Художнє моделювання образу літописця в літературному контексті
В. Ніколаєнко
Сучасні тенденції в українській історичній романістиці «оновлюють» погляд на людину, змінюють підходи до процесів осмислення індивіда в літературі. М. Ільницький охарактеризував це явище як історія мисляча.
Мисляче і осмислююче начала мали свої несміливі прояви в українській літературі до появи роману П. Загребельного «Я, Богдан», в якому вони постають в глобальному масштабі. Універсальність мислення обумовлена критико-полемічним підходом до документа, в акцентованому втручанні минулого в події дня сьогоднішнього. Нетрафаретність авторського підходу в першу чергу наклала свій відбиток на спосіб жанрово-стильового вияву змісту твору, визначення якому автор дав сам – «сповідь у славі».
У тетралогії Р. Іванченко мисляче та осмислююче начала передовсім проявляються в персонажах, здатних думати. Кожен із них потрапляє у вир випробувань на морально-етичну стійкість. Окрім того, в кожному романі тетралогії знайшов місце образ виразника духовних та інтелектуальних ресурсів епохи - образ літописця, митця чи народного речника. В українській літературі другої половини XX століття концептуального значення набув образ хронографа, тоді як ідея літописності диференціюється. Завдяки цьому передаються політичні, морально-етичні, релігійні, естетичні, філософські засади різних суспільних станів.
З точки зору художності «літописний прийом» - засіб, який допомагає відтворити колорит епохи, достовірно передати її психологізм. Я. Гордін спробував його науково обґрунтувати. Він наголошує, що, вдаючись до використання цього прийому, автор «створює неминучий психологічний ефект присутності співбесідника-оповідача... В наполегливому звертанні до постаті мемуариста — учасника сюжетотворчих подій - проглядає ясна надія подолати часовий розрив, запропонувати читачеві психологічне сьогоднішнє, суміщення минулого й сьогоднішньо-нинішнього. Саме за таких умов минуле ... стає частиною реального життя і здобуває дидактичну серйозність». Реципієнт ототожнює реального автора з оповідачем, унаслідок чого з’являється особа сприйвятніша для нього, яка наділена певними рисами, характером, долею, яка має художню і життєву виразність. Це, за висловом Я. Гордіна, «безумовний автор».
У романі «Гнів Перуна» Р. Іванченко продовжує розвивати традиції Р. Іваничука та В. Яна, які у своїх творах вивели образи філософів-мислителів як органічних елементів епохи, як вияви розумових потенціалів своїх часів, моделюючи Нестора не лише як літописця та історика. Він перш за все філософ. Саме він вводить читача в коло проблем твору, втілює їхній сенс. Персонаж Р. Іванченко насамперед надзвичайно цікава особистість, колоритна постать. Нестор опиняється на «вістрі часу», на його очах відбуваються бурхливі й драматичні події епохи. Він вміє уникати гостроконфліктних ситуацій, бути понад ними.
Постать Нестора-літописця в романі є, безсумнівно, художнім образом мислителя епохи давньої Русі (X століття. - В.Н.), заслуга письменниці в тому, що вона створила тип власне українського інтелектуала, овіяного загадковим ореолом, тоді як згадані письменники змалювали образи філософів-чужинців.
Отож, у романі «Гнів Перуна» Р. Іванченко художньо досліджує життєвий шлях головного героя на тлі епохи, задуму і процесу його втілення в «Повісті временних літ».
Метою життя Нестора є утвердження правди про походження Русі, витоки її державності, політичного і духовного самоусвідомлення. Це завдання для Нестора є першочерговим, оскільки його ім’я стало наріжним каменем полеміки між норманістами і їх противниками. Перші стверджували, що давня держава була створена варягами, інші цю теорію спростовували. Прихильники обох концепцій посилалися на «Повість временних літ». Річ у тім, що в пам’ятці є згадка про запрошення Рюрика, Синеуса й Трувора 862 року князювати в Новгороді. З того часу бере початок династія Рюриковичів. Паралельно у «Повісті временних літ» є зауваження факту, що першими давньоруськими князями були Кий, Щек і Хорив. Отже, перша давньоруська держава виникла внаслідок внутрішнього соціально-економічного розвитку.
Існують дві домінуючі позиції сучасної науки, які спростовують норманську гіпотезу. Перша стверджує, що проникнення норманців на Русь спочатку мало чисто економічну мотивацію (торговельні зв’язки, товарообмін. - В.Н.). Оскільки норманська експансія почалася в другій половині IX століття, а державна організація в Києві виникла десь на рубежі VIII-IX століть, варяги не могли бути її агресорами і творцями. «Не Київ зобов’язаний норманам ..., а нормани завдяки розвитку державного устрою на Русі, особливо на середньому Дніпрі, знайшли умови для участі в цьому процесі». З приводу їх сходження на князівський стіл Г. Ловмянський говорить, що новгородці воліли бачити нейтральну людину.
