Раїса Іванченко. Гнів Перуна
(Уривок)
Оглавок перший
У тенетах диявола
Не утримуй слова, коли воно може допомогти. Бо в слові пізнається мудрість і в мові — пізнання.
Із книги премудрості Іісуса, сина Сірахова
Довготелесий, кістлявий старець широко ступав звивистою стежиною уздовж порослого бур'янами насипу. Коли звідси, з цього крутого узвишшя, поглянути вниз, куди безладним товпищем збігають явори, осокори, верби, дуби, клени, непролазні зарості черемхи, терну, бузини, то за їхніми ще безлистими кронами можна угледіти широку світлу смугу ріки. То Дніпер. Старечі примружені очі хоч і далеко бачили, але вже не могли достеменно розгледіти, який він, оцей повноводний весняний Дніпер, у цю мить, — тихий чи гнівний? Напевне, шумував білими гребенями хвиль. Напевне. Бо інакше сьогодні не могло й бути! Сьогодні все мало обурюватись, повставати, розплескувати гнів, подібно до того, як він клекоче в душі цього сивого старця.
По той бік стежки, вгорі за насипом, тягнеться дерев'яна огорожа. В крем'янисту землю цього високого берега Дніпра міцно вросли високоглаві храми Печерської обителі. Туди не хотів дивитись.
Сердито цюкав сучкуватою патерицею стежину, побіч якої шелестіла на вітерцю торішня лобода, шурхотіло сухе бадилля череди і петрових батогів…
Не завважував того. Велика суха правиця в синіх мотуззях випнутих жил до болю в суглобах стискувала лискуче навершя ціпка. Підставляв обличчя пахучому квітневому вітру. П'янило терпким молодим зелом, бруньками, вільгістю землі. Дурманилась голова. Куйовдилось рідкувате, але довге, до пліч, волосся. Куйовдилась густа біла борода. Прозоро-злинялі очі напружували зір, вдивляючись у далечінь. Але чи й бачили що. Гнівно бурмотів:
— Горе тобі, людино, коли син чоловічеський тебе зраджує. Горе тобі…
Кому посилав ці слова? Кидав їх собі в душу, аби дошкулити її ще болючіше? Чи хотів ними пронизати котрогось із своїх зловтішників?..
На спині вітер напинав, яко вітрило на лодії, чорну рясу. Вона била по колінах, обліплювала ноги, лопотіла довгими полами. Старець на те не зважав. Хмарив чоло. В бистрих зблисках очей чаївся гнів.
Ворушились запечені старечою смагою вуста. Негоже ченцю, служителю Всевишнього господа, піддаватись мирській суєті, де тебе повсюди підстерігає диявольська спокуса. Звертайся, людино, у молитвах своїх до всеблагого, возложи тягар тлінного життя земного на його плечі, а своїм терпінням і смиренством набувай спокій для душі!..
Терпінням і смиренством…
Та ба! Диявол від самої заутрені ловить сьогодні душу отця Нестора в свої тенета! Відколи ігумен обителі Печерської повідомив чорноризцю-книжнику, що забирає в нього державний пергамен і віддає новому літописцю — Сильвестру. Бо так хоще новий князь… Володимир Мономах так жадає!..
Забрати його пергамен! Скільки літ Нестор труди свої клав у нього! Скільки дум над ним передумано! Душею сам возносився й іних, несмислених, жадав підняти над мізерністю й жалюгідністю світу. А тепер сії нікчеми недолугі виривають у нього найдорожче.
Забирають чадо його, кровію, потом, палким помислом виплекане за довгі й багатотрудні літа.
"Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що запираєте царство небесне людям, бо самі не можете увійти і жадаючих увійти не допускаєте…"
Цюкнув патерицею тверду стежку — неумисне влучив у босу ногу. Нехай! Нехай болить і тіло. Може, душі полегшає.
Уста шепотіли молитви-каяття: "Боже, подивися на смирення моє і на труд мій чесний і прости всі прогрішіння мої!.. Грішний бо єсмь!.. Щодень грішив помислами, нощеденно побільшуючи тую скарбницю пізнання для людей. Але забув, що всеблагий господь учив: "Де скарби ваші, там і серця ваші". Іще сказав ро таких, як він: "Безумцю! В сю ніч душу твою візьму, зібране тобою кому дістанеться?"
