«Сокіл з гір зелених Буковини»
Федір Погребенник
Так назвав себе Володимир Кобилянський — талановитий поет з-над Черемоша. В час духовного воскресіння свого народу 1917 року він перебував (уже третій рік) у Києві, вбираючи в свої молодечі груди волелюбний подих Дніпра-Славути. Він злетів з Карпатських гір, як колись Юрій Федькович, ясним соколом, сповнений дзвінким гомоном Черемоша, шумом смерек і потоків гірських, проголошуючи свою спорідненість з традиціями славного Довбуша:
Я Довбушева тінь, що лине між горами
До леґінів своїх,
Я скину смертну тлінь, що спить між кичерами
І піснею життя я знову збуджу їх.
Опинившись унаслідок певних обставин у Східній Україні, Кобилянський відчув свою історичну місію: наводити духовний міст між Буковиною і Наддніпрянщиною в час, коли захиталися обидві імперії — цісарська й царська, а на обрії, в загравах Першої світової війни, поставали обриси незалежної України, коли до мінорного зачину пісні «Ой у лузі червона калина похилилася» ввірвався оптимістичний рефрен «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо». На хвилі національного піднесення буковинський поет з верховинських гір декларував своє кредо: «Несу на степ, на луг, свій спів, мов рокіт вільний, За сто сот миль».
Років двадцять тому телефоном мене запитали: — Чи то є помешкання добродія Федора Погребенника?
Так, — кажу. — З ким маю честь розмовляти?
Ту є сестра Володимира Кобилянського.
Я зразу не повірив, але невідома пані вже мені дякувала за антологію «Письменники Буковини» (K., 1958), яку я, ще будучи аспірантом, упорядкував разом з О. Романцем.
Я вам щиро дякую за Вашу працю, це ж вперше в Україні після тривалої перерви з’явилася таки чимала добірка творів Володимира. А знаєте, чого я приїхала до Києва?
Здогадуюсь: знайти сліди свого брата, адже саме тут, у Києві, в такому молодому віці, в розквіті сил, обірвався його життєвий і творчий шлях.
Маєте рацію. Хочу вклонитися його могилі, коли вона збереглася, походити тими вулицями, якими він ходив. Чи не були б Ви ласкаві допомогти мені й моїй колезі, з якою приїхала, в розшуках могили брата, у мандрах по місті?
З охотою, — кажу. — Але мушу Вас розчарувати: місця, де була могила Володимира, ніхто не знає. Кажуть, знали М. Терещенко, П. Тичина, та їх нема в живих...
Все одно прошу піти зі мною на Байкове кладовище.
Того ж дня я, запросивши ще С. Крижанівського, мав розмову з гістьми в готелі «Либідь». Ми ходили вулицями міста, блукали Байковим кладовищем, багато говорили про долю молодого поета, який, опинившись в Україні в складний період її історії, прагнув долучити свій голос до відродження української музи, що стільки літ була під обухом царату.
Цікаво було слухати молодшу сестру Володимира, яка зберегла в своїй пам’яті багато подробиць із життя родини Кобилянських. Батько, кравець, доклав багато зусиль, щоб прогодувати сім’ю, яка складалася з восьми чоловік, в пошуках кращих заробітків з румунського міста Ясси (тут 27 вересня 1895 р. і народився Володимир) переїхав до України в Чернівці. Тут Володимир якийсь час вчився в гімназії, але через матеріальну скруту родини змушений був залишити навчання. Згодом він зумів екстерном скласти іспит за вчительську семінарію і отримав посаду вчителя. Допомогли добрі люди, вчителі, які відчули талант молодого гімназиста.
