До вивчення творчості Климентія Зіновієва
В. П. Колосова
Творчість Климентія Зіновієва, українського поета кінця XVII — початку XVIII ст., ще мало досліджена. Тим часом вона являє собою дуже цікаве явище нашого старого письменства і варта пильного вивчення.
По-перше, його вірші, як ніякі інші твори кінця XVII — початку XVIII ст., що вийшли з середовища духівництва, відбивають епоху, в яку жив поет. З них видно тогочасну Україну з її класовим розшаруванням, соціально-економічними суперечностями, безліччю специфічних побутових моментів. Збірка Климентія, за словами І. Франка, «дає дуже багато характерних рис для зрозуміння життя і побуту особливо низших верств народної маси придніпрянської України», містить «хоч не систематично підібраний, але все ж таки інтересний матеріал для змалювання української культури в початках XVIII в.».
Другою визначальною рисою творчості Климентія є виняткова увага до трудового люду. Не знатних осіб, відомих державних або церковних діячів чи родовитих та багатих «персон», а звичайних ремісників, робітників промислу та сільського господарства зробив він героями десятків своїх віршів і оспівав їхню важку працю.
Третій момент, характерний для Климентія у більшій мірі, ніж для інших сучасних йому письменників, — це його мова, яка за зовнішнім книжковим церковнослов’янським забарвленням і важкою силабічною формою віршів ховає скарби української лексики і соковитість народних виразів. У деяких його творах, відзначив І. Франко, «проглядає справжній художник і знавець української мови».
Рукописну збірку поета, що містить близько 370 віршів та понад 1600 окремо поданих прислів’їв і приказок, знайшов у монастирі на Чернігівщині український письменник і етнограф О. В. Шишацький-Ілліч. Він передав автограф Климентія П. О. Кулішеві, який і «вивів у світ» старовинного поета.
Куліш, однак, не відзначався прихильністю до старого українського письменства, і в зливі його найсуворіших закидів Климентію потонули навіть ті крихти позитивного, які він помітив у віршах поета.
Чого тільки не сказав Куліш на адресу бідолашного «віршописця-анахорета», в яких тільки гріхах його не обвинуватив! Не шкодуючи фарб і емоцій, змалював Куліш образ мандрівного ченця на зразок Варлаама з пушкінського «Бориса Годунова», який тинявся манівцями «по багатих на пироги селах і містах», удень читав у корчмі ті чи інші вірші з своєї збірки — залежно від того, яка аудиторія його слухає, а ввечері пробирався «низом, хмизом, попід вербами» до молодички, що чекала, аби чоловік ліг спати. Постать старовинного поета вийшла в критика справді колоритною, але, як це показують твори Климентія, мало схожою на їх автора.
«Нещастя хотіло, що той одинокий рукопис... дістався до рук Куліша», — з болем відізвався І. Франко про тенденційні дослідження «суворого» критика, що, з одного боку, «відкрили» Климентія, а з другого — дали перекручене уявлення як про особу поета, так і про його твори.
Лише на початку XX ст. В. М. Перетц, якого особливо цікавили проблеми давнього українського віршування, зробив спробу глибше вивчити творчу спадщину Климентія. Але він натрапив на, здавалося б, непереборні труднощі — рукопис Климентія зник, а за виданням Куліша, неповним і ненауковим, здійснити грунтовне дослідження було неможливо.
Але збірці Климентія судилося пережити ще й третє народження у 1909 p., через 50 років після появи першої звістки про Климентія, С. І. Маслов серед нерозібраних матеріалів рукописного фонду бібліотеки Київського університету знову натрапив на автограф Климентія. Над рукописом відразу почав працювати В. М. Перетц, і, здійснивши велику, кропітку роботу, видав усю віршову спадщину поета.
У великій передмові до творів Климентія В. М. Перетц зробив багато влучних зауважень щодо окремих сторін життя і поглядів поета і зняв деякі звинувачення, закинуті Климентію Кулішем. Однак більшість його висновків щодо світогляду і творчості Климентія не відрізнялася принципово від Кулішевих.
Надзвичайно цікавими і плідними для розуміння і дальшого вивчення творчості та біографії українського віршописця є думки про нього І. Франка. Поет-учений неодноразово висловлювався про Климентія у різних працях та листах, а також присвятив йому і Сковороді окремий розділ у своїй рукописній «Історії української літератури», вважаючи, що їхня творчість заслуговує на ближчу увагу.
Віршова спадщина Климентія тривалий час перебувала поза межами досліджень вітчизняних літературознавців.
Першою ластівкою, яка свідчила про збудження інтересу до малознаного українського співця праці, була стаття історика О. С. Компан «Творчість Климентія Зіновієва як одне з джерел вивчення історії Лівобережної України другої половини XVII і початку, XVIII ст.». Природно, що дослідниця-історик не ставила собі за мету охопити всю тематику віршів Климентія і свідомо обмежила себе матеріалом, найістотнішим для історичної науки. Але й те, що вона помітила, розглядаючи окремі вірші Климентія, її загальний висновок щодо прогресивності і в основному демократичності напрямку творчості Климентія показують старовинного поета у новому світлі.
Розмову про Климентія, яку почала О. С. Компан, підтримав і розширив Д. А. Рижук у праці «О творчестве Климентия Зиновьева». Дослідник дав загальний, але надто стислий огляд віршів Климентія.
