Раїса Іванченко. Княгиня Ольга
(Уривок)
Ви — сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її?..
Ви — світло для світу... І не запалюють світильника,
щоб поставити його під посудину, але на свічник,—
і світить воно усім у домі.
Євангеліє від Матвія, 5, вр. 14, 15
Це не вигадка, це правда. І розповіла мені її сама княгиня Ольга ще багато літ тому, бо я все життя, здається мені, хотіла написати про неї. Але вона була настільки незбагненною для мого розуміння, настільки міцно сповивали її уподовж цілого тисячоліття в сувої легенд, міфів, святих житій свідущі й мало свідущі ченці-літописці й різні новітні хроністи, що я кожного разу відступала.
І ось почалося. Перед кожним новорічним вечором, років з дванадцять підряд, готуючись до зустрічі Нового року, я давала собі слово, що вже тепер сяду за "Ольгу". Ставила келишок на стіл, наливала в нього вина, а поряд клала чистий папір і ручку й починала думати, з чого ж почнеться ця моя розповідь. Я уявляла собі цю жінку молодою, енергійною, неодмінно красивою, бо ж хто не знає, що тільки красиві мають успіх у житті!..
Так з'явився у мене дивний звичай новорічний: коли по телевізорах і радіо в новорічну ніч розносився мелодійний бій курантів і всі люди на землі піднімали келихи вина за здоров'я і щастя, я піднімала свій келих ще й за княгиню Ольгу. Поспіхом випивала вино, хапалась за ручку і писала.., про Ольгу... Писала, що спливало в голову... В повітрі ще дзвеніла луна від мелодійного дзвону новорічних годинників і привітань, а в мене вже було змережано кілька сторіночок. І я вже звикла до цього ритуалу. Більше того, в тиху новорічну ніч мені здавалося, що в кімнату приходила сама княгиня. Проте вона була зовсім інакшою, ніж уявлялась спочатку. Стара, розповніла, накульгувала на обидві ноги, вона тяжко всідалась у м'яке крісло, і з її старечого зморшкуватого обличчя до мене іронічно всміхались гострозорі блискучі очі, і зовсім не великі і не голубі, а якісь темні, жваві, розумні очі мудрої людини, що все на світі бачила, пережила і всьому знає ціну. Спочатку вона, усміхаючись, таємниче мовчала, ніби вгадувала мої наміри.
Одного разу тихо запитала:
— Невже і ти віриш отим байкам, що сотворили про мене ченці,— ніби я псковитянка?
— Не вірю, але ж... Як дізнатися правду? Її знищили...
— Правди не знищити ніколи, треба тільки вміти читати древні писання. Читай, шукай — і знайдеш. Ні, не варяжка я... Не із псковських боліт...
І я знову читала — літописи, хроніки, житія, свідчення сучасників та дослідження різних авторів. Тонула в тих свідченнях і в тих складних подіях. Як же збагнути — хто вона, київська княгиня Ольга-Олена, як потрапила в родину Рюриковичів і в Київ? А Рюриковичі — хто вони, ці зайди, і як зуміли утвердитись у Подніпровській державі, яка існувала до них вже майже дві сотні літ?! Це вже була нова захоплююча тема. Вирішила спершу розкрити таємницю Рюриковичів. І тоді зродився роман "Зрада, або Як стати володарем"... А перед тим ще написала два...
Ольга ж терпляче чекала. Так само приходила в гості в новорічний вечір, щось радила, про щось оповідала. А я занотовувала в свої записники. Всі вони збереглися й донині. Ольга чекала — як і всі на світі жінки, вона звикла чекати й терпіти. Зрештою, в неї тепер було дуже багато часу — вічність!
