На долині туман
Г. Гусейнов
Ми не зустрічалися. Хоча тієї зими я й шукав такої зустрічі. У Спілці письменників сказали адресу: вулиця Постишева, будинок, квартира... Це зовсім поруч з площею, що ще звалася іменем Жовтневої революції. Вперше зайшов до дво- чи триповерхового старовинного будинку, не надто ошатного зовні, хоча й позначеного меморіальною дошкою (у давні часи жив тут відомий художник). Ще менш привітним будинок здавався зсередини.
...Вмирав над Києвом ранок. Молодий морозець крихта по крихті сріблив скелети дерев, вітер німотно гнав вулицею холод. У під'їзді було так само холодно, як і надворі. Та й лампочок, здається, не було. Сутінки і якась приреченість одразу ж огорнули у цьому так довго шуканому мною домі.
Східці вузькою крученою смужкою тяглися вгору. Дерев'яні, вони скрипіли. Від того було коли не моторошно, то в усякому разі й не весело.
Біля дверей, які мали б вести до поетової оселі, щонайменше три дзвінки. Роздивившись у темряві, що біля жодного немає ані написів, ані якихось поміток, тисну усі по черзі. Передбачаючи, що з того нахабства може вийти, напружено чекаю. Хвилину... Другу... П’яту...
Лише тепер до мене доходить, що вдома нікого немає. Спересердя ще раз дзвоню і йду геть...
День у київській вуличній метушні спокійним назвати можна з великою натяжкою. І все ж, без спочинку крокуючи грудневими київськими вулицями, чекаючи вечора, я думками вертаюся до трьох дзвінків, до господаря оселі, якого тепер вже неодмінно побачу ввечері. Ім'я його мало що скаже широкому загалу читачів, а от пісня, ним написана, й нині знана багатьма.»
На долині туман,
На долині туман упав,
Мак червоний в росі,
Мак червоний в росі скупав...
Звали поета Василем Діденком. Вперше це ім'я почув від дніпропетровського поета Олександра Зайвого. Мене цікавили подробиці життя іншого українського поета, Івана Хоменка, а Олександр Федосійович близько знав якраз обох. Буваючи у Києві, подовгу гостював у привітнім, однак і далеко не пуританськім хоменковім домі. Щодня навідувався сюди і ще зовсім молодий поет Василь Діденко. Майже двадцятьма роками різнився їх вік, та були вони не просто близькими людьми. Мали здатність до якогось внутрішнього співжиття.
Якщо правдочолий,з понівеченим життям Іван Хоменко до літератури йшов важко, став на ноги лиш на межі свого сорокаріччя, відчув повною мірою глухість сталінських часів, страх і людську зреченість в беріївських концентраційних таборах, не мав освіти, окрім самотужки взятого (а брати умів він міцно і сильно), то доля Василя Діденка в'язалася квітка до квітки, легко й просто. Перша збірка віршів «Зацвітай, калино» надрукована, коли поетові не було й двадцяти років. Нестлумлено: його книжка побачила світ одночасно з першою збіркою Ліни Костенко «Проміння землі». Критика одразу помітила його збірку й молодого автора. Навперебіг критики стали звати її «значним явищем на літературному терені». Поезії Василя Діденка одразу й без оглядок високо поцінували П. Воронько, А. Іщук, М. Шумило.
Станіслав Тельнюк згадував, що серед тих, хто відвідував відому університетську літературну студію СІЧ (Студія Імені Чумака) був рудуватий студент Василь Діденко. Тоді, в кінці 50-х років, у пресі вже з'явилися поезії та проза Миколи Сома (близька Василеві людина, Сом один з небагатьох письменників прийде й на похорон, обіцятиме поміч сім'ї у виданні спадщини поета), Тамари Коломієць, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського, Олеся Лупія, Василя Шевчука, Івана Куштенка, Анатолія Тетерського, Роберта Третякова. Вихлюпнувся вихором в літературу глибинний талант Василя Симоненка. «Вийшов на люди вагомо, сильно, вражаюче. І кожне слово, публіковане ним, буде сказано назавше...» — це про Василя Симоненка напише університетський його товариш Станіслав Тельнюк.
Отак і жив, писав і друкувався у розчахнутому навпіл часі — між вчорашнім і прийдешнім — недавній (і одвічний, незважаючи на київську прописку) селюк з Гуляйполя, син механізатора, Василь Діденко. До вступу в Київський університет, неповнолітнім хлопцем сумлінно трудився у колгоспі, був досить вправним причіплювачем, помічником комбайнера. Вірші складав років із п'ятнадцяти. А в університеті наче вдарила з нього поезія, відчув слово кожною клітиною. І сонячні його вірші наскрізь пронизувала радість буття.