Та недовго судилося Володимирові жити в Чернівцях. Опублікувавши в газеті «Нова Буковина» кілька циклів віршів, низку оповідань, звернувши на себе увагу як поет-лірик меланхолійного складу, молодий автор потрапив у складну ситуацію: австрійський урядовець Орза, про життя родини якого він розповів в оповіданні «Клео», відчувши себе ображеним, порушив проти письменника судову справу. Побоюючись, що суд його не виправдає, Володимир 1913 року емігрував в Наддніпрянську Україну, до Києва. Тут давав собі раду, як міг, працюючи на різних посадах (завідував канцелярією Книжкової палати, брав участь у налагодженні видавничої справи), ледве зводив кінці з кінцями. Нові надії в його серце вселила національна революція, виникнення Української Народної Республіки, тішився, коли 1918 р. на Народному вічі в Чернівцях українське населення Буковини одностайно заявило про своє бажання бути в єдиній незалежній Україні з братами-наддніпрянцями. Володимир радів відродженню України, об’єднанню всіх її земель у самостійній державі й пережив її трагедію, коли більшовицькі загони вдерлися на українські землі, поневолили їх.
Боляче переживав розлуку з карпатським краєм, із друзями, рідними, але не полишав пера. Окремі твори друкував у «Літературно-науковому віснику», Перекладав Гейне. Але тільки після смерті поета (помер 10 вересня 1919 р.) заходами М. Зерова та Д. Загула були видані дві збірки, в яких розкрився його творчий доробок у всій повноті, художній цінності.
Короткий життєвий шлях Володимира Кобилянського умовно можна поділити на дві половини — чернівецьку й київську. Опинившись у ширшому просторі Наддніпрянщини, охопивши поглядом розлогі степи України, митець по-новому переосмислює своє покликання, прагне бути співцем волелюбних прагнень народу, відчуває себе сином великої України.
І вірю я, що світле сонце волі
Загоїть рани всі і змиє з них іржу, —
І переможеш ти свої пекельні болі
І станеш, мов титан, на радісну межу.
(«Ти встав, мій лицарю...»)
Життєствердження, оптимізм визначають тональність багатьох віршів поета, що з’явилися в київський період його життя і творчості, а точніше — в час існування незалежної Української держави, національно-патріотичного піднесення — «О не дивись...», «Мій дар», «Під рев і гук гармат...» та ін. Та водночас серце поета ятрить давня рана, крізь лірично-тужливі вірші, сповнені любові до землі, де минули молоді літа, проривається драматично-тужлива мелодія суму й печалі за втраченим («Я вас покинув, рідні гори», «Фата Морґана», «Пісня» та ін.). У цьому світі, такому далекому й близькому, він думкою шукає розради, духовного опертя, поетичної наснаги.
Три роки я блукав по рідній по чужині,
Три роки я вітав з України тебе,
Гуцульський краю мій! Ізнов своїй дитині
Притулок ти даєш, що змучила себе...
Нелегко було митцеві, поетична веселка якого зійшла над Черемошем, прижитися над Дніпром, навіть серед своїх рідних. У вірші «Пісня» він з болем писав:
Ой три роки, як три хвилі.
Промайнули в чужині, —
Хоч присніться, рідній шпилі,
Хоч присніться ви мені.
Поет відчував, що його життя добігає кінця, коли в одному з останніх віршів ніби прощався з білим світом:
Прощай, останній рік короткого життя,
Новому рокові думки мої не раді.
Бо з кожним днем новим згасає жар чуття...
(«Стрічаю рік новий...»)
Володимир Кобилянський (як і Олександр Козловський, Остап Вільшина, Лесь Гринюк та багато інших письменників) помер у розквіті сил, не зреалізувавши повністю Богом даний йому талант. Але те, що він залишив як оригінальний поет і перекладач лірики Генріха Гейне, є цінним надбанням нашої літератури; недарма Микола Зеров та Дмитро Загул доклали зусиль, щоб оберегти його поетичну спадщину від забуття. У післявоєнний час, крім згаданої антології «Письменники Буковини», вийшла єдина книжка В. Кобилянського «Поезії» (K., 1959) з передмовою С. Крижанівського.
Настав час перевидати всю спадщину В. Кобилянського, що майже сорок років не з’являлася окремою книжкою.
...А на Байковому кладовищі зусиллями молодшої сестри поета відновлено затерту часом могилу В. Кобилянського (щоправда, символічну), на ній поставлено пам’ятник. Нам же належить достойно вшанувати митця в незалежній Україні.
Л-ра: СіЧ. – 1995. – № 8. – С. 20-22.
Твори
Критика