Але одного дня я усвідомила, що, на відміну від княгині Ольги, у мене часу залишилось небагато. Я взяла в руки теки з різними виписками, які готувала для твору про княгиню Ольгу, почала знову переглядати їх. Спинилась несподівано на одному короткому запису із володимирського літописця. Там повідомлялось, що Олег женив Ігоря в болгарах і взяв йому в жони "княжну іменем Ольгу. І бисть мудра зело". В іншому місці повідомлялось, що Олег привів Ігореві жону "от Плескова, іменем Ольгу".
От він, ключ від таємниці княгині Ольги — болгарська княжна! Русь і Болгарія... Яка велика, яка животворна їх історія. І я поринула в неї, як у велетенський храм...
Княгиня Ольга катувала мою душу своєю мудрістю, милосердям і жорстокістю, розумом і незбагненністю. Чому все це співіснувало в ній? В чому велич цієї жінки — першої могутньої володарки на терені європейської цивілізації? Як зуміла вона стати справжньою Господинею великої держави без воєн, без грабежів чужих країн і земель, до яких тоді вдавались усі без винятку правителі усіх народів?
І ось уже завершено останні сторінки... Вийшло ніби як про володарку і керманича держави і — про жінку як
особистість. Чи легко бути жінкою-правителькою і взагалі — розумною жінкою? Розумною не серед жінок, а серед чоловіків, що вважають себе сильною частиною роду людського і дивляться на жінку — й понині — як на нижче і в цілому слабке й слухняне собі створіння! Я запитала про це у Ольги. Вона відповіла:
— Сама добре відаєш про це. І написала так. Але... ніякі слова не можуть розкрити болю моєї душі... Мої сини! Душею я любила Гліба, розумом — Святослава, Але тоді я не знала, яка доля буде в них...
Голос її здригнувся і згас разом з тінню, яку я вважала за княгиню. Може, то була її душа — не знаю.
Думаю тільки, що літописці несправедливо возвеличили лише одного з її синів — Святослава за його безперервні і безплідні походи в чужі й далекі краї, котрі висотували сили його країни і нічого не дали ні людям, ні державі, скільки б не заперечували цього літописці й історики. А от про Гліба, про другого Ольжиного сина, нічого не сотворили. Лишилося тільки одне скупе повідомлення невідомого літописця, якого процитував два століття тому російський історик В. Татищев. Повідомляючи про поразку Святослава в другому болгарському поході, цей автор говорить, що князь там "все військо погубив", що вельможі почали звинувачувати його в поразці християн, котрі були в дружині киян. І Святослав так розлютував, "яко и єдиного брата свого Глеба не посчаде, но разными муки томя убиваше... наипаче на призвитери яряся, якоби тии чарованием неким отврасчают и в вере их утверждают; посла в Киев, повеле храми христиан разорити и сожесчи и сам вскоре поиде, хотя всех христиан изгубити" (В. Н. Татищев. История российская с древнейших времен. М. — Л., 1962. Т.1. С. 111).
Бідна моя княгине! І після смерті немає спокою її душі від болю за синів... Як немає ні вдячності, ні співчуття її титанічній державній праці для Країни Руси, яку вона утвердила мудрістю і... твердою рукою...
— Чому спіткнулась твоя думка? — раптом чую над собою втомлений голос княгині. — Ти хотіла сказати інше слово — жорстокістю. То й скажи. Я не боюсь.
— Але — жінка і... жорстокість?! Це — несумісні поняття.
Ти говориш про жінку-правительку, про володарку великої Країни Руси, де було стільки сваволі, підступів і зради... Оті бояри київські... Бояри і князі деревські... і людність деревської землі... А волхви?.. Хіба можна було омирити їх лише твердістю? Вони ж бо підкорялись лише
одній силі — жорстокості. Не бійся цього слова — без тої жорстокості немає влади, немає і держави. її розхитають, розшматують свавільці, у які б окрили вони не рядились! Все одно, хто стоїть біля державного керма: чоловік чи жінка. Якщо вони хочуть залишитись керманичами, вони мусять випити отой келих з отрутою влади і бути такими, якими були...