Край городу вишні білі
Наробили заметілі —
Розметали пелюстки...
Через трави буйнохвилі
Бджоли мчать золотокрилі
До манливої ріки.
Я беру в долонюгілку,
А вона: «Пусти, Васильку», —
Ніби шепче поміж трав.
... І співає десь сопілка
Про дівчину-перепілку,
Ту, що вітер цілував.
Приналежність до покоління «шестидесятників» нині загально визнана горда й промовиста ознака. Часовою координатою поєднані письменники кількох поколінь, напрямків, уподобань, стилів і різного ступеня одвертості. Значною подією «шестидесятників» має вважатися й ренесансна поросль пізнього Максима Рильського й його «Голосіївською осінню» та «Вечірніми розмовами», трилогія Леоніда Первомайського «Уроки поезії», «Древо пізнання», «Вчора і завтра», «Розчахнута брама» Ігоря Муратова, лиш зараз надруковані і «Третя рота» Володимира Сосюри, табірні оповідання Бориса Антоненка-Давидовича... І все ж найперший вимір приналежності до «шестидесятників» — це часовий. В літературу цієї благодатної доби сягнула покликана новими сподіваннями ніким не лічена група авторів, що й створила поетоархіпелаг нового якісного звучання. Не всі «шестидесятники» витримали ідеологічний пресинг семидесятих. Це був для багатьох непосильний екзамен на зрілість. Веду до того, що ламали й більш дужих, аніж романтик з чупринкою-їжачком Василь Діденко. На його очах йшли маніпуляції людськими долями, Майже всіх, кого після 1972-го відправляли вервечкою в далеку табірну Мордовію, він знав особисто, як колег-студійців, як гарних поетів і чесних людей. Хотілося вірити в добро, а погляд повсякчас впирався в суперечності, конфлікти, в раптові прогалини. І змовклі телефонні дзвінки в невідомість. Натура відкрита, емоційно папка, здатна віддати останнє, Василь все більше відчував, як сиротіє навкруг нього світ. Безнадія і розгубленість осідали довкола.
Звичної комфортності його позбавили хвороба, характер «одинокого лицедія». Таким, напевне, був Григорій Сковорода, філософ-мандрівник, в російській поезії зрідні Діденкові — Велемир Хлебников, у грузинському живописі — Піросманішвілі.
Василя Діденка цінував як людину і поета Василь Симоненко. Поети листувалися. У щомісячнику «Слово і час» В. Скрипка наводить знайдені ним у вдови листи Симоненка до Діденка» Ось один із них: «Здоров, Васько! Виконуючи твоє побажання, шлю не газету, а вирізку. У вірші змінений заголовок та босі ноги перетворилися в прудкі. Кажуть, що в семирічці босоногій малечі не надається громадських прав. Хоч, відверто кажучи, така правка — просто перестраховка. Я живий і здоровий. Син мій вже бігає. Оце і все. Бувай здоров! Привіт Сомові, Сингаю та ін. Твій В. Симон».
Легка іронія, м'яка інтонація листа звучать заспокійливо, сприйнятливо. І це тоді, як усім відома гострота, пристрасність Василя Симоненка. Відомі його гіркопронизливі рядки: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться».
Василь Симоненко у своєму другові бачив найперше талановитого поета, а не борця. Діденко не зміг би, приміром, прийти до КДБ, як-то зробив Микола Лукаш, і запропонувати забрати його замість арештованого Івана Дзюби, бо в того лишилися вдома малі діти.
Свідчить Станіслав Тельнюк: «1956-57 роки, коли Василь Симоненко вчився на п'ятому курсі, — то був бурхливий період у внутрішньому й міжнародному житті. Ми дорослішали на очах. Те, що вчора було забороненим чи неможливим для думання, втрачувало свої «табу». Можна було вже говорити про речі вельми і вельми не,прості — було викрито культ Сталіна, почали повертатися імена тих, хто загинув у єжовсько-беріївських катівнях, чия творчість була заборонена як «ворожа». Уже можна було не соромитися й не ховатися з любов'ю до рідної землі та її історії». Слідом за своїм другом-товаришем Василем Симоном, як його звали ближчі, і як він і сам себе звав, Василь Діденко повний неупокоєності, його переповнює радість духовного відродження в Україні. А тут ще й нетерпляче чекання першої власної поетичної книжки «Калино, зацвітай».