Грішний єсть отець Нестор. Гадав, що ті його скарби людську душу збагатять, висіють мудрість і добро у серцях нерозумних. Тепер же збагнув, що все те — лиш бісівські тенета. Нікому не потрібні на сьому світі оті його знання і його правда. Мабуть, і справді, лиш на небесах, серед райських садів та білокрилих янголів, може витати мудрість і помножуватись добро в душах праведників. На сій же грішній землі для них існують самі спокуси…
Молитися… молитися йому треба. Нести поникле чоло до святого бога, до чистої богородиці, матері божої, й своїм відреченням од суєти і терпінням цього упослідження та приниження його душі дістати право хоч на потойбічне визнання всеблагого. А сей брудний смрадний світ нехай гине в блуді, пристрастях, братовбивствах. Йому, отцю Нестору, тепер до нього геть зовсім немає діла!..
Тепер нехай отець Сильвестр… Та обида знову гаряче бунтує в Несторовій душі. Але чому саме — Сильвестр?.. Чому саме цей лукавець слимакуватий, для котрого немає нічого святого й доброго на землі?.. Та він же що завгодно напише у державному пергамені! Може звеличити нікчему, може знікчемити великого. Правда людська його ніколи не бентежила. А літописець через те й має право на минуле, щоб зберегти правду для майбутнього!
Але не буде Нестор пектися за того Сильвестра. Йому віднині треба свою душу рятувати. Огородити себе вірою і сподіваннями на бога й добро, виповнити себе спокоєм, аби достойно зійти з цього світу. Його стежка ось-ось обірветься… назавжди…
Нестор щосили змушував себе думати про власну душу і про власний спокій. Як порятувати свою душу? Тільки душу. Бо силу плоті він давно убив у собі. Тепер хай душа його не стрічається з підступами диявола! Нехай янголи проведуть її крізь муки пекельні до світла божого милосердя. Амінь.
Чернець раптом спинився. Вітер лопотів рясою за спиною. Ніби прагнув остудити його розпалені кривдою думки.
Втомлено склепив повіки. Набрав повні груди повітря. Обома руками схопився за патерицю.
Прийшов. От і кінець його стежці…
Поглянув униз, на широкі заплави Дніпра. На синє безмежжя лісів. Благодать божа! Краса землі-матері…
За цією кручею, на якій він стоїть, Дніпер-ріка круто повертає праворуч і ховається в зелено-імлистих хвилях лісистих пагорбів. Під ногами — крутопадь високого берега. Дикі чагарі й запусті. А над головою — високе синє небо. Шарпає вітер, жене білі хмари.
Купчасті волохаті хмари. Низько пливуть вони над дніпровими схилами. Черкають м'якими крилами бані храмів і верхів'я тополь. Ніби жадають підхопити з собою й отця Нестора. великого Грішника земного, аби вознести над світом. Над усією весняною землею, яку він так гаряче любив, яку палко жадав засіяти добром і мудрістю. Отож чоловік і грішен тим, що вірить у неможливе. Бо те одному лише всеблагому дано!
Іще гріх єдин знає за собою: любить милуватися красою. А може, се і не гріх, бо усяка ліпота — творіння духу божого… Тому вона і заспокоює його знівечене серце й розбурхані мислі.
Що є ницішого в людині за суєту людську? Подивися, чоловіче, довкола себе, на отсей безмірний і вічний світ, і ти збагнеш свою велич і мізерність своїх жадань. Що ти єси під небесами? Бистрогаснуча іскра, миттєвий кволий спалах. Не здатен він освітити землю ані Серцем, ані Мислію, ані Словом. Для того ще потрібно, аби довколишні вміли дослухатися до твого Слова, а не до пихатої гордині чи до свого нікчемного страху…
Невтішна образа знову заскиміла в підтоптаному серці. Віддав людям усе багатство, що носив у мислях і в душі, а вони взяли його своїми брудними ручиськами й кинули під ноги нечестивцям. То чи варто було стільки літ над столом спину гнути?!.
Знову бісівські спокуси печуть мозок. Благий отець Феодосій, коли ще був живий, учив братію чернечу не клопотатись майбутнім днем. Скільки чудес сотворив задля того, аби навчити, як треба жити сьогоднішнім. "Господь бог сам потурбується за тих, хто молитви свої йому посилає", — мовив печерський владика.
Він же, Нестор-чорноризець, согрішив також і супроти сих повчань святого отця ігумена: таки ж клопотався майбутнім. Не своїм, правда, а майбуттям землі руської і роду-племені руського. Отож і лишились на душі його відкриті рани. Сіллю посипає їх тепер. Забув, що писали мудрі апостоли божі в святих мудрих книгах. А писали ж, що у великій мудрості — багато печалі й хто примножує пізнання, примножує скорб людський…
Єдина покута для Нестора віднині — у постуванні й молитвах. Перейде він жити із монастирської келії у свою печерку. Чотири лікті в ширину, шість — у довжину. Дощана лавиця соломою застелена. За вкривачку — верета. І все. Братія приноситиме йому раз на три дні шмат якоїсь перепечі та глиняний окрин з водою. Так повелося в обителі ще з часів першого ігумена Феодосія, котрий монастир сей благоліпий розбудував. А було сіє давно. Нестору тоді минуло лише і сімнадцять літечок.