— І ти випила також ту отруту?
— Мусила випити. Бо я ще й боролась не тільки за владу, а й за своє життя і життя своїх дітей. Хіба забула?..
Так-так, я не забула. Тепер я збагнула тебе... І схиляюсь перед тобою — не кожен здатен іти шляхом, яким мусить іти володар. Але мудрість у тому, щоб бути володарем і вміти залишитись людиною. Я намагалась такою показати тут мою княгиню.
Цим моїм думкам заперечень від Ольги не було. О велика Господине Країни Руси, може, ця книжка стане тобі пам'ятником на цій землі, який відродить пошану до тебе і який важче буде зруйнувати, аніж той пам'ятник, котрий поставив тобі в Києві єдиний справжній муж, що збагнув тебе і не відбирав у тебе влади, — скульптор Іван Кавалерідзе...
4. VІІІ.1987 — 30.I.1993. Київ — Конча-Озерна
І зійшла любов з неба
Колеса веремен котилися під білим сонцем, вереміїлися безконечними літами. Зими зміняли весни, за літами приходили осені. Усе повторювалось, усе наставало в свій час, але все проминало у протиборстві. Збігали й роки під високим київським небом. І все тут мінялося — владці й воєводи, бояри й рукомесні люди, смерди-орачі й пастухи. Тільки Дніпро залишався незмінним, шумував хвилею у повені весен. Тільки сонце, як і раніше, ясно котилося над зеленими гаями і прибережними кручами, тільки, як і раніше, між людьми то напружувалось, то затихало протистояння, в якому народжувалось щось нове, добре й величне. Без тої напруги ніщо добре не заявилось на світ безболісно. Може, в цьому і є життя?..
У Києві знову цвіли вишневі садки. І знову люд веселий був і добрий. Товпився з піснями й сміхами, вирував довкола великого християнського храму, який славив і боронив їх і їхню землю. Князь, його старша дружина, велеможні бояри тут же розгорнули учту.
На довгих дощаних столах лилися меди й пива. Дзвеніла здравиця князеві й княгині. Такого свята у граді ще ніколи не було. Бо ніколи владці, які зналися з Христовою вірою, не допускали до неї свій народ. Той же Оскольд. Старі люди пам'ятали, як він з дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра. Але ж народ не був причетний до того дійства. Нині — інакше. Княгиня їхня народилася й хрестилася у тій вірі, яку хоче дати і всім людям? Щоправда, не всі до того охочі. Ні князь Ігор, ні його дружина не жадали хреститись. А вже хто хоче — ніякої заборони нема, як те було за Олега. І тому, коли християни поставили отсей храм-церкву во ім'я Іллі-пророка і раніше возвели церкву святої Софії для княгині — усі тільки й раділи! Завжди добре людині на душі, коли постає якась краса чи в храмі, чи в палатах, чи просто у доброму слові. Це краще, аніж палити й руйнувати. Тож поприходили люди, щоб подивитися на те диво, яке утнули подільські теслі з Гомоном та каменярі, яких князь взяв у Іскоростені. Здавна там уміли різати каміння й будувати з нього палати. Поприходили, щоб поглянути й пошанувати своїх владців — не завжди отак простолюдин може зблизька побачити своїх князів. Та ще й почастуватись з князівського столу!..
Тиша і спокій нині у країні полян-русів. Присмирніли чванливі бояри. Відкотились вежі печенігів. Кияни ніби забули за колотнечі і чвари. Прихилялись і до християнських пастирів, які вміли говорити мудре слово, і своїх богів не забували. Щоправда, чимдалі неохочіше віддавали на капища бичків, кіз, поросят, ягнят, яких волхви мали спалювати на вогнищах. І_ще_одне: кияни вже не хотіли мати собі великого волхва. Смерть у вогні старого лукавця Славути, мовили, був знаком богів: не обирати більше головних віщунів.