Про той же 1957 рік читаємо у Станіслава Тельнюка таке: «Василь Симоненко, Микола Сом та ще дехто з «активних штиків» нашої літстудії закінчили Київський університет. На «хозяйстві» ще лишатиметься Борис Олійник, який закінчить КДУ 1958 року, і того ж таки року вступить на філфак Іван Драч. А тим часом, 1957 року, головою нашої СІЧІ стане мій однокурсник Іван Куштенко. Наша СІЧ тоді процвітала. Скільки імен звучало! Наталя Кащук (її приїзд на криворізькі будови ще попереду — Г. Г.), а яку ми всі тоді були закохані (та й зараз теж!)... Василь Діденко, при слуханні віршів якого ми тут же забували про всі його екстравагантності. Вічно добродушний і доброзичливий Борис Олійник, який уже й тоді брався за вельми серйозні теми в своїх іноді важкуватих віршах... Скромний і неговіркий Петро Засенко — і, навпаки, вельми активний Валерій Кравець, який поїде влітку на Дніпропетровщину (на практику) і «розкопає» там дивовижно талановиту Ганну Світличну...»
Особливе, терпляче ставився Максим Рильський до молодого Діденка. Розповідають, як вперше поети-початківці Тамара Коломієць, Микола Сом, Борис Олійник та Василь Діденко побували у Голосієвому. Коли побачив щедрохлібний патріарх, як між інших до його оселі заходить «якийсь одірванець» у солом'яному екзотичному брилі, драній сорочці, підв'язаний очкуром, у м'ятих і теж у дірках штанях, що ніколи й не уявляли про існування у білім світі праски, то спочатку оторопів, а як почув Василеву мову, його предивні поезії, то тут же в нього й закохався. «У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе», — дослівну характеристику Рильського на поезію Діденка пам'ятали усі молоді київські поети.
«Протягом п'яти років нашого спільного з Василем навчання в університеті, — розповідає поет Микола Сом, — всі знали: де з'являється Сом, чекай Діденка. Він був наче моя тінь. Як велика дитина. Якось я купив сестрі гітарні струни, але не одвіз, коли ж кинувся, то на місці їх не знайшов. А виявилося, що ті струни Василь використав в якості... шнурків. Так і ходив університетом — у шнурках з гітарних струн.
Два роки ми з ним спали на одному гуртожитському ліжку, «валетом». Попередні два роки таким «валетом» ми спали з Василем Симоненком, а наступних два роки з Діденком. Я його водив умиватися вранці, ноги мити — ввечері. Він страшенно цього не любив.
Після університету я подався за призначенням працювати в газеті в Західну Україну. Тричі мене відвідував Василь. Захоплений був горами, розсипаними по них лісами, мовою тих місць.
А його після університету направили літпрацівником в «Малятко». Симоненко назвав тоді Василя «вождем радянських немовлят». Це була єдина за всі часи його служба. І дуже своєрідна. Бо на роботу Василь виходив зранечку, але в редакції з’являвся лише ввечері. І так само як вечорами в університетському гуртожитку він мене здивовано питав: «Колько, а чого це я маю змивати свою красу?», так і тепер дивувався: «Колько, а чого я маю спішить в редакцію, коли довкола весна?..»
Після повернення в Київ, я п'ятнадцять літ жив у легендарній квартирі на улиці Богомольця. До мене її займав Андрій Малишко, ще хтось із класиків. А далі вона якимось чином дісталася мені. Належав будинок Міністерству внутрішніх справ, а отже пильно охоронявся, бо жили в ньому міліцейські чини. Кого тільки не було в моїй оселі. Завжди тут жив Василь Симоненко, коли приїздив з Черкас. Два роки жив у мене Василь Діденко. Тут ми його нагородили «лауреатством імені Миколи Хома». Це коли в черговий приїзд Симоненка та Василя Бондаря з Харкова ми ще раз вчотирьох випили за розквіт української літератури, Симоненко й запропонував Діденку: «Васильку, а хочеш стати лауреатом?» «Неодмінно», — простодушно погодився той. Одразу змайстрували з картоплі медаль, виписали диплом, де розписалися Симоненко і Бондар, вручили й добряче причастилися з такої урочистої нагоди.
Пізніше знайшлися ще й інші «бажаючі» стати лауреатами, але Симоненка вже не було, під трамваєм трагічно загинув письменник-антифашист Василь Бондар. А Діденко лишився єдиним лауреатом. Чим і користувався. Бо «лауреатові» я зобов’язувався щомісячно виплачувати одного карбованця. Василь і в спілчанському «Енеї» за правило казав: «Розрахується Колька Сом...» Що я завжди й робив, фізично Василь був дуже сильним. Я у цьому не раз пересвідчувався, коли від мене він ніс, мішки з картоплею. Це також, на його думку, йшло на оплату лауреатові.