Та і, як вказано в «Повісті временних літ», рать Олегова складалась із воїнів різних племен: варягів, чуді, словенів, мері, весі, кривичів.
М. Ільницький припускає, що положення концепції Г. Ловмянського були покладені в основу образу Нестора в романі Р. Іванченко «Гнів Перуна». І все ж таки, функції цього образу втіленням гіпотези про походження державності Русі не вичерпуються.
Насамперед образ Нестора символічний тому, що він ніби перебуває над мирською і духовною суєтністю світу. Йому не вдалося завершити свою думку, донести її до нащадків, оскільки слово його не залежало від політики й кон’юнктури, а князі потребували поступливіших літописців. Це привело до передачі державного хронографа брату Сильвестрові й появі неофіційного - літопису Василька.
Нестор прагнув створити літопис, в якому повідає правду, покаже силу і міць руської землі, її джерела, впише в нього звичаї різних племен своєї держави. Але в процесі розпаду єдиної Русі з’являються літописи удільних князів, у яких прославлені окремі персони, сила і мудрість Слова зневажаються підступністю, ницістю духу.
Літопис Василя (Гордяти-Василька - автора літопису Василя, сина коханої Гайли, яку Нестор втратив за трагічних обставин. - В.Н.) змінює погляди на мету і завдання хроніста взагалі. Якщо основою мистецьких засад Нестора було «Задля великого - відрікатись від малого, що у серці скалкою стирчить», то Василь приділяє значну увагу «дрібнішому». Як на нього - то складова «великого». Саме ці принципово відмінні положення є осердям у процесі творчого відображення дійсності кожним.
Хронограф Василя - тавро клятвопорушенню й злочину князя Святополка, котрий наказав осліпити Василька Теребовлянського, за кілька митей до того поцілувавши хрест миру. В цьому літописі з’являються елементи реалістичних тенденцій, які активно розвиваються у літературі наступних поколінь.
Письменниця філігранно виписала образ Гордяти-Василька, органічно «вжививши» його в хід розвитку подій не лише роману «Гнів Перуна», а й у подієве русло тетралогії про давню Русь («Зрада», або «Як стати володарем», «Отрута для княгині», «Гнів Перуна», «Золоті стремена»). Цей персонаж знайшов своє місце на сторінках роману «Золоті стремена» в образі вічного діда Гордяти.
«Повість про осліплення Василька Теребовлянського» - це продовження і розвиток традицій літописання Нестора, розвиток прогресивних тенденцій наступними поколіннями в літературі. На цю домінанту літопису Василя вказував ще І. Франко.
Р. Іванченко, відчуваючи народні корені походження літописця Василя, зробила його свідком жахливих подій. Але співвідношення художньої достовірності й реальності, «не зовсім врегульоване. Іноді пригодницький елемент сюжету явно превалює над дослідницькою метою і не завжди віриш, що людина могла би написати такий твір, що вона для цього духовно визріла. Притягнутою видається і та версія, що Василь всерйоз міг бути прихильником не тільки давнього демократичного способу обрання князя народним вічем, а й старих язичницьких богів». Отож, характер цієї історичної особи потребує глибшої психологічної та історіософської мотивації При цьому є потреба наголосити на тому, що такий авторський підхід віддзеркалює не лише ідейну, але й ідеологічну багатошаровість історичного процесу, в якій важко визначити домінуючі тенденції руху.
Р. Іванченко розташовує епізодичний, але надзвичайно важливий конфліктний момент між Нестором-літописцем і Сильвестром у перехрещенні моральної і релігійної площин, цим самим посилюючи актуальність етичних проблем. Нестор не може змиритися з необхідністю передачі Сильвестрові свого пергамену, бо зневажає його за ницість духу, хисткість морально-етичних засад. Прагнучи розв’язати це питання авторка поступово перемістила його в релігійну сферу. Нестор тривалий час не усвідомлював, що боротьба двох релігій в його душі триває й далі, але вже на тонкому, підсвідомішому рівні. І лише на схилі літ він почав сумніватися у правочинності своїх поглядів: «Може, в цьому сила і міць людини, яка береже в собі своє коріння? Яка пам’ятає рід свій? Прости його, Боже, за ці розмисли гріховні, але тепер ... він не вважає старожитні звичаї свого народу єрессю. Нова віра вживається в них, поєднується, вбирає в себе життєдайні джерела могуті слов’янського духу».
Цей найбільший наріжний камінь - синтез релігії волі (язичництва - В.Н.) та релігії смиренності (християнства - В.Н.) - виявився не під силу Несторові. Відсутність душевної і духовної гармонії спонукає його до пошуку істини. Подібну проблему порушив Г. Гессе в повісті «Сіддхарта», головний герой якої, все життя шукаючи істину, так і не зрозумів, що «Шукати - означає мати мету. Знаходити ж її - значить бути вільним, залишатися відкритим для будь-яких вражень, не мати цілі». Життя ченця, віра в певні релігійні догми, обмеження ними - це перешкода для повноти відчуттів, а конкретна мета - його писання перешкоджає йому, не дає повністю звільнитися від суєтності світу. Вважаємо, що саме цією внутрішньою амбівалентністю пояснюється не лише нереалізованість потенціалу Нестора як літописця, а й його упереджене ставлення до Сильвестра. Бо почуття любові до Батьківщини, патріотизму надзвичайно сильні, а як особі духовного статусу йому не іманентна безсторонність, тому він так і не зміг стати патріотом вищого духу в повному розумінні.
