Б'ють джерела пам'яті...
В. Кулаковський
Пам’ять суспільства, пам'ять роду людського й народу все частіше заглиблюється в минуле. Його чисті джерела дали сили корінню, з якого зросло могутнє древо сучасного буття. Тож і не дивно, що література також намагається воскресити сторінки сивої історії.
Особлива увага приділяється слов’янським витокам. Про них ідеться, зокрема, і в новому романі Раїси Іванченко «Зрада богів, або Як стати володарем».
Авторка залишилася вірною своїм уподобанням — епосі Київської Русі, періоду утворення могутньої Давньоруської держави. Письменниця яскраво змалювала часи Князювання напівлегендарних Дира (Тура) і Оскольда, Рюрика і Олега. Фігурують у романі й варяги, мовиться про запрошення їх до Новгорода. Однак, на відміну від деяких творів, «Зрада богів...» має виразне антинорманське спрямування. Уважно перечитавши повідомлення польського історика XVI століття Матвія Стрийковського, українського історика XVII століття Інокентія Гізеля, праці М. Ломоносова, М. Максимовича, М. Тихомирова, Б. Рибакова, усвідомлюємо, що версія про прихід Рюрика і його воїнів із регіону поморських слов’ян — ободритів чи бодричів — не вигадка Р. Іванченко, а давно визріла й обгрунтована думка багатьох вітчизняних істориків. П. Толочко формулює її так: «Не виключено, що Рюрик давньоруських літописів був вихідцем із північнозахіднослов'янського міста Реріка або ж землі ободритів і від нього одержав своє ім'я». Цю версію авторка досить правдоподібно розвиває у романній формі, доводячи відому тезу Нестора-літописця, що варяги — це не обов'язково скандинави, а й численні представники слов'янського населення Прибалтійського помор'я.
Нелегкі завдання стоять перед Диром і Оскольдом (ім’я Оскольд письменниця взяла з відомого Новгородського літопису; в «Повісті временних літ» — це Аскольд. Зміна у вимові відбулась, очевидно, внаслідок пізніших переписувань ченцями). Боротьба з Хозарією, постійні незлагоди з сусідніми деревлянами, що прагнуть забрати Київ, бо вважають його своїм...
Устами одного з героїв — старого рибалки з Оболоні діда Соловія — авторка (услід за концепцією Б. Рибакова) пояснює ім'я Оскольда так: «Колись був у наших родах великий володар Осколот. Увесь люд шанували його іменем — осколотами звали. Ще інак — сколотами. Нині річка Ворскла є там, на полудні тече в Дніпер. То була межа царя Осколота і степу». Так в романі реалізується концепція про генетичний зв'язок між полянами і скіфами, яка підтверджує припущення Б. Рибакова про те, що сколоти були праслов’янами.
Сюжет роману розвивається динамічно, інтригуюче: хозарський полон Оскольда, втеча, тяжке князювання в Києві, незгоду, сумніви, вагання, самотина і водночас — гординя, любов і зрада, відвага й підступи...
Не менш напружені події відбуваються в ще одному східнослов'янському регіоні — Новгороді. Життя боярства, тісно пов'язаного з язичницькими жерцями — волхвами, бунти бідняків — орачів та ремісників, варязькі набіги, стосунки із сусідніми поморськими слов'янами... Ось на цьому складному соціальному й політичному тлі окреслюється постать невизнаного у своєму роді княжого нащадка Рюрика, який став грозою сусідніх народів, породичався із самим норманським королем, одружившись із його донькою Єфандою (відомий історичний факт).
Р. Іванченко переконливо доводить, що ніякий пришелець не може підпорядкувати своїй владі ні вільнолюбного народу, ні його величезних територіальних обширів. Ясно, що і Рюрик без підтримки місцевої знаті не зміг би утвердитися в Новгороді. Його опорою стає частина місцевого боярства, зокрема Ольг — літописний Олег, їхня спільна боротьба проти народних мас, очолених Вадимом Хоробрим (ім'я також напівлегендарне, відоме з літопису), утверджує рід Рюрика на слов'янській землі. Пізніше Олег підступно вбиває довірливого полянського князя Оскольда й узурпує владу в стольному граді на Дніпрі.
З історії відомо: Оскольд хрестився під час походу на Царгород, частина прихильників князя також стала християнами (в Києві була поставлена навіть церква). Авторка художньо реалізує ще одну історичну концепцію, на яку звернув увагу російський історик В. Татіщев: «Убийство Оскольдово. Довольно вероятно, что крещение тому причиною было; может, киевляне, не хотя крещения принять, Олега призвали».
Актуальність роману посилюється і ствердженням факту, що хрещення Русі — не одночасний акт, а тривалий процес, який затягнувся більше як на століття.
Творче використання багатьох наукових досліджень дало змогу письменниці намалювати правдиву картину об'єднання Київської і Новгородської земель. Ця картина співзвучна висновкові П. Толочка: «Ні про яке норманське завоювання Києва, отже, не може бути й мови. Відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина. Олег і його оточення фактично поступили на службу середньодніпровській ранньофеодальній державі, яка на цей час пройшла довгий шлях розвитку».
Чимало місця авторка відводить розкриттю сутності язичницької релігії. Вона в ту переломну епоху явно відживала, переставала відповідати потребам зміцнення об'єднаних східнослов'янських племен. Для розкриття цього важливого аспекту в романі знайдено своєрідну форму — час від часу зринають картини слов’янського міфологічного олімпу, які є своєрідною проекцією людського життя на землі: боги, як і володарі окремих племен, вдаються до чвар, підступів, зрад, намов, воєн.
На жаль, багато подій в романі відбувається якось поквапливо, без особливих перипетій. Так, надто швидко миряться між собою київський князь Тур і деревлянський князь Ніскиня; неясно, чому вриваються в Новгород варяги на чолі з Буєм, чому так швидко згоджується одружитися на християнці воєвода Бравлин тощо. Та, попри ці вади, твір читається з великим інтересом, сприймається як органічна цілісність.
Л-ра: Київ. – 1989. – № 3. – С. 148-149.
Твори
Критика