Курив багато. Кинув палити лиш в останні роки. І тоді неймовірно поповнів. Часом приходив, жебрак-жебраком, до Спілки, шукав мене, сідав навпроти: «Колько, кидай палити, ти такий блідий...» І знову кудись зникав. Часом його бачили на Хрещатику. Він збирав навколо себе гурт людей і розповідав то про Махна, то про Наполеона. Його ніхто не чіпав. Знали всі, це — Діденко.
За тиждень перед його смертю бачився Василь з моєю дружиною, яку поважав ще за університетських років. Ніну тоді здивувало: у нього ані крихти не лишилося від хвороби. А страждав він усе життя від того, що медики звуть депресивно-маніакальним станом.
До Василя по-різному ставилися спілчани. Хтось відверто зневажав, а хтось і боявся. Бо глибинне, природжене його розуміння української мови, феноменальні знання теорії заганяли багатьох у глухий кут. Це йому належать слова про поезію Віталія Коротича: «Не український спосіб мислення». Його безжальний олівець ходив не по одному рядкові визнаних нині...»
Всі, хто знав Василя Діденка не побіжно, підкреслюють особливу поетичність його натури. Коли він розмовляв, то раз у раз повторював один ритуальний жест: прикладав долоні до грудей, наче хотілося йому віддати серце.
Часто ночами не спав. Симоненко казав про нього «ночоброд». Ходив кімнатою, бубонів вірші, брав до рук книги. Знову бродив. В останні роки блукав нічним Києвом.
Іван Хоменко не вмів бути обережним, стриманим. Він струменів життям, пристрастями. Вони вирували навколо нього, рвалися блискавками за межі звичайного усталеного буття. Василь Діденко з того ж розміреного нашого дня просто випадав. Як дивак, божевільний. Був поетом і годі. Це, за правило, оберталося проти нього, ускладнювало і без того розхитане життя. Диваком «з привітом» вважали його в Спілці. Все життя збирав бібліотеку. Кожна книжка купувалося з копійчаних гонорарів за поезію з усвідомленням її крайньої необхідності, зберігалася особливо акуратно. В останні роки у кімнатці, де жив Василь Діденко, не було електричного освітлення (неполагоджена мережа). Але хіба це для поета перешкода? Він жив при свічці. У самому центрі Києва. Про це усі знали, однак «хто зі Спілки навіть пальцем не поворухнув, аби йому допомогти. Лише у «Літературній Україні» по діденковій смерті благочестиво написали, наче насміхаючись над цією трагічною долею, що, мовляв, то була «людина ніжної, співучої душі, а пам'ять про нього назавжди лишиться в наших серцях...»
Відвертим блюзнірством, наглою циністю несе від формальних слів...
Коли у пошуках Василя Діденка я зустрічався з одним відомим українським поетом, той не те щоб став відмовляти, а так, ніби прозоро підштовхуючи до єдино можливого рішення, розповів, що у Спілці з Діденком давно вже ніхто не спілкується, що то п'яниця, який заборгував кожному письменнику щонайменше троячку. Що людина то гибла. І навряд чи принесе вдоволення така зустріч.
А мені з голови все не йшла розповідь Олександра Зайвого.
«Якраз був я у Києві. Івану Хоменку лишалося жити ще близько року. То був апогей його слави. Видавалися книжки, у Сімферополі поставили «Марину Чурай», вірмени запрошували до себе в гості, він їх якраз перекладав на українську. А безо всякого затишку жив, обтяжений видавничими, житейськими справами, оточений десятками випадкових людей, телефон не змовкав у квартирі, наче це була, міжміська телефонна станція. Вговтувався хоменків дім-ковчег лише після другої-третьої години ночі. На ніч, однак, лишалося, як правило, чимало народу. Підлоги (де набратися ліжок чи розкладачок?) вистачало на всіх. Ніхто, щоправда, й не ремствував. Надія, дружина Івана Хоменка, і чоловіка розуміла, і сама гостям рада була. Отак, і того дня вже після дванадцятої, відрядили з квартири майже усіх, а серед них Василя Діденка. Та ранком, ще ні світ ні зоря, дзвінок у двері. Іван без особливого ентузіазму йде до дверей. «Хто там?» — гукає Хоменко своїм могутнім голосом колишнього професійного актора. «Це я, — чується отвіт Василя, — відчини, Іване». «Іди геть, — без зайвої ніжності відповідає Хоменко, — й без тебе тут місця не вистачає». Однак той невідступно благає, й Іван, врешті-решт, йому відчиняє. Не виключено, що ту ніч Василь провів в черговий раз на вокзалі між подорожуючих та бездомних. А зайшовши до душної після ночі хати, одразу прилаштувувся десь у куточку, та й миттю солодко заснув. Я од розмов також прокинувся, вийшов на кухню. А там Іван з цигаркою, в руках. Мовчки курили, а далі Іван і каже мені: «Оце, Сашко, впустив я сьогодні Василя, й раптом здалося мені, що не мій це більше дім. Що тут я чужий...» Через рік Івана не стало. А ще через якийсь час Василь Діденко освідчиться у коханні Надії. Вони одружаться. Я бачив фотографію того щасливого для цих обох часу. Молоді осяяні обличчя, квіти зорями горять у Надіїних руках. У них народився син, якого назвали Іваном. «Іван — на долині туман», — переінакшить пісню Микола Сом. Вірші Василя Діденка тієї пори повні щирої весни, окрилені майбутнім.