Перед богами немає ні старших, ні менших, ні головних, ні неголовних — всі мають бути рівні.
Як ото і Христос каже: перед Богом всемогутнім всі є рівні. Через те кияни шанували усіх богів — і давніх своїх кумирів роду і племені, і нового Бога Христа та його апостолів. Всі вони жили на небі, всі захищали людину і всім їм і молились та просили в них прощення.
Тільки княгиня, що сиділа на учті за окремим столом, не була веселою. Може, вона єдина, хто знав істинну данину, яку віддано за цей день свята і весни. В її очах втома й настороженість. Зовсім інакше поціновує вона те, що нині так легко і весело підносять оці люди яко свою власну заслугу. Перед її поглядом глибини пам'яті вивергали пережиті нею кривди, обади, самозречення — і відвагу й жертву тих, кого нині немає за князівським столом і вже ніколи не буде. Не буде і її двох донечок... Не сяде за цей стіл і Степко Книжник, який з вітцем своїм цей храм і ставив.
Пресвітер Григорій спочатку сердився: що вони будують, ці поганини-язичники? Хіба то християнська обитель? Пощо звели сім веж — за ромейським законом має бути одна округла баня. А тут цілих сім! І не опуклих, а видовжених, гостроверхих. Чи буде це Богові догідно?
Степко сказав йому:
— Моя стара мати мудрі слова мовила: усяка краса богам славу творить.
Але мине небагато часу і на місці цього язичницького храму возсіяє справжній кам'яний собор християнському Богові. Він буде з одним округлим зводом, як у візантійських церквах.
Григорій довго не вгамовувався.
— Ота найвища баня як єдина дорога, що має піднести душу людини. Навіщо стільки веж?
— У душі людської багато небес, мій учителю. І до всіх вона мусить мати свою дорогу.— Це вже було святотатством — отак тлумачити Святе Письмо.
— Душа у людини єдина. Пощо гнівиш Бога своїм ізмислом? — розсердився Григорій. Таки ж не зламав тоді він цього впертого, як віслюк, русича! Має тепер клопіт з ним тут: осмілюється знову заперечувати йому, просвіщенному святителю, цей його виучень!..
— Якби то було так, то не говорив би в Одкровенні святий Іоанн Богослов, що перед Господнім престолом сім світильників вогненних, які суть сім духів Божих. Для кожної душі людської у Бога є світильник і Дух Господній виповнює їх.
Від такої Степкової впертости отець Григорій мало не впав у сказ.
— Єретик! Богомил!..
Степко засміявся.
— Ні, я не богомил. У болгарській землі нині чимало богомилів. Вони визнають рівними і Бога Добра — Ісуса, і Бога Зла — Сатанаїла, який, кажуть, сотворив мир і людей. Ісус же відкрив їм шлях до спасіння через душу, яка має сім доріг до порятунку...
Григорій уже трясся в злобливості. Він, його виучень, при княгині і при челяді показує, що Григорій не знає, що таке богомили! Знищує його!.. Себе вивищує в очах владців!..
— Згинь, Сатанаїлове чадо!...— почав хреститись, відпльовуватись і пішов від Степка.
Це була велика і тяжка чвара. Княгиня душею боліла за Степка Книжника. За його труд великий, за його самозреченість — йому плюнули в душу. І хто? Його навчитель колишній...
Та попри все пресвітер Григорій висвятив церкву. Кияни з цікавістю послухали його оповідь про подвиги святого Іллі, який, як і Перун-Громовержець, гасав по небесному простору на вогненній колісниці. І прийняли Іллю в свої душі. Новий храм святого Іллі бачили так, як нібито стояло пліч-о-пліч сім богатирів у гостроверхих шоломах на сторожі їхнього града. Стояли неподалік від Оскольдової могили — може, так він захищатиме пам'ять про першого князя-християнина, останнього Києвича... Кожен по-своєму приймав соборну церкву святого Іллі в свою душу. Для Ольги це був храм подяки цій землі, яка дала їй таке многострадне і таке високе життя, це був храм її надії на спокійне майбуття її синів_— Святослава і Гліба. Скільки пов'язано думок і сподівань у неї з цією державою. Гай-гай...
