Штрихи до портрета
М. Сом
У Спілці письменників України й досі говорять, що про Василя Діденка не можна писати серйозно. Ой, шановні мої побратими! Ви ще не знаєте Діденка, бо й себе іще не вивчили достоту. Навіть ні сном ні духом не можете знати того, що я думаю про вас — часто смішних і незбагненних у вічних пошуках вірної Музи і незрадливої слави...
Нас багато, а він був один. Він був настільки один, що навіки залишиться ось таким: до смерті закоханим ліриком, бідним і невлаштованим, але гордим сином України, неперевершеним ночобродом, веселим розбишакою і ворогом усіх дзеркал, автором чудової пісні «На долині туман».
А ще кажуть, що його ніхто й ніколи не хвалив. Теж неправда. А кому ж писав дивовижні листи шановний поет-академік Максим Рильський? А кого ж раніше всіх сердечно привітав найніжніший український поет Володимир Сосюра? У свій час про юного поета добре слово сказали Андрій Малишко, Михайло Стельмах, Микита Шумило, Платон Воронько та інші літературні авторитети. Але це було так давно — аж ніби у минулому столітті.
Він був забутим поетом іще при житті, бо не влазив у жодну літературну обойму.
Його портрет не можна помістити в узвичаєну рамку. Я ж кажу, що він був неповторною людиною, себто — поетом.
Прочитаймо Діденка хоч тепер — через п’ять років після трагічної тої ночі, де він спинив свій Поетичний лет. Звернімо особливу увагу на унікальний звукопис його віршів:
Вітре-віхоле атамане!
Стежки не завій,
Де одягтись у мамине,
О порі нічній
Зігрівала вона мене
Зорями з-під вій.
Який чудовий приклад мовної і стилістичної довершеності!
За наших студентських днів він не раз бував моїм «зайцем». Як усі сироти, я мав постійний притулок у гуртожитській кімнаті. Отож ми по-дружньому ділили моє вузеньке ліжко, де спали «валетом». Тоді наш спільний друг і побратим Василь Симоненко весело жартував: «Сом усиновив Діденка».
Із тих далеких пір він називав мене Кольком, а я його — Васьком.
Чи не всі вважали його диваком. А чому б не бути диваком, коли навколо стільки див? Він міг узяти в мене струни для гітари і носити їх замість звичайних шнурків. А на моє здивування відповів: «Колько, я не знаю, де продаються оті шнурки». Він міг також залізти на височенне дерево побіля ЦеКа і Спілки письменників, щоб доказати, що він набагато вищий усіх партійних вождів.
А коли наклав на себе руки, я сказав: «Його убила проклята проза...»
Коли вся Україна заспівала пісню «На долині туман», Васько радів, як мала дитина. Якраз тоді він уперше в житті придбав собі новий костюм і чудово почував себе у моїй київській квартирі. Я радо хрипів-рипів його чудову пісню, а він при тому прикладав свої могутні руки до власних грудей, немов хотів сам себе обняти. Це означало його найвище блаженство.
В один прекрасний день (гонорарний день!) він купив мені нову валізу і квиток до легендарного міста Гуляйполя. Ідучи по Хрещатику, гукав на увесь Київ: «Колько! Хай йому грець! Ми їдемо із тобою у славний Махноград!» — «Який Махноград?» — перешіптувалися невсипущі кадебісти. «Що вони надумали собі, ці розбишаки?» — розводили руками активісти спілчанського парткому. Але нас не зачіпали, навіть тоді, коли ми удвох насвистували нинішній національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Здається, у той же веселий день серед людного Хрещатика мій Васько виголошував повну біографію Симона Петлюри і читав напам’ять вірші батька Махна. А коли перед його очима із юрбища виринула якась підозріла особа, Діденко голосно вигукнув: «Хай живе радянська Україна! Ура!»
От вам і дивак...
Творча спадщина поета ледве вмістилася у великому мішку. Він писав занадто багато — іноді на шкоду власній творчості. Допитливим цікаво знати: як писав Василь Діденко? Я думаю, що на це важке питання не зміг би відповісти й сам Василь. Адже не може розповісти соловейко, як і чому він співає.
Діденко писав здебільшого вночі подалі від стороннього ока. І не писав, а шептав свої вірші, наче тихенько молився. Чи були у нього творчі муки — я не знаю. Але він охоче приставав до моєї давньої думки про те, що творчі муки придумали бездарні графомани. Для чого ж тоді талант? А натхнення?
Творче натхнення та емоційна збудженість його ніколи не полишали. Думаю, що такий людський стан окремі люди і досі називають його постійною хворобою — дивацтвом. Може, й так. Але ж у його талановитих віршах нема жодного натяку на якусь хворобливу уяву.
Іще одне: у своїй незатишній, холостяцькій квартирі, у своїй поетичній самоті він до останніх днів не користувався електрикою. Писав перед церковною свічкою.
У мене на столі лежать страшні листи, датовані одним днем — 30 березня 1990 року. Тут кожна Діденкова чорна буква кричить у саму душу: «Вітю, брате мій рідний! Швидко їдь до мене, а то я вмру. Нікому й спадщину віддати, їдь!» А ось інший лист — ораторій дружині: «Я вмираю. Будь ласка, приїдь до мене враз із моїм братом і з своїми синами... Поховайте мене в Гуляйполі».
До його останньої Великодної ночі іще залишалося майже два тижні. На той час мене не було у Києві. У спілчанських коридорах випадково зустріла його моя дружина. Вона була вражена його раптовими перемінами. Був охайно одягнений, поголений, занадто серйозний і погаслий. Коротше кажучи, був не таким, як завжди. Без дивацтва — як усі. Ось і вся причина жорстокого самогубства дивовижного поета: із поетичного піднебесся він опустився на грішну землю і вперше поглянув на себе із брудного дзеркала життя.
На превеликий жаль, я не міг виконати Діденкового заповіту, аби поховати його у Гуляйполі. Ті листи до рідні я одержав опісля похорону.
Він знайшов вічний притулок на новому Північному кладовищі, яке міститься у моєму рідному Броварському районі.
Нещодавно на могилі Діденка я знову згадав той повесінній день, коли ми прощалися із поетом. Там була його рідня, колишня дружина та Діденків синок Іван, який прибув на похорон батька у солдатській шинелі.
Я ніколи не забуду слів, які моєю самопискою син написав на траурній стрічці ритуального вінка: «Спасибі, тобі, батьку, за те, що ти навчив мене любити Україну».
Л-ра: Дивослово. – 1996. – № 2. – С. 52-53.
Твори
Критика