Ніжного, тихого, теплого вечора
Я у кімнаті не сплю.
Сина, якого іще не наречено,
Батьківським серцем люблю.
Та щастя їхнє виявилося нетривким. Збагнувши спільним розумом, що сім'янин він аж ніякий, з якогось нетутешнього світу, Василь і Надія розлучаються. Чекати матеріальної допомоги від нього не варто було, тому двох синів (Іванового і Василевого) Надія мусила ростити, не покладаючись на чиюсь поміч. Старший син, Іванів, мав гарний музичний слух, як і батько. Нині це вже доросла людина, професійний музикант. У молодшого все ще попереду, він лиш невдовзі повернувся з армії.
Василь час від часу давав про себе знати. Надія його не зрікалася, серцем жінки розуміла незвичайну (що вдієш?) відлюдькувату натуру. Жаліла, приносила якісь харчі. Але змінити його натуру було неможливо. І непосильно. Отак і жили. Коли йому до болі, до смерті потребувалася Надіїна поміч, слово людське, він писав листа. Вона приходила. Заспокоювала, слухала болісні розповіді, радила. То він ремствував на сусідів, то ще на когось. Переконував, що його збираються обікрасти, арештувати.
— На п'ятидесятиліття Василя, — розповідала мені вдова поета, — спілка подарувала йому пам'ятну адресу. Як насмішку. Його б до гарного психіатра, лікувати. Або хоча б електрику у кімнаті полагодити чи ремонт затіяти. А то стіни всі потріскалися, десятиліттями сюди ніхто зі Спілки не заглядав. Йому ж — пам'ятну адресу... А він і їй, наче дитина, радий.
Цілими днями блукав містом поет. В останній час його бачили з якимись ящиками від посилок. Ходив собі «бомж», збирав під тинами пляшки, наввипередки з п'яницями. Іноді брав в щоденні безцільні мандри друкарську машинку. Гарна у нього вона була, німецьке. Він взагалі розумівся на гарних речах, збирав колекційні напої, рідкісні, як на спеціаліста, екземпляри. Частина речей після смерті зникла з кімнати, в тому числі друкарська машинка.
У Миколи Сома зберігаються сотні листів Василя Діденка, до десятка присвячених Сомові віршів, що не бачили друку. Ось один з них:
Засургучовує пляшки
Легка долоня літа,
Темно-червоні вишняки
Вітатимуть поета,
Як двадцять літ його віта
Степів дорога не крута
І мати — серцем золота!
Київ, 31.08.84.
Василь Діденка
Діденкові листи до Сома датовані 50-60-ми роками. В них розповіді про Гуляйпільщину, про Запоріжжя, є кілька листів з Ужгорода. Один з них кінчається ніжним: «Привіт Києву і всім соменятам». Ось молодий поет турбується про долю чергової своєї збірки: «Колько! Верстку я одержав 16-го, відіслав 17-го. Тепер мені кортить довідатися, коли ж будуть нараховані гроші. Спитай Литвинця або Грінчака. Прошу написати листа, як тільки взнаєш, що бухгалтерія «Молоді» хоче вручити мені гонорар. Могорич — з мене! Тисну руку. Василь Діденко. Гуляй-Поле. 26.12.84.» Мова, очевидно, про третю збірку поета «Заповітна земля», видрукувану 1965 року.