Кияни радіють, не відаючи, що, може, це останній їхній мирний день. Князь Ігор недаремно таку багату учту влаштував. Замиривши сусідів своєї країни, надумав іти до Царгорода, яко раніше київські владці ходили. Давня харатья Олегова з греками знову змертвіла. По смерті його ромеї перестали давати русичам данину, а купцям їхнім — пільги. Бачили, що Русь колотилась всередині, відбивалась іззовні — не до Царгорода їй. І зневажили Оскольдів ряд.
Надійшла черга Ігореві його відновлювати, примусити ромеїв сплатити русам все, що заборгували за багато літ за давніми угодами. Князі в Країні Руси міняються, але руський закон має стояти твердо і вічно, як вічно стоїть Русь.
Тому сьогодні пресвітер Григорій ходить уздовж столів, розгойдує кадилом і басовито виголошує молитву за руське воїнство, знаючи, що дружинники, хоч і не всі християни, прислухаються, що просить він у Бога.
— Нехай розірвуться на ваших ратних руках кайдани, що страхом стримують силу! Хай воїнство руського князя поборює ворога в землі чужій і не буде чужинець гординю піднімати над іменем Країни Руси. Хай вої твої, княже, не знають ні хворостей, ні втоми. І Вседержитель простелить перед вами дорогу перемоги,.. Слава тобі, ратна сило... Слава...
— Сла-а-ва!..— підхоплювало то тут, то там застілля.
Знову Царгород... Знову ромейське золото-срібло сліпить очі воям. Як те колись було за Олега. Княгиня згадувала ті роки. Як не схожі вони були на теперішні. Тоді гриміла слава землі болгарської і могутнього царя Симеона!.. Тепер немає вже Симеона. І слава його розвіялась по родопських урвищах...
А Сурсубул є! Той самий! І так само владарює, тільки вже більше, разом зі своїм племінником царем Петром. Не хоче княгиня тепер їхати у болгарську землю. Ще тоді, коли помер Симеон, отець Гавриїл прислав до неї вість: вітець її Михаїл Симеонович, вирвався з монастирського заточення, зняв із себе чернечий одяг і чернечий сан і взявся за меч! До нього приєдналось багато бояр, супротивників Сурсубула... Півдержави захопили ці повстанські загони... Та одного ранку Михаїла знайшли мертвим з ножем у спині... Сурсубул знову переміг!..
І все ж доля приготувала лукавому царедворцю жорстоку помсту: всі навколишні народи повстали проти Болгарії, готові були йти й розгромити свого душителя хорвати, серби, греки, мадяри... Сурсубул знову викрутився — одружив Петра з цареградською царівною Марією...
Ромея зламала свій давній звичай — не одружувати принців і принцес з чужими володарями, щоб вони не мали права втручатися в її справи... Але тут йшлося про могутнього сусіда!
Ромея тепер дістала можливість зламати свого давнього суперника зсередини, висотавши його життєві національні сили... І ось тепер болгарська земля лежала розпластана, безсила під ногами імператорів Константинополя... Вона доживала останні роки своєї величі і слави... Цар Петро геть зромеївся, кинув напризволяще свою землю; мадярські орди вздовж і впоперек проходять її вогнем і мечем, щоб далі нападати на Візантійську державу. Імператори звинувачують Петра, що він навмисне насилає ті орди на імперію, і гострять ніж проти Болгарії... Ось-ось покотиться царська корона з голови Петра, а землі колись могутньої держави роздеруть хижі сусіди — греки і мадяри...
Княгиня Ольга сказала мужу:
— Княже, будеш іти через землю болгарську. Пам'ятай, що маєш двох синів, нащадків болгарської корони!..
