Б. Дізраелі про чартизм
Д. С. Яхонтова
У середині XIX ст. про чартизм і робітничий рух в англійській літературі писали Діккенс і Гаскель, В. Лінтон і Джонс, Мартіно і Джеймс Марсе, Дізраелі і Кінгслі. Але всі вони писали по-різному. Спільними були тільки історичні передумови появи творів про робітничий рух. Це була епоха розкриття внутрішніх протиріч буржуазного суспільства, і чартистський рух, який виник у цей час в Англії, через свій розмах і значимість не міг не привернути уваги письменників різних напрямків. Події суспільного життя змушували їх насичувати свої твори актуальною соціальною тематикою. Інтерес письменників неминуче переміщувався з окремих осіб на життя, психологію і долю цілих класів.
Кожному з вищеназваних авторів властиві чітко виражені відмінності в зображенні і трактовці історичного матеріалу, і про кожного з них необхідно говорити окремо. Ще зовсім мало відома у нас творчість Бенджаміна Дізраелі, сучасника Діккенса і Теккерея. Статті довідкового характеру в енциклопедіях, чотири з половиною сторінки Ю. М. Кондратьева в «Історії англійської літератури» і стаття Г. А. Анджапарідзе, яка з’явилась нещодавно, це майже все, що написано про нього в нас. Обидва критики (Ю. Кондратьев і Г. Анджапарідзе) дають протилежну оцінку творчості Дізраелі. Кондратьев зараховує письменника до епігонів романтизму і висуває на перший план його недоліки, а Анджапарідзе без застережень оголошує роман Дізраелі «Сибілла або дві нації» твором критичного реалізму і знаходить у ньому дуже багато позитивного.
Б. Дізраелі — відомий англійський реакційний державний діяч і письменник, автор багатьох романів, серед яких найбільш помітний — «Сибілла або дві нації» (1845 p.). У своїй політичній діяльності Дізраелі обрав додатковий і особливий вид зброї — художню літературу. Дізраелі не набув систематичної освіти в молоді роки, але провів багато часу у величезній бібліотеці свого діда. Неабиякі літературні здібності, начитаність, ерудиція, красномовство — все це сприяло тому, що Дізраелі міг, коли це йому було потрібно й вигідно, пускати в хід свій талант романіста. Так, один за одним почали з’являтися його романи, як безпосередній відгук на події сучасності.
Дізраелі був прихильником так званого «феодального соціалізму» і пропагував свої ідеї через створене ним торійське угруповання «Молода Англія». Захищаючи інтереси великої аристократії в боротьбі з буржуазією, він намагався привернути на свій бік народ. Порятунок Англії в союзі нового покоління освіченої аристократії з народом — така політична платформа Дізраелі. З-під пера консерватора з’являється твір, центральне місце в якому займає зображення життя й боротьби англійських робітників. Автор заявляє в передмові, що «висвітлення становища народу є метою цього тома».
Дізраелі докладає чимало зусиль, щоб зібрати фактичний матеріал для свого твору, він об’їздить Англію з метою вивчення тих місцевостей, де передбачається розвиток дії його роману, й дізнається про листування одного з лідерів чартизму Ф. О’Коннора з довіреними особами руху.
Свій задум письменник здійснює з великою сміливістю та проникливістю. Перед нами розкривається справді жахлива картина злиднів та нещасть англійського народу. Для більшої виразності сцени з життя робітників чергуються з картинами світського життя. Робітники містечка Марні живуть у хатинах, де мокрі стіни, а світло проникає крізь дах, де немає печі навіть взимку, і де батько сімейства лежить хворий на тиф. У глиняній підлозі хатини прориті канавки для стікання води і нечистот. Так живуть люди, заманені сюди недавно створеною мануфактурою.
А в розкішному маєтку графа Марні все витончене й досконале, сучасне оздоблення чудово поєднується там з старовинним різьбленим дубом.
Соціальний фон роману «Сибілла» змальований ретельно. Містечко Марні — не поодинокий випадок. Типовість картини підтверджується ще низкою прикладів. Індустріальне містечко Моубрей — це також місто праці й диму, де темні стовпи фабрик упираються в небо, а внизу туляться бараки, в яких кишить людський мурашник. Ми чуємо скарги робітників на те, що хазяї Хитрець і Скнара зменшили їм заробітну плату, й гнівні слова, якими таврує підприємців удова (carnal monsters, bloodyminded knaves, rotten, snickey bad yarns).
Всі ці факти дозволяють авторові роману виявити поділ англійського суспільства на дві нації, що не можуть порозумітися:
«Дві нації, які не спілкуються між собою і не симпатизують одна одній; не мають уявлення про думки, звички і почуття одна одної, так, наче вони жили в різних зонах, або мешкали на різних планетах, що виникли внаслідок різного виховання й відмінної їжі, і мають різні звичаї та різні закони... Багаті і Бідні».