Лист, у якому йдеться про вступ до Спілки письменників: «Миколо, салям алейкумі От я і в Гуляй-Полі. Почуваю себе прекрасно. Їм од пуза. Коля! Маю до тебе прохання: якщо десь наприкінці січня мене приймуть до СПУ, то напиши мені про це, бо ж тут навіть «Літгазети» ніде прочитати. Перед від'їздом з Києва я був у Воронька. Він сказав, що посприяє, щоб мене прийняли до Спілки. Засідання президії з приводу прийому до СПУ має відбутися десь у ці дні. 25.01.62».
А ось останні два листи Василя Діденка, написані тоді, як вважає дружина Миколи Сома, коли хвороба повністю відійшла від нього. І він раптом побачив усю «колишню кошмарну нікчемність, перед ним постав зовсім чужий розідраний світ, і зранене його серце не ладне було витримати.
Листи адресовані братові та його дружині в Гуляй-Поле. Написані характерним діденківським почерком: великі округлі літери, чорне чорнило. Літери завеликі, в однім рядку не більше двох-трьох слів:
«Добрий день, Зіно!
Я вмираю. Будь ласка, приїдь до мене враз із моїм братом і з своїми синами. Спізнитеся на день-два, і мою квартиру застанете пустою... Я хочу передати вам все господарство і віддати документи і ключі на гуляйпільську хату. Але головне Київ... До побачення. Василь. 30.ІІІ.90. Київ. Прибувайте негайно. Хоч на день, поховайте мене в Гуляй-Полі».
«Вітю, брате мій рідний!
Швидко їдь до мене, а то я вмру. Нікому й спадщину віддати, їдь.
Василь, 30.ІІІ.1990, Київ...»
Василь Діденко найперше турбувався про долю своїх рукописів, листів до нього. А листувався він з багатьма. Відомо про інтенсивне листування, зокрема, з Василем Симоненком, Максимом Рильським.
— Ховали ми Васька в селі Рожевці Броварського району, де віднедавна Центральне київське кладовище. Василева могила одна з перших на ньому, — розповідає Микола Сом. — Хочу привезти кущ калини на могилу. На жаль, про заповіт поховати його в Гуляй-Полі я взнав вже після похорону. Ховати сина не приїздила і Василева мати. їй навіть не сказали про його трагічну смерть.
Трагічно обірвалося життя й автора музики до «На долині туман». Борис Буєвський також наклав на себе руки. А я добре пам'ятаю, як писали цю прекрасну пісню. Композитор прочитав Василевого вірша у журналі «Україна» і тут же подзвонив мені, бо у Василя ніколи телефонів не було. Він був захоплений ними, лише просив змінити кілька слів. Я погодився це зробити тут же, а коли знайшов Василя, той також нічого проти не мав. Виконати пісню намірився сам Микола Кондратюк. Буквально за кілька днів стала вона неймовірно популярною. У відділі захисту авторських прав Василеві швидко набігло близько чотирьохсот карбованців, тоді це були величезні гроші. Подивований таким успіхом, Василь тут же пригостив усіх, хто був у відділі, а на залишок грошей купив два чемодани, мені й собі, квитки до Гуляй-Поля, і ми подалися на його батьківщину. Це була моя єдина з ним поїздка в Гуляй-Поле. Я знайомився з матір'ю Василя, з батьком мало не до ранку сиділи ми на гарбі з кавунами й пили по чарці. А з Василем гуляли вечорами над гайчуром. Він мені показав хату, де буцім-то жив Нестор Махно.
Коли матеріал про сумну долю Василя Діденка було надруковано в криворізькій міській газеті (а зробити це було не просто: в редакції дивувалися, навіщо він, адже ж поет ніякого відношення не має до міста) надійшов схвильований лист-відгук. Виявилося, Діденко приїздив у Кривий Ріг. Його тут пам'ятали.
«Було це десь у кінці 50-х років, — читав у листі. — До Кривого Рога тоді приїздили Олесь Лупій, Василь Діденко і ще хтось. Зустріч з місцевими любителями поезії відбулася, здається, в колишньому тісному приміщенні редакції міської газети по вулиці Карла Маркса.
В ті часи в Кривий Ріг часто навідувалися у творчі відрядження київські літератори. Вони, як правило, розповідали про літературний процес на Україні, читали свої твори. Того разу молодих поетів представляв руданівцям керівник їх групи, хтось з когорти письменників старшого покоління. Та до того ми вже встигли перезнайомитися. Приємне враження справляє Олесь Лупій, скромний, стриманий, чемний у поводженні, спокійний в рухах. Статуру мав незавидну — тонкий, мов зелений пагінець, худорлявий до блідості. У великих очах — прихована задума.