Ігореві довго думати не треба було.
— Ромея вже десять літ нам не платить данини.
— Не про данину мова. Ціла країна падає в руки ромеям — Болгарія! Твої сини мають право на царський престол у Преславі!..
Ігор подивився на княгиню своїми жовтаво-зеленими зіркими очицями. О, це була вже не та княгиня, якою звик її бачити князь. Від тієї доброї, ласкавої дівчинки нічого не лишилось. Вона ніби зробилась вищою, голос її звучав твердо, хоча й був тихий і рівний. І розмисл її не жіночий — чоловічий, владний. Уміє вона якось дивитись далеко вперед, крізь літа... крізь времена. І знову мовить вона сущу правду — Болгарське царство падає в руки грекам, як переспіла груша. Кому ж, як не йому, забрати болгарську отчину своєї жони?
— Я кину тобі до ніг твою країну, жоно.
— Не мені. Здобудь її для синів. Але...— Але інша думка — то це ув'язатись у війну з греками! На багато років!.. Ні, не силою меча треба здобувати царську корону болгарської землі — силою закону і звичаю...— Люди болгарські мають самі покликати нас туди... Візьми з собою Григорія-пресвітера.
Княгиня мала велику надію на пресвітера — його там знали віддавна серед книжних людей і він зміг би підказати, хто є спадкоємцем болгарської корони, яку вже ромеї стягують з голови царя Петра.
За онуків Михаїла мусив би нагадати святий отець!..
Та чи болгарські бояри кращі від київських і чи захочуть відмовитись від владарювання у своїй країні?.. Чи зможуть піднятися вище цих солодких своїх забаганок — взяти в свої руки владу, щоб повелівати і владарювати, і душити нижчих, і розчавлювати ближчих, щоб тільки їм — тільки їм! — славословили і співали, щоб перед ними — тільки перед ними! — так так принижувались і повзали горді, відважні, розумніші, красивіші, як ото вони повзали перед своїми повелителями?! Бо вони — тільки вони! — зможуть тоді розумних робити дурнями, гордих — лакузами, відважних — боягузами, красивих — каліками...
О, велика зваба є у влади! Того до неї і пориваються в усі часи ниці й посередні. І чим нижче людина стоїть у житті, чим порожніша її душа, тим шаленіше вона береться до того владарювання. Бо тільки висота влади змусить інших поважати нездарних і дурних...
Княгиня тяжко роздумувала в безсонні весняних ночей...
* * *
Семиглавий храм щомиті нагадував пресвітеру Григорію, що його Бог християнський оселився у слов'янській оселі, у такій, яку поставили йому найліпші подільські теслі й деревські каменотеси за своїми прадавніми звичаями і поняттями, а не в такій, яку придумали йому ромеї і яку бачив святий отець. Іншої будови не знав, не хотів знати, а тому — не розумів. Тож церква Іллі відразу стала йому осоружною. Навіть хтось чув, як одного разу у потаємній молитві отець Григорій просив відпустити йому гріх, що піддався на вмовляння свого впертого виучня, котрий поставив церкву по-своєму, а потім ще й зганьбив його перед княгинею.
Григорій повелів сторожеві міцно замикати храм і нікого з людей не пускати. Навіть Степка Книжника. У тисяцького Щербила випросив згоди виселити з Княжої Гори Степкову схолу і всіх його виучнів — аби не ліз на очі княгині, яка й понині чомусь завжди слухала його поради... І вірила в усьому.
Степко зі схолою переселився на Поділ. Відтоді ніби щось обвуглилось в його душі: обходив здалеку пресвітера, сторонився й княгині. Зневажили на Горі його щирість і працю!.. Нею користають інші.
Так одвічно: одні тягнуть плуга й орють, інші збирають врожай й поїдають твій хліб.
Добре, коли ще не оббрешуть! І з цим треба змиритись — іншого нема!