Цей висновок не є поодиноким ствердженням, він повторюється багато разів, пронизує всю мовну тканину роману й зумовлює його будову у вигляді сцен з життя «двох націй» в одній країні.
Робітничий рух зображується в його розвитку, починаючи з перших виявів незадоволення робітників. В містечку Марні вперше за всю його історію вибухнула пожежа. Хазяї стурбовані не стільки вогнем, скільки тим, що жодна людина не ворухнулася, щоб допомогти погасити пожежу. Вони відчувають, що щось змінилося, що люди стали вже не тими.
Молоду людину Девільсдаста, який також виріс на мікстурі з патоки й опіуму, вчить думати гіркий життєвий досвід. Коли йому було два роки, його навмисне післали гратися на вулицю для того, щоб його розтоптав кінь. Хлопчик харчувався разом з собаками, уникнув чуми, що косила всіх, провів одну ніч з трупами людей, які загинули від епідемії. Дитиною його взяли на фабрику для роботи над відходами бавовни й охрестили Порохом Диявола. У 17 років він став першокласним робітником, навчився читати й розмірковувати про трудові закони. Його найближча мета у боротьбі з капіталом така: добитися десятигодинного робочого дня, скасування штрафів, заборони дитячої праці. Разом із своїм приятелем, робітником Денді Міком, він твердить: «Єдине, що може врятувати націю, це хороший страйк».
Робітники приходять до висновку, що при існуючому ладі їх становище не може поліпшитися. Робітник Ніксон відпрацював у шахті сорок років, починаючи з п’ятирічного віку, багато разів страйкував,, але так нічого й не добився. Автор зображує, як люди в містечку починають розуміти, що для успішної боротьби з підприємцями потрібно об’єднатися. «Принцип асоціації — це необхідність часу», — говорять вони.
З історією розвитку робітничого руху сплетені долі центральних персонажів роману: лідера чартистського руху, робітника Уолтера Джерарда, його дочки Сибіли, чартиста Стівена Морлі, журналіста за професією, й молодого освіченого аристократа Чарльза Марні, з яким автор зв’язує, свої сподівання. Не можна сказати, щоб ці образи були створені рукою майстра. Вони однолінійні і схематичні і не мають художньої цінності. Але ж тут знову слід віддати належне Дізраелі. Він виявляє добре знання обстановки, малюючи чартистів у романі розумними, освіченими людьми, які своїми моральними якостями багато в чому перевищують знатних і багатих. Джерард і Морлі представляють два крила у чартистському русі, перший — фізичної, а другий — моральної сили. Джерард — освічена, гуманна й цілеспрямована людина, навіть у найважчі хвилини він не відступає від своїх принципів. Виступаючи на мітингу робітників у Моубрей, він уміє заволодіти їх серцями. Цей мітинг зображується в ультраромантичних тонах: палають смолоскипи, колихаються тіні, фігура Джерарда здається колосальною у сяйві вогнів і т. д. Більшість описів у романі витримана, однак, у сухому, документальному, статистичному стилі, що відповідало ідейній настановці Дізраелі: довести за допомогою незаперечних фактів правоту своїх політичних ідей. Але поряд з тим у романі зустрічаються романтичні та натуралістичні сцени. Наприклад, вступ робітника Міка в організацію чартистів нагадує вступ у масонську ложу. Міка ведуть через галерею кімнат у темне приміщення без вікон, потім він чує легкий гомін, з’являються двоє в темних плащах і чорних масках, вони зав’язують йому очі і ведуть по безконечно довгих переходах. Нарешті, в присутності ради семи, при звуках гімна праці, він клянеться вбивати жорстоких майстрів, знищувати заводи й фабрики, які таємне товариство вважатиме за необхідне знищити.
Далі в романі знов ідуть документальні звіти про хід і етапи чартистського руху. Ми дізнаємося про те, що депутація національного конвенту чартистів відвідує окремих членів парламенту для того, щоб привернути увагу до петиції, яку чартисти повинні подати згодом у палату общин; що парламент відмовляється прийняти петицію й чартисти переходять до більш рішучих дій: побивають поліцію в Бірмінгемі й захоплюють владу в місті; що парламент готується до придушення повстання і що чартистський комітет збирається в Лондоні, щоб розробити план озброєного повстання. Перед нами розкриваються живі сторінки історії Англії.
