Первоцвіт талановитого лірика
Анатолій Костенко
Життя його обірвалося на самому початку творчого шляху (1919), і в спадщину лишилася невелика книга поезій...
Нинішнє видання творів В. Кобилянського значно повніше й грунтовніше проти попередніх двох (див. В. Кобилянський. Мій дар. Вид-во «Друкар», K., 1920; В. Кобилянський. Твори. Вид-во «Західна Україна», K., 1930). Воно складається з оригінальних надбань та перекладів Г. Гейне і Ф. Шиллера.
За коротке творче життя автор пережив надзвичайно складні й бурхливі події чотирьох історичних етапів: передвоєнного, Першої світової війни, буржуазно-демократичної і Жовтневої соціалістичної революцій та громадянської війни. Ця епоха зумовила характер його творчості, а тяжке особисте життя та постійні поневіряння поета на Буковині і в Києві наклали на неї свою печать.
В. Кобилянський, як багато інших письменників, зазнав впливу панівних літературно-мистецьких течій того часу. У його ранніх творах, особливо буковинського періоду, виразно відчуваються відгуки модернізму, виявленого в творчості О. Олеся, М. Вороного, М. Філянського і перейнятого, в деякій модифікації, від галицьких «молодомузівців», куди належали насамперед П. Карманський і М. Яцьків. Але широке знайомство зі світовою літературою, і нерідко в її класичних зразках, допомогло молодому авторові в його прагненні перебороти занепадницькі мотиви і простувати вперед до громадської лірики. З цього погляду є цікаві свідчення його земляка і товариша поета Дм. Загула. (Див. В. Кобилянський. Твори, Вид-во «Західна Україна». 1930, стор. 12).
Поезія В. Кобилянського на початку була пройнята абстрактними закликами, ефемерними мріями, в ній відчувалось поривання до невиразних ідеалів юнака, який робив перші кроки по шляху свідомого життя. В циклі віршів «Небесні акорди», що були надруковані в 1913 році, яскраво відбилися оці неусвідомлені шукання.
Незрілість думки, брак твердих переконань та певного спрямування спричинились до виникнення віршів, забарвлених тугою і песимізмом.
Але і в цей ранній період поезія В. Кобилянського відзначається неабиякою досконалістю форми — вона мелодійна, ритмічна та багата і різноманітна строфікою, позбавлена модних на той час викрутасів. Стиль поезії близький духові народному, а мова добірна, літературна, майже зовсім без буковинського діалекту, який хіба що зрідка промайне в лексиці.
Твори, написані В. Кобилянським до 1917 року, несуть на собі печать смутку, затамованого пориву, сліпого, стихійного бунту. Але ось бурею налетів 1917 рік, сонячний промінь прорвав віковічну пітьму, і змучений молодий поет вирвавсь із тенет зневіри. Він заспівав тепер нових пісень про нове життя.
Революція повністю заволоділа думками і всім єством поета. Він зрозумів, що вона кличе в новий світ, широко розкриває двері перед його талантом, і віднині він покликаний служити їй усім своїм поетичним хистом. Зрозумів і прийняв цей заклик з усією властивою йому щирістю та сердечністю. Цю відданість свою народові він здекларував в оцих рядках:
Настав мій час. Я йду.
Порву віків запону,
Порву залізо пут,
Я звуків доберу
І вдарю громом дзвону
Про те, що я прийшов,
Що я між вами, тут.
Тепер поезія В. Кобилянського дзвенить крицевим мотивом революції, і вже для нього «Кожний крок — огонь!», і він не скніє, як було раніш, і навіть не просто живе: «Я не живу — горю!..»
Він рішуче ствердив, що його «не лякає ні промінь, ні пітьма», бо в нього дорога ясна:
Хай кров на мені і на ранах братів,
Дорога залишиться ясна —
Я йду. Я умру,— і в хаосі світів
Встане людина прекрасна.
Поет проголошує культ вільної людини. У всесвіті є один господар, один бог — це людина, звільнена від кайданів рабства, людина з її мудрим творчим генієм, отож до неї звертається з натхненним закликом поет:
...крила розгорни... іди на поєдинок,
Перемагай цей світ...
Хай вічність спить, дарма!..
А ти гори, твори! бо творчістю одною
Повстане чоловік!
Спостережливість і глибоке відчуття прекрасного, яким обдарувала природа автора, пронизують усю збірку поезій. Вів усюди вміє бачити красу явищ і оспівує її не для самоцілі, а відтворює як форму буття і вдосконалення природи в цілому а насамперед її частки — людини; він має смак до поетичної філософії житті. Ось чудовий вірш «Так смутно», де автор передає свій настрій, породжений «смутно-прекрасними осінніми днями», коли літо вже «вснуло в сосновій труні»:
Краса переходу — найвища краса...
Прекрасне те листя, що впало під ноги.
Як трупом засохлим покриє дороги,
Ясніші стають небеса.
Краса переходу — найвища краса...
В. Кобилянський був поетом чутливим, вимогливим до віршування, він багато працював, удосконалюючи форму, шукаючі нове, що звучало б в унісон з епохою. Він показав чудові зразки фонічного оформлення вірша (наприклад, «Сипле, стеле сад самотній», «Срібно-сірий сніг суворий» та «Браття бруду і бруку»).
[…]
Л-ра: Вітчизна. – 1961. – № 1. – С. 187-189.
Твори
Критика