І княгиня лишилась з того часу на Горі як одинока горлиця — не було кому довіритись, не було від кого почути вірне, некорисливе слово. А воно, це слово, єдине, на чому тримається людське життя,.. Ольга розуміла Степка. Було йому гірко, що за ту красу рукотворну, яку він з вітцем і рукомесниками воздвиг, їх не похвалили, а осудили. Намість нагороди, дістав зненависть. Чи від заздрощів, що має інакшу душу й свою думку, чи від захланности, коли люди підгрібають під себе все — і твою працю, і твоє життя, і тебе... І коли ти запротестуєш, захочеш лишитися самим собою, тебе знищать. Бо то твій найбільший гріх — бути самим собою! Через те інакомисли завжди гонимі.
Вищости від себе ніхто не прощає, а найпаче найблагочесніші й просвіщенні, що туляться ближче до владців...
Хто здатен визнати вищість над собою іншого? Хто здатен принести в жертву себе безкорисливо в ім'я високих сподівань?
Ніхто того на світі ще не зробив, окрім Ісуса Христа... Земні люди не здатні на той подвиг...
Знищеним чув себе Степко Книжник, але й гордим — над Києвом стояв величний слов'янський храм, його храм. Княгиня все ж таки розуміла Степка: храмину будував він, а господарює в ньому пресвітер Григорій. І з Гори його прибрав, і від княгині відсунув. І від її синів, яких навчав Степко, виштурхав. Тепер сам готувався бути їхнім єдиним навчителем.
Київський князь Ігор у Києві майже не перебував — походи за походами: то печеніги, то угри, то булгари, то ще хтось шарпав землю полян-русів чи уличів — мусив відбивати одну орду за одною. Тепер знову Ігор в поході. На Царгород. І Свенельд з ним.
Княгиня сам на сам з боярами. Біля неї нікого. Окрім Григорія. З Ігоревим військом не пішов на Дунай — то хай молоді їдуть туди за славою і золотом, такі як Гавриїл чи Степко. Він своє відходив. Зістарився, зсивів, обважнів. Лише в очах з'явилась якась нова зірка настороженість. Накликав із Болгарії багато книжних людей і писців, щоб вони перевершили руський гурт Степкових виучнів. І перевершували.
Княгиня збагнула Григорія. З роками у святого отця виріс неспогаданий острах перед руськими кмітливцями, які щосили почали підпирати княгиню і виступали проти усіх чужинців — і проти варягів та їхнього князя Ігоря, і проти зромейщених болгар, що жадали сіяти тут християнство не для просвітлення русичів, а задля утвердження власної вищости над ними...
І от нині є соборна церква Іллі Перед Ольгою постала нова загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж, отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було відібрати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані Григорія, ані Ігоря. Її слов'янська душа, як і у русичів, повставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у Болгарії було за великого Симеона... Без тої доброї волі не буває ні великих володарів, пі великих держав.
Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.
Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обад...
Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір: Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тонкі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді тут з'явиться і більше слов'янських писців та книжників, і більше схол буде...
— Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буйна радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак: вона про нього думає, а він біжить до неї... Як у молоді літа бігав... І ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою харатьєю... Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули в ній, заступаючи один одного...
— Послати б треба до Преслави нових отроків у науку. Зеле потрібні Києву й іним градам руським писці і навчителі. Пресвітер Григорій не хоче нікого зараз навчати, накликав сюди ромеїв. А вони що? Чужими руками мудрости не здобудеш. Догоджають йому, усміхаються і князеві, боярам, а нищечком намови бридкі плетуть на своїх супротивників-русичів.
— На кого ж? — дивується княгиня.
— Найперше на нашу схолу. І на тебе, княгине, — Ольжині очі миттєво округлились:
— Хіба я їм заважаю?
— А наша схола чому їм заважає?
Княгиня погоджується. Але ж чому вони це роблять? І чому Григорій чимраз більше кличе сюди ромеїв яких повно тепер у Преславі?