Але фінал роману втиснений у штучну схему, яка необхідна Дізраелі для пропаганди його політичних поглядів. Дізраелі навмисне розвінчує чартистський рух та його керівників. Джерард, завжди такий стійкий і рішучий, зломлений морально після перебування у тюрмі. Стівен Морлі виявляється низькою людиною і егоїстом, що брав участь у русі тільки для того, щоб бути ближче до дочки Джерарда Сибіли. На зміну їм приходить новий чартистський лідер Ліберейтор, — брутальна, неотесана, темна людина. Робітники перетворюються у юрбу, якою володіють руйнувальні інстинкти. Коли їм не вдається одного разу розгромити фабрику, вони кидаються на замок Моубрей і все трощать на своєму шляху: в підвалах вони відкривають пляшки, п’ють першосортні вина, ламають вікна, двері, дерева. Все це змальовано в грубо натуралістичному дусі.
Сибілла, яка нагадує крихітку Дорріт (обидві вони є втіленням самовідданості, скромності і працьовитості) в ході подій роману змальовується в романтичних тонах, порівнюється з ангелом, серафімом, у неї гарний чистий голос і хода, як у духа. В останній момент Дізраелі перетворює дочку робітника-чартиста в багату спадкоємницю і нащадка аристократичного роду.
Тільки молодий аристократ Чарльз Егремонт залишається до кінця незмінним і благородним. Щоб вивчити життя народу, він приховував своє справжнє ім’я і жив разом з робітниками, а потім виклав свої спостереження в радикальній промові, яку він виголосив у парламенті. Він рятує Сибіллу в небезпечну для неї хвилину й висловлює їй кредо самого Дізраелі: «Нове покоління аристократії в Англії не є ні тираном, ні гнобителем... його розум і навіть, більш того, — серце, — усвідомлюють відповідальність свого становища».
Егремонт є єдиний представник аристократії, який ідеалізується в романі. В цілому ж у зображенні світського товариства Дізраелі стоїть на позиціях критичного реалізму. В цьому відношенні він пішов далі свого сучасника Бульвера Літтона. Хиби аристократії Дізраелі викриває з найзлосливішою іронією. Графське сімейство Марні, баронське сімейство Моубрей, всі їх сусіди і друзі — це зборище пустих, нікчемних і порочних людей. Про родину графів Марні автор говорить, що вона ніколи не дала ні однієї видатної особистості, що Англія не була зобов’язана цій сім’ї ні одним державним діячем, ні промовцем, ні покритим лаврами воїном, ні великим юристом, ні чудовим вченим, ні видатним письменником. Єдина заслуга цієї сім’ї полягала в тому, що вона незмінно постачала своїх членів у когорту лордів.
Дізраелі виступив з критикою звичаїв аристократичного суспільства ще до появи кращих романів Діккенса і Теккерея і в цьому відношенні є їх найближчим попередником; сатира його не менш гостра, але він не зумів досягти високого ступеня майстерності й типовості, властивих великим англійським реалістам. Своєрідний вклад вніс письменник також в історію жанру англійського роману. Він написав новий за своїми жанровими ознаками твір — гостро-актуальний соціальний роман, в якому любовна інтрига відсунена на другий план.
Дізраелі не турбувався про те, щоб відточити мову «Сибілли», в ній відчувається поспіх, недбалість, зустрічається багато повторень, іноді навіть цілих абзаців без будь-якої мети. Головне для автора — встигнути сказати про все в той самий момент, коли відбуваються головні події. Повний контраст цьому — неметушлива, вдумлива, серйозна манера Теккерея в романі «Ярмарок суєти», дія якого трохи відсунута в минуле.
В «Сибіллі» багато дечого застаріло і втратило свою актуальність. Сучасному читачеві мало зрозумілі прямі чи замасковані натяки Дізраелі, випади проти політичних діячів, розповіді про добре відомих у той час у вищому суспільстві осіб. Ці подробиці зблякли для широких читацьких верств нашого часу, але зате соціальний зміст роману, який становить головну його цінність, став очевиднішим.
Заслуга Дізраелі полягає в тому, що він відчув необхідність «надати історичний напрямок мистецтву». Це знайшло вираз у заголовку роману («Сибілла або дві нації»), але в самому творі не вдалось у повній мірі. Долі його героїв не пов’язані так органічно з історичними подіями, як в «Ярмарку суєти».
Показове відношення Теккерея до Дізраелі: він накидається на нього з нищівною критикою (пародія «Кодлінгсбі») й в той же час визнає його заслуги. Теккерей говорить про сторінки роману «Сибілла», присвячені життю народних мас, що «вони написані чесно, правдиво, з сердечною симпатією».
Цінність «Сибілли» не в реакційній програмі, яку Дізраелі висував у романі (союз аристократії з народом), але в сміливій і мужній критиці буржуазних порядків, у висновку про те, що англійське суспільство розділене на дві непримиримі нації, у правдивій картині життя і страждань робітничого класу.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1971. – Вип. 23. – С. 147-151.
Твори
Критика