Василь Діденко зовнішністю «не тягнув» на поета-лірика. Чуприна — жорсткий «їжачок». Іскристі вогники у веселих очах, притягальна посмішка і водночас задирикуватий погляд видавали нестриманість натури, бунтівний темперамент. Молода енергія так і струменіла, хлюпала через край цієї непересічної натури. За вільну розважливість і необразливу пустотливість на Василеву голову іноді сипалися легкі докори керівника групи. Відчувалося: якби той не стримував свого підопічного, Василь тут же міг би викинути якогось коника. Здавалося, був він заряджений якоюсь нестримною енергією, що нуртувала в його неспокійній душі. Можливо, тому і вкарбувався його образ в пам'яті глибше і закріпився там міцніше, ніж чийсь інший.
Вірші свої Василь читав без ніякого натиску і апломбу, спокійно, ніби ніжним дотиком чутливих пальців торкався співучих струн чарівної арфи. І звуки виходили, ніби народжуючись з серця, хвилюючі, заворожливі. І зрозумілі, сповнені щирих почувань, строфи, без усяких карколомних словесних викрутасів і манірничання, без голої патетики і декларатизму несли в собі прості, дохідливі образи.
Напевне, я виглядів якимось диваком, коли прикипівши поглядом до дещо приземкуватої постаті хлопця з Гуляй-Поля, не міг збагнути, чи й справді те, що він декламував, — власне його творіння. Ми стояли віч-на-віч. Я спантеличений розмаїттям поетичних фарб його віршів, він — подивований моєю оторопілістю, не відвів свого погляду. Здавалося, прочитав мої думки — сумніви. Не розгубився. «Який же ти чудний! А чиє ж би то я читав?» — ніби говорив усім своїм видом. І на його обличчі ще виразніше спалахувала щаслива, ота щира, не підроблена посмішка, яка через роки так нині чудово осяяла газетну сторінку. Саме так він посміхався тоді, хоча я достовірно не можу сказати, яких років той знімок!
Зізнаюсь, кожного з прочитаних ним віршів тоді не запам'ятав повністю, але в мені ще довго жило відлуння їх музики, бриніло живе звучання чарівливої мелодії. А перед зором маячило різнобарв'я знайомих кольорів, марився манливий і загадковий світ поезії. У тому світі природно, невимушено звучав голос його пісенної душі. Він настроював серце на ліричний лад.
Ішли роки. Я слідкував за творчим зростанням знайомих поетів, які час від часу приїздили на Криворіжжя. Одна за одною у видавництвах столиці виходили Діденкові книжки. Але вони мені не потрапляли до рук. Причина зрозуміла — мізерні тиражі.
Маючи в душі «іскру божу», колишній хлопчина з коротким «їжачком» на голові виходив на широкі поетичні обрії. Та критика не спішила аналізувати ним написане. Хіба що в періодиці промайне якась його поетична добірочка і вріжеться в пам'ять щось діденківське:
Вітре — віхол атамане!
Стежки не завій.
Де, одягшись у мамине,
У порі нічній
Зогрівала вона мене
Зорями з-під вій.
Або таке, з присвяти пам'яті брата Івана:
Весна шуміла водами,
Як тисяча приток...
В ярочку за городами
Робили ми ставок.
Гукали: «Гулі-гуленьки»,
Співали до ладу.
І роки нам зозуленька
Лічила у саду...
Як же мало вона, зозуленька, налічила років-печалей поетові Василеві Діденку...
Пушкін сказав: «Всякий талант неизъясним». Незбагненним, очевидно, був і талант Василя Діденка. Можливо, як і його схильний до невлаштованості, мандрівництва, характер. В декого він викликав різні несприйняття, зневагу.
Хіба його поезія не працювала на духовне зростання самоусвідомлення нації? Хіба краса його віршів була непотрібна людям? Хіба так вже й помилявся Достоєвський, коли говорив, що краса врятує світ? Так чого ж суспільство поставилося так жорстоко і немилосердно до долі одного з творців Краси? (Хіба лиш до одного?) А, може, це не суспільство, а лиш невелика його частка, до кісток вражена кастовим егоїзмом? Такі напрошуються питання».
Під листом стоїть підпис. Один-єдиний раз ця людина з Кривого Рогу бачила поета. Бачила в той його зоряний час, коли хмари 70-х ще не чатували над Україною, а поет був сповнений надій, щасливий поїздками, Україною, новими знайомствами (в таких подорожах легко закохувався).