Згадав, з яким жахом уперше побачив печерку. Яма, нора, а там — сирість і темінь. У тій печерці жив Феодосій. Упав ниць перед святим старцем.
"Благослови, отче, залишитись коло тебе! Хощю навчитись істинній вірі й служити господу богу Всевишньому". — "Пощо, чадо моє. прийшов у сіє невеселе місце? Пощо тікаєш від солодощів земних, які дарує бог людям?" Той древній старець мав могутній глас у своєму кремезному тілі. Нестор не міг повірити тоді в його слова: "Не кожен може витримати наше життя. Не кожному дано. Іди до людей, чадо. Іди в світ". — "Не піду, отче. Благослови!" — з гарячими сльозамн припав до його кістлявих стіп. "Чи біда яка гонить тебе від суєти світу, сину мій?" — нахилився над ним білогривий старець. Його велика тепла долоня заспокійливо лягла хлопцеві на голову. Голос Феодосія пом'якшав, співчутливо здригнувся. Може, в ту мить свою молодість пригадав святий чоловік. "Коли так жадаєш, то лишайся коло мене. Укріпи свої сили вірою. І готуйся до свого подвигу, чадо моє…"
Відтоді минуло… Скільки ж це? Десь із півстоліття минуло. Отепер аж підрахував! Було не до споминів. То плоть свою бурхливу гамував молитвами, безсонням і голодом. То боровся із сатанинським духом і його чорними янголами в печерці. Потім став класти в пергамен временні літа. Отець ФеодосІй заповів було всім літописцям письмом своїм міцнити коріння роду руського. Бо распрі довкола, чвари і коромола князівська розпочалися. Певно, бог розгнівався на народ наш, бо спершу найгарячіше за інші народи возлюбив і вшанував, дав найбільше просвіти.
Потім найбільше й покарав — за марнослав'я і гординю князівську.
"Геть-геть, розмисли суєтні! Нащо знову згадувати мирське?" — І, щоб спинити плин своїх споминів, заходився запально хреститись. Утікав від себе.
Дивна людина в рясі — ніби не знає тої істини простої, що від себе не втекти! І ніхто ніколи не утік від себе…
— Чолом тобі, брате! — раптом чує знайомий голос. Таки ж зовсім знайомий. Але не може відразу пригадати, хто ж се опинився коло його печери, став поруч. Думки все ще плутались поміж цими пагорбами і кручами печерськими, де блаженний отець ігумен, засновник обителі Печерської. благословляв молодого послушника на нову стезю в житті. Ще отець Нестор чув його рокітливий м'який глас, наповнений добротою, співчуванням і суворою правдою… То й далі стояв, заплющивши очі, тихо вслухаючись у минулі літа, що оживали в ньому. А коли згадав про несподіваного прибульця, мовив хриплувато, ніби повертався з тих далеких днів у нові часи:
— І тобі чолом…
Невже це Сильвестр? Знайшов-таки? Хоще подивитись на його розпач і втішитись своєю перевагою? Перемогою?
Рішуче труснув білою бородою. Поглянув у височінь неба, немовби просив у нього сили погасити в своїй душі м'ятеж духу, що ось знову вибухнув.
Швидким стрімким кроком рушив уперед, викидаючи далеко поперед себе сучкувату патерицю.
За ним дрібцював округлий чернець з чорною гривою волосся, що злиплими пасмами розсипалось на спині. На маківці його хвацько сиділа високо підбита нова скуфейка із чорного атласу. Ніби се і не чернець був, а чорноокий рум'янолиций парубійко, повен сили в широких раменах і певності в собі. Тільки чорна ряса з лискучими полами на округлому стані чревоядця гасила це враження.
— До тебе я, брате, за благословенням, — Сильвестрові слова доганяли спину Нестора. Отець Нестор пришвидшив крок. Не оглядався. Не бачив Сильвестра. По голосу відчував, як той упосліджено згинається, вбирає коротку шию в плечі, як човником складає вузькі, завжди вологі та липкі долоні й прикладас до грудей.
