» подібну форму рецепції відносить до різновиду алюзії і визначає широкий спектр її відтінків.
У різнобічному процесі впливу Шевченка на Вишеславського активно функціонують різні форми літературної алюзії. Від простої, коли автор намагається посилити звучання власного мотиву за рахунок звернення до аналогічного мотиву з Шевченкових віршів (наприклад, у «Лірі та кобзі» Л. Вишеславського: «И безумная вставши ни свет ни заря, к сонным вербам сошла со страниц Кобзаря»), до складніших, таких, як ремінісценції шевченківських творів у «Кос-Аралі» та інших поезіях.
Л. Вишеславський приділяв багато уваги і перекладам творів Т. Шевченка російською мовою. Перші його інтерпретації з Шевченка («В неволі тяжко, хоча й волі...», «Над Дніпровою сагою ...») були оприлюднені в російському «Кобзарі» 1939 p., присвяченому 125-річчю од дня народження Т. Шевченка. Уже в цих ранніх перекладах Вишеславський зумів уникнути помилок, характерних для багатьох інтерпретаторів з близькоспоріднених мов — захоплення то «буквалізмом», то надмірною «сваволею». В його версіях відхилення від оригіналу зустрічаються лише тоді, коли в контексті перекладу це за змістом виправдано.
Серед перекладів з Шевченка, виконаних Вишеславським у 40-60-х роках — поеми «Мар’яна-черниця» і «Царі», «Давидові псалми» та вірш «А. О. Козачковському». У цих версіях простежується подальший розвиток перекладацьких принципів Л. Вишеславського: необхідність відтворення суті оригіналу, а не букви; щоб запропонувати високохудожній переклад, необхідно знати всю творчість автора на фоні епохи, знати історію його країни, побут і традиції народу, його культуру; перекладач повинен засобами рідної мови відтворити оригінал так, щоб читач сприймав його як першотвір, а не як переклад, і мав повне уявлення про нього тощо.
Крім творчості Т. Шевченка, Вишеславський-перекладач звертається також до поезії І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, I. Муратова, Л. Первомайського, М. Стельмаха та ін.
На перший погляд здається, що при виборі твору для перекладу інтерпретатор керується лише одним критерієм — чи відомий автор широкому читацькому загалу. Але це далеко не так. В інтерпретаціях Вишеславського російською мовою у московських видавництвах побачили світ книги М. Гаска, В. Ткаченко, В. Бровченка та ще десятки публікацій в періодиці різноманітних авторів, від поетів-класиків і до тих, хто ще не так давно прийшов у літературу. Переважно він вибирав для перекладу лише такі твори, образи яких йому близькі, відповідали його ліричному світогляду. Стикаючись з упертим опором матеріалу, він ніколи не шукав «обхідних шляхів, полегшених варіантів, у його перекладах ви не знайдете пластмасових замінників чи буквалізмів», він завжди намагався «намацати корінь того чи того образу в традиціях, в етиці і естетиці української народної поезії, аби передати всю чарівність оригіналу».
Російськомовний читач глибоко вдячний Л. Вишеславському-перекладачеві за чудові інтерпретації поезії наших класиків і сучасних майстрів пера, за розширення і поглиблення «чуття єдиної родини».
Оригінальна поетична творчість і перекладацька діяльність Вишеславського відзначені в 1975 р. республіканською премією імені П. Г.Тичини «Чуття єдиної родини», а в 1984 р. Державною премією імені Т. Г.Шевченка.
У повоєнні десятиріччя поет публікує низку ліричних збірок: «Простір» (1956 p.), «Лірика і героїка» (1957 p.), «Щедрість» (1960 p.), «Зоряні сонети» (1962 p.), «Гончарне коло» (1964 р.) та ін. В них автор поглиблює своє вміння побачити величне і значне в простому і буденному. Разом з тим Леонід Вишеславський має постійне тяжіння до епохальних явищ, що «наче із космічної безодні» простягають людині промені зв’язків із вічністю.
Ось чому таке важливе місце в його творчому доробку зайняла тема космосу, трактована по-філософськи широким планом як тема необмежених можливостей творчого пориву:
Мы со своею мечтою дерзновенной
Отныне — корабельщики Вселенной.
Вселенная — открытый океан!
Найбільший успіх випав на долю «Зоряних сонетів» Л. Вишеславського. Серед критиків і літературознавців, письменників, які відгукнулися статтями чи рецензіями на книгу поета, — М. Рильський, М. Ушаков, М. Стельмах, С. Крижанівський, Л. Мартинов, Н. Мазепа, В. Тельпугов, Ю. Суровцев та багато інших.
Першопроходець Космосу Юрій Гагарін написав передмову до «Зоряних сонетів». Представник, так би мовити, суто технічної професії, він виявився ревним захисником цієї канонічної літературної форми і побачив дещо спільне між поетикою сонета і конструкцією космічного корабля: «Леонід Вишеславський малою кількістю слів сказав багато. У його сонетах все на місці, надійно і прекрасно, і немає нічого зайвого, все, як на космічному кораблі».
Цікаво відзначити, що рядком Вишеславського «Вселенная — открытый океан!» Валентина Терешкова назвала свою книгу. «В звездном океане» — такий заголовок нотаток А. Ніколаєва і П. Поповича, запозичений космонавтами з рядка поета «в необозримом звездном океане».
До сказаного треба додати, що одна з малих планет нашої Сонячної системи, відкрита 1979 p., названа «Вишеславією» на честь автора «Зоряних сонетів».
У центрі наступних збірок і книг поета, що продовжували гуманістичний пафос «Зоряних сонетів» — «Садівника» (1968 р.), «Лона» (1972 p.), «Основи» (1974 p.), «Близької зорі» (1983 р.)та ін., — людина, особистість, розумний господар багатств природи, охоронець її краси.
У книзі «Садівник» Л. Вишеславський одним із перших серед радянських поетів відкрито написав про трагедію голодомору в Україні в 1932-1933 pp. (вірш «Десь на Україні»). «Я читаю ці вірші, як вечірню молитву», — писав Корній Чуковський у своїх «Нотатках на берегах книги «Садівник».
Назва збірки «Снігова весна» (1981 р.) підказана Блоком, його віршем про любов, написаним, як виявилось, того ж дня і року, коли народився Леонід Вишеславський. Російськомовний лірик України і створив книгу про любов, яка йшла попереду ненависті в дні Великої Вітчизняної війни, тому що воїни-визволителі ненавиділи ворога за те, що він зазіхнув на найдорожче, що в них було: на нашу Батьківщину. Любов, за Вишеславським, — основа життя на планеті.
Про свою рідну Павлівку поет написав велику поему «Сковородинівське коло» (1980 p.). У ній вірші поєднуються з прозою і висловлюваннями Григорія Сковороди. Великий український філософ і поет XVIII ст. присутній у творі своїми поглядами, настановами, діяннями.
Все входить до сковородинівського кола життя Леоніда Вишеславського. І дитячі враження, й досвід літньої людини, яка пройшла Україною під час Великої Вітчизняної війни, й роздуми про страшну долю українського селянства. До цього кола входить теж і обертається по ньому у Всесвіті планета Вишеславія. Входимо до нього й ми, читачі, щоразу заново відкриваючи для себе неповторний обшир думок і почуттів пристрасного життєлюба.
Л-ра: Київська старовина. – 2004. – № 2. – С. 66-73.
Твори
Критика