Як бачимо, є розуміння, але не усвідомлення проблеми. Тому припускаємо, що авторка свідомо обирає своєрідну розв’язку — поховання живцем, підкреслюючи глибинну суть проблеми. Несторові не вдалося досягти рівня душевної гармонії, осягти істину. Його «его» виявилося сильнішим ніж релігійні погляди, але при цьому почуття патріотизму (конкретного - В.Н.) було домінуючим, мало найміцніші корені.
Проблема вирішення «літописного прийому» хвилювала Ю. Марцінкявічюса («Міндгаус»), Р. Федоріва («Отчий світильник»). Зіставляючи проблемний рівень цих творів, необхідно брати до уваги жанри і способи художньої типізації. Оскільки «Міндгаус» Ю. Марцінкявічюса - драматична поема, то маємо справу із статичними характерами. «Тут немає характеру в русі ... ідея полонить персонажі, ... як Фатум» однак, протилежні індивідуальні особливості хронографів українських і литовського авторів відкривають різні шляхи розв’язання конфлікту.
В «Міндгаусі» Білий літописець гине від руки Чорного, дізнаючись на смертному одрі про визнання князем його правди.
Іван Русин у останніх рядках свого «хронографа» відзначив, що у вивищенні над людьми криється трагедія. Ці нотатки перекликаються з ідеями в «Міндгаусі», «Гніві Перуна». Але відзначимо, що Р. Федорів обирає нетрадиційну розв’язку лінії Русина. Він залишається жити. Його «Хронограф» повинен бути переписаним, цим самим засвідчивши значний вплив романтичного струменя, тоді як за логікою розвитку подій напрошувалася філософська розв’язка. Саме такий тип розв’язки, але поставленої на реалістичний грунт, має сюжетна лінія Нестора-літописця в романі Р. Іванченко «Гнів Перуна».
Прикметно, що в усіх творах, у яких має місце звернення до образу літописця (романах П. Загребельного «Смерть у Києві», Р. Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської», Р. Федоріва «Отчий світильник», - драматичній поемі Ю. Марцінкявічюса «Міндгаус» та інших - В.Н.), саме хронограф є епіцентром головного конфлікту.
У «Гніві Перуна» три літописці: Нестор, Сильвестр, Гордята-Василій - носії трьох поглядів на свій час, трьох типів оцінок історії, драматизму її пізнання. Щоправда конфлікт між Нестором і Сильвестром, розташований на перший погляд у морально-етичній площині, переміщується у релігійну. А конфлікт між Нестором і Гордятою-Василієм подано в ідейному розрізі.
Всі троє відстоюють свої принципи. Так, Сильвестр (як і Силька П. Загребельного з роману «Смерть у Києві» - В.Н.) пристосуванець, який задля вдоволення своїх плотських потреб і потіхи амбіцій поділяє точку зору князя, підкоряється сильнішому. Це і лінія поведінки, і життєве кредо: «він зробить усе, щоб у пам’яті віків лишилося ім’я Сильвестра, а не сього возносливого престарілого честолюбця Нестора. Коли ж Сильвестру бути й далі отаким старанним і з більшою увагою перехоплювати в очах владик світу їхні жадання - сягне він і чину архімандритського ..., коли б лише уподобився він владикам земним — знайшлася б й для нього і кафедра єпископська».
«Протистояння» Нестора і Гордяти-Василія певним чином нагадує конфлікт між Білим і Чорним літописцями Ю. Марцінкявічюса. Нестор подібно до Білого літописця та Івана Русина (роман Р. Федоріва «Отчий світильник» - В.Н.) в своїх етичних і естетичних засадах керується принципами правди й справедливості. Але Несторове кредо містить ще й дидактичний аспект, на основі якого вибудовується програма хронографа:
«Літописець ... має право на минуле, щоб зберегти правду для майбутнього!»;
«Слово мудре - не тлінне. У ньому душа й пізнання, невичерпна глибинна суть!»;
«Найперше - сила держави»;
«Головне - умій розгледіти суть»;
«Задля великого - відрікатись від малого».
Нестор сприймає історію як закономірний процес суспільного розвитку, в якому варто акцентувати увагу на здобутках, а втрати і прорахунки нащадки повинні вчитись бачити між рядками. Гордята-Василій же фіксує вчинки подій і намагається їх зрозуміти від імені історії, піддаючи сумніву правильність ідейно-естетичних засад і принципів Нестора.
Л-ра: Актуальні проблеми літератури. – Дніпропетровськ, 2002. – Т. 12. – С. 166-171.
Твори
Критика