Отець Нестор благословінь не роздає. Єсть простий чорноризець, без сану! І слова його віднині ні до чого. Що йому тепер відведено на сьому світі? Бити землю чолом. З усіма погоджуватись. Усім коритись. Але коли б і сказав Силвестрові свої думки, то чи збагнув би він їх?
Той, хто вписує літа в пергамен, пише їх в повчання спадкоємцям простим і володарям можним. Тому він мас сягати думкою далеко іі глибоко. Не тільки залізним чи кістяним писалом видряпувати на цупкій телячій шкурі славні а чи худії справи володарів світу альбо мудрих пастирів духовних! Не тільки сіє. Але й своїм розмислом уміти піднятися над собою, зневажити кривди й образи, загнуздати душу, злетіти увись, здибитись, вистояти. Навіть коли гасне надія, коли під ногами хитається земна твердь… Тоді дано тобі пройти крізь смерть!.. Тоді можеш ганити одних і нагороджувати похвалою а чи осудом інших…
Сказав би сіє Сильвестрові, коли б знав, що отакому розмислу і отакій високості можна навчити сього чолов’ягу!
Нестор спинився. Так само раптово, як зірвався у стрімку ходу. Сильвестр ледве не наскочив на його п’яти
— Благословення, брате, проси в ігумена. А слово моє чи й втямиш. Але скажу. Одірви очі від землі й поглянь у небо. І довкола поглянь. На білий світ, сотворений не рукотворно, а любовію великою. Нехай отсей світ, і отся краса земна, й велика доброта сія увійдуть у твоє серце і водять десницею твоєю. Тоді збагнеш мудрість життя. І писало твоє писатиме на пергамені істинні заповіді для сущих і для прийдешніх. Коли ж не годен все те взяти у свою душу — порожні твої слова. Будуть лишень плодити скудомисліє і холопство душі. Хай бог тобі допомагає. Амінь.
Широким хрестом осінив оторопілого Сильвестра. І вже тихою ходою рушив далі. Важко переставляв втомлені ноги. Немовби в тих словах своїх залишив не тільки палкість душі, але й снагу та частку вогню, що так обпікав серце. А може, разом з ними передав свої думи, сподівання і свою любов велику до цього світу…
Хто зна… Сильвсстр подивовано звів чорні острішкуваті брови й озирнувся довкола. Коротка закучерявлена борідка задралась угору. Дивний отець Нестор! Світ як світ. Як сотворив його господь бог, так стоїть і понині. І вовік стоятиме, будуть вони його бачити чи ні. Хе, отець Нестор туману напускає у свої стовеса. Лютує. Бо саме йому, довіреному келійнику отця ігумена, віддали до рук Несторову справу. І віднині він зробить усе, щоб у пам'яті віків лишилося ім'я Сильвестра. а не сього возносливого перестарілого честолюбця Нестора.
Коли ж Сильвестру бути й далі отаким старанним і з більшою увагою перехоплювати в очах владик світу їхні жадання — сягне він і чину архімандритського. В Печерській обителі, певно, не вдасться — надто добре знає його тутешня братія чернецька. А ось у Видубичах чи в Германовім монастирі. Хе-хе, коли б лише уподобився він владикам земним — знайшласп б для нього і кафедра єпископська.
В Переяславі, у Володимирі, альбо в Чернігові, чи в Юр'сві…
Головне — з чого почати. Діло сіє нове для Сильвестра. У Нестора-книжника все так складно виходить. Ще б пак! Начитався грецьких книг, і латини, і сарацинських мандрівців різних. А вже що святе письмо знає — то ніхто, навіть ігумен-владика, з Нестором не стане врівень… Понаписував скільки житій! І про святого Гліба, і про святого Бориса… і про блаженного фундатора нашої обителі Феодосія… і ще про… Господи боже, навчи і його, нікчемного раба, премудрощам.
Сильвестр наздогнав Нестора.
— Брате! Поговори зі мною про діло боже. Сам-бо знаєш — не винен я ні в чому. Сказав же господь: "Мнозії із останніх да будуть першими". Ти був завжди серед братії першим. А я — останнім. Тепер же навпаки.
Нестор смиренно понурив очі додолу.
— Те, що має бути, звершиться. А те, що звершується, — не що інше, як благо. Бо це — воля божа. Тако вірую, брате Сильвестре. — Нестор першим сів на сухий горбок землі. — Старий єсмь. Розумом оскудіваю. Духом слабшаю…
Сильвестр загнутим носком постола торкнувся сухої грудки землі. Вона враз розсипалась у порох.
— Яко і життя наше… Все тлінь. Все розсипається в порох, брате Несторе, — зітхнув Сильвестр.