Болгарська земля... Її гордість і біль... Запах лісів родопських гір... Пошум тихоплинних рік... І неясний гомін у старих, занедбаних палатах її напівзруйнованого дому... Тепер ї його нема... Немає у неї батьківщини — все відібрали лукаві владці. Завжди раділа землякам, що час від часу приходили до Києва, — то купчини-болгарини, то священики... Але Григорій все менше кликав сюди болгар — чомусь більше стали приходити гречини. З ними було важче — не знали мови слов'янської, не приносили слов'янських книг. Чому він це робив? Чому його душа поверталась до ворогів болгарської землі? Чому частіше згадував царгородського патріарха?.. Нарешті здогадалась: Країна Руси прихилялась потроху до християнської віри. І Григорій уже бачив тут свою митрополію, бачив, як патріарх Константинопольський накладає на його голову митрополичу корону — митру...
Григорій жадав стати руським митрополитом! Патріарх уже міг його висвятити за його труди великі.
Київська митрополія — ще одна підкорена через християнську віру земля — пригорнеться до Вселенської імперської церкви. І його ім'я, ім'я пресвітера Григорія, навіки буде внесено у святці православної церкви... По церквах з'являться ікони з його лика... І ніхто не може заступити йому цієї дороги! Ні Степко Книжник із слухняною йому княгинею, ні інші болгарини, які швидко тут сходяться з русичами, бо мова їхня теж слов'янська,.. Митрополичий престол має посісти лише він! Мабуть, Степко про це теж здогадується. Бо сказав:
— Я гадаю, що пресвітер-навчитель наш боїться, щоб ніхто з русичів не піднявся вище від нього. А ти допомагаєш нашій схолі. Григорію невигідно мати навколо себе освічених і розумних русинів. Йому вигідні слухняні лакузи. Він хоче мати милість патріарха!..
— Я проситиму патріарха... щоб тебе висвятили в митрополити. Князь наш підтримає мою просьбу.
— Князь Ігор?.. У нього своя братія — варяжини та наші перевертні-бояри. Вони всі проти християн. Недосяжний для них цей подвиг державний, княгине.
— Правда твоя, Степку, хоч і гірко мені від цього... Але ж володар має дбати і про сталість своєї держави. Без просвіщення немає високої любови між людьми. Якби цар Симеон не утвердив у своїй державі духу просвітництва, вона б давно вже упала під ромейськими і мадярськими мечами!..
— Це так, але нині в Болгарії інші времена, княгине. Цар Петро із Сурсубулом не дбають про просвітництво. Закриваються схоли, не пишуть більше книг слов'янських. Ромейська мова і книжність витіснили болгарську. Та й сама держава ось-ось упаде... Сточили влазливі ромеї зсередини її силу... через царівну ту — Марію...
— Знаю... Біда наша... усім слов'янам біда!
Царівна Марія, онука константинопольського імператора Романа Лакапіна, і справді спричинила погибель ще нетривкій, але буйно розквітлій Болгарській державі. О, як важливо обачно родичатися державцям з чужими, могутнішими володарями!..
— Біда і нам.
Уже не лишилось у Болгарії великих подвижників духу. Немає святого Климента Охрідського, немає Іоанна Екзарха і їм подібних мужів. Безчасся настало в болгарській землі, княгине. Тому болгари священики радо ішли б до нас. І наша Країна Руси піднялась би вище Болгарії.
Ольга мовчала. Вище Болгарії! Вище її батьківщини хоче підняти свою державу Степко Книжник... Це її спантеличило. Чи вона хоче цього?.. Чи хоче цього пресвітер Григорій?
— Це можеш зробити тільки ти, княгине... Держави піднімаються не мечем, а духом просвітництва... Оце і буде твій подвиг, твій меч... А ми станемо тобі всі тверджею!
Твори
Критика
Поділитися