А ще вчився, читав, поглинав нове або давно забуте. Василь Діденко, за свідченням Станіслава Тельнюка, якраз і відрізнявся такою енциклопедичною доскіпливістю: «Про Єсеніна та Чупринку (особливо про останнього) ми знали тільки з переказів та з розповідей Василя Діденка. Дивовижним чином він провчиться п'ять років на філфаці, не вивчивши жодного рядка, але нарозпитувавши і навичитувавши невідомо де найфантастичніших даних про 20-30-і роки української літератури, отримував свої оцінки».
...Як довго не тягся, а, врешті-решт, скінчився-таки грудневий київський день. Брались сутінки, коли я знову дістався вулиці Постишева. Вже знайомий будинок, стрічка рипучих східців, три дзвінки біля глухо зачинених дверей. Як і вранці, тисну одразу на всі. Прислухаюсь. Мовчання аж полощеться! Ще раз тисну, надіючись, що терпіння там, за дверима, має все ж таки колись скінчитися!
І... двері розчиняються. На порозі двоє сірих постатей. Жіночої і чоловічої статі, але до розмитості у розрізі дверей однакові, наче близнюки (може брат та сестра?).
Тут живе Василь Діденко? — випалюю «близнюкам».
Тут, — відповідає хтось із двох.
А бачити його можна?
Його немає вдома, і взагалі, буває він тут рідко. Застати його неможливо...
Далі розмовляти з «близнюками» ні про що, сказано все, та й у мене ніякого бажання продовжувати вичерпану тему. Йду геть. Вслід насмішкувато риплять дерев'яні східці. Це ж так точно вони рипіли і коли ними ступав художник, на честь якого прилаштовано на фасаді меморіальну дошку. Така остання недоречна здогадка приходить на думку, коли опиняюсь знов на холодній київській вулиці.
Вже пізніше від Надії я почув про те, що вечорами Василь майже нікуди не виходив. При свічечці писав вірші. Коли й свічки не було, прочиняв двері до спільного комунального коридору: підсліпувата жеківська лампочка замінювала йому свічку. Я тепер точно знаю, що і того грудневого вечора він був у своїй кімнатці-пеналі. Та з сусідами, як правило, не спілкувався, гості до нього не приходили, тому лжесвідки-«близнюки» й вирядили мене, не пустивши на поетів поріг.
Однак, коли б і трапилась зустріч... Що дала б вона? Хто я такий? Що мав сказати цій загнаній в глухий кут хворій і самітній людині? Зайвий раз налякати? Міг мене визнати за чергового злодія чи кимось підісланого, аби за ним шпигувати. А що міг у захаращеній, занедбаній кімнаті побачити я? Налякану нічним гостем хвору людину? Ясно, що ніякої розмови відбутися не могло.
...У квітні 1990 року «Літературна Україна» надрукувала некролог, що починався: «На 54-му році раптово обірвалося життя відомого українського радянського поета Василя Івановича Діденка». А невдовзі з вуст Надії — страшні подробиці. Й цього разу Василь написав їй листа, прохав приїхати. Застала його, коли лаштував якісь посилочні ящики. Ними вже була заставлена до самої стелі його кімнатка. Виявилося, що Василь вирішив доконечно перебратися в рідне йому Гуляй-Поле, підшукав там до смаку хатину. Та їхати з Києва не спішив, у ній, гуляйпільській хаті, начебто, завалилася стеля. А ось ці ящики він слатиме в Гуляй-Поле. Говорив, що скоро вмре. Надія його заспокоювала, радила до лікаря звернутися.
Минуло кілька днів. І раптом дзвінок. Дзвонять сусіди Діденка: кілька днів, мовляв, Василь не виходить із кімнати. Приїхала тут же, полишивши справи, наче та поквапість щось міняла. Відчинила двері... До знайомих вже поштових ящичків тепер додалася драбина. Одним із її щаблів він і скористався...
Одинадцять поетичних книжок, авторство популярних пісень, повага читачів не стали причиною, аби місце йому знайшлося на Байковому кладовищі. Як не було йому місця і в осоружному йому, обридлому житті.
У Василя Діденка є вірші, присвячені світлій пам'яті Тригора Тютюнника, митця, який теж не вписувався в одведені йому життєві рамки.
Оксамитну мову, чисті роки
Омиває пісня, як ріка.
На твоєї вишиванки тороки
Кида квіти березня рука.
«Пісню, як ріка», випало скласти і йому. Тремко бринять останні рядки її: радісної, щедрої, щасливої, неспалимої —
За дівчам тим і я.
За дівчам тим і я ступав,
Бо в долині туман,
Бо в долині туман розтав...
Л-ра: Гусейнов Г. Незаймані сніги. – Кривий Ріг 1993. – С. 24-34.
Твори
Критика