— Не все, — труснув рідкими сивими пасмами Нестор і стягнув з голови свою стару, протерту й зім'яту сукняну скуфейку. — Нетлінний дух людський, він лишається в наших пергаменах. Отсі муровані храми також нетлінні. Ми відійдемо, а велич наша і сила наша — в них лишиться.
— Грішні слова мовиш, отче Несторе. — В тернинах Сильвестрових очей зблиснула лють. — На сій землі лишається єдина воля Всевишнього. А все інше — тлінь. Здобуток для черви!
Нестор уперше поглянув у Сильвестрове обличчя. Круті вилиці, рум'янець на тугих щоках. Жодної зморшечки. Хоч уже й за п'ятдесят літ давненько перевалило. Невже всі ці роки сумніви й болі не торкалися його сумління? Ніколи і ні в чому не каявся брат Сильвестр? У жодних своїх словах і діяннях не сумнівався?..
— Але ж бо істина єсть, брате Сильвестре: добро породжус добро, а зло — завжди і в усякий час і на усякому місці породжує лише зло. Солодкі плоди виростають-бо із солодкого кореня, а гіркі — від отруйних відприсків. Як ворожнеча народжує ненависть, так і добро творить любов і мудрий розмисл.
— Усе тлінь, брате. Вічна лиш воля господа.
— Слово мудре — не тлінне. У ньому душа й ісходища мудрості роду людського. У ньому — пізнання, і невичерпна глибинна суть!
— Знаєш сам, що і знання помножує скорб людський. Пощо ж прибавляти печалі на землі?
— А того боятись не треба, коли взявся за своє писало. То — хрест твій. Неси його терпляче, як Іісус Христос його ніс у свою смертну годину. Умій загнуздати свою нехіть, свої лінощі, а ще знай: все має зворотну сторону. Не було б печалей, не знали б люди радості. Немає вічного без суєтного, брате, а велике не існує без нікчемного. Головне — умій розгледіти суть. Бо у Слові вміщується увесь світ — великий і нікчемний. У Слові. Але щоб осягти Слово, треба любити цей світ таким, як він є. І треба серце своє тримати на припоні у правди. Я знаю, брате, мої слова нині гірко борознять душу твою. Любиш ти над усе солодощі життя, а не правду. Любиш марнослав'я, тому й упосліджуєшся без потреби. Немає гордощів у твоїй душі. І знань немає. Якої ж мудрості навчить слово твоє? Хіба що… холопству й упослідженню душі… Охо-хо! Краще б ти, брате, помолився богові та відмовився від сеї непосильної для тебе праці. А ти — й без того доможешся високого сану. Віддай пергамен мій брату Данилу альбо Ієремії. Чесні брати вони — до всього на світі справедливі, хоча і не вельми вчені.
Сильвестр важко сопів коротким ніздрюватим носом. Очима щось вишукував у землі.
— Я хіба що?.. До твого пергамену не рвався… Казав ігумену: дайте іншу роботу. А він своє: маєш красне письмо. Ази і буки, сам знаєш, брате, у мене як цяцьковані. Всякому око милує.
Нестор звівся з пагорбка, довго розгинав свій окостенілий поперек. Приклав долоню до чола, вдивлявся в сизу далеч. Немовби кого виглядав.
Померклі, ніби враз вицвілі великі очі старця сповнились відчуженості. Справді, навіщо він говорить все це Сильвестру? Хіба став хто кращим, почувши про себе суд? А він… душу свою вивертає! Сказано-бо: не давайте святині псам і не кидайте перли ваші перед свинями, бо стопчуть їх ногами своїми й, обернувшись, розтерзають вас… Нехай би розтерзали його, Несторове тіло. Нехай би розпинали його на хресті… Але Сильвестр терзатиме йому душу й думу, єдине чадо його — літописання на пергамені. Що захоще, те виріже й викине. Що захоще ігумен а чи князь-волостелин, те й допише….
Давким бугом[4] перехопило його старече горло. Знову диявол спокушає його… Знову горить душа!
В печерку… Живцем заритись у землю. Відмовитись од води й хліба. Аж доки в тілі не захолоне кров. Аж доки в голові не згасне думка. І доки на устах і в серці не вмре його Слово… Його недоказане людям Слово.
Важко ступали босі зашкарублі підошви по теплій від сонця, втоптаній братією стежці. Патериця, на яку тепер схилявся грудьми, ледве підтримувала тіло. Швидше, швидше тікати від сих думок, що бунтують у ньому гординю, що повертають до суєтного світу. Здійснити свій останній подвиг — знайти своє довічне умиротворення в печерці.
Сильвестр гупав за ним.
Твори
Критика