Третьою роботою, присвяченою Климентію за останні роки, була стаття Ф. Я. Шолома «Соціальні елементи у віршах Климентія Зинов’єва». В ній дослідник дуже коротко зупинився на соціальних елементах у творах Климентія, зробивши правильний висновок, що поет, незважаючи на свої окремі консервативні і реакційні зауваження, в багатьох творах — «цілком на боці бідних».
Дослідження науковців містять ряд цікавих спостережень над творами Климентія. Разом з тим вони залишають ще непорушеними або не глибоко висвітленими чимало питань, що виникають при ознайомленні з творами старовинного українського поета.
Коли з’явилася збірка Климентія?
Маючи хист до віршування, Климентій міг писати вірші протягом усього життя, але про тривалість укладання книги, яку поет вирішив віддати на суд інших, він інформує читача цілком точно, (у вірші «Вместо предмовы до ласкавых и благоразумных чителников» (№ 283) Климентій сповіщає:
І хоч мала книжка, рок-два конповалем,
іж щоден прешкоды в том завше дознавалем
Через ці «перешкоди» та «скорб», гірко скаржиться поет, він не тільки затягнув укладання книжки, а й у різних місцях помилявся:
Аж покул оскудевший смысл могл то кончити, а аще б не так, могло б болш ся разшырити.
На щастя, побоювання Климентія щодо його «оскудевшего смысла» виявились перебільшеними, і він «розширив» книжку. Після прощання з читачем і величезної кількості прислів’їв та приказок з’являються ще 77 нових віршів поета, не рахуючи втрачених (№№ 290-292 та №№ 294-369).
Серед пізніших творів поета є вірш «О попадях замуж идучих по смертех попов своих» (№ 298). У ньому Климентій згадує про Ясинського, який на підставі «патенту» від чотирьох верховних патріархів простив «двоєженця» — канівського попа Андрія і дозволив йому служити. Отже, період, коли творив Климентій, якось зв’язаний з роками митрополитства Варлаама Ясинського, який був київським митрополитом з 1690 по 1707 р. Це єдине історичне ім’я у творах поета і дозволяло дослідникам відносити його творчість «до часів Мазепи», «на 1690-ті або 1700-ті роки».
І все ж орієнтація на згадку про Варлаама Ясинського є дуже невиразною для датування збірки. Вона нічого не дає для встановлення найнижчої хронологічної межі появи рукопису поета. Не можна визначити також і верхньої межі, пізніше якої Климентій не міг укладати збірку, бо. як логічно зауважив І. Франко, «се могло статися ще й 10 або й 20 літ пізніше, коли він міг познайомитися з попом Андрієм».
Спробуємо відшукати у віршах Климентія якісь інші дані, що допомогли б нам точніше встановити час укладання збірки. Звернемося до історичних подій на Україні в роки митрополитства Варлаама Ясинського і подивимось, чи не відбились вони у творах Климентія.
Навесні 1709 p., коли шведські війська були в центрі України, частина запорозької старшини й козаків-січовиків, піддавшись демагогічній агітації, перекинулась на бік шведів і Мазепи. Російське командування вжило рішучих заходів для того, щоб шведи не використали укріплення і озброєння Січі: у квітні 1709 р. війська царського полковника Яковлева і козацького полковника Галагана зайняли Січ і зруйнували її.
У вірші ж Климентія «О довбышах, що в бубны бубнят, и о тренбачах, що в трубы трубят и в сурмы сурмят» (№ 316) описується побут «в Запорозкой Сєчи войск славных и побожных»:
Бубнят в Сєчи у вечор, войску на похвалу
и рано, гды в ты время и Богу творят хвалу
Слід гадати, що Климентій створив цей вірш не пізніше квітня 1709 р. — до того часу, коли на Січі розгорнулися оті надзвичайні події.
Оскільки вірш про запорожців (№316) був внесений до збірки після того, як поет «скомпонував» свою книжку, 1709 роком обмежується і час появи переважно; більшості творів Климентія — усіх тих віршів, що передують віршеві про запорожців (№№ 1-315), тобто, можна сказати, що 1709 р. — це terminus ante quem — час, пізніше якого вірші 1-316 з’явитися не могли.
Що ж до решти віршів — № 317-369, то в них не тільки нема нічого такого, що порушувало б установлену верхню межу можливої появи рукопису поета, а навпаки, є окремі моменти, що відсувають її ще нижче. Зупинимось лише на одному з них.
Вірш «О военных невчасах и о временех тыхомирных» (№ 332) наводить на думку, що Климентій писав його взагалі до вторгнення військ Карла XII на територію України і навіть до переходу ворогом кордонів Російської держави, тобто — до 1708 р. Тут Климентій виступає як палкий поборник миру між усіма народами — «вшелякими язиками» і яскраво протиставляє беззаперечні переваги «покоя тыхомирного» над злигоднями «воєнної руїни»:
А гдє пройдет зас індє воєнна руина — нескоро поправится впят тая краина.
І не зовсім теж своим достатком збереться, бо подчас до печива и хліб прибереться.
Поет певний, що всі народи виграли б, коли б відмовились від воєн «и дармо» меж собою ся не зачепали». Він мріє про те, що хоч би за його часу люди не воювали. Ні, — спішить Климентій поправити себе, — краще до кінця віків! Тоді люди побачили б, наскільки «покой тыхомирний» кращий за «воєнні невчаси»:
Зачим дай, Боже, хоча бы за сих юж віков не воевалис; або и до конца вЪков.
Да тыхомирно и лагодно посЪдЬли,
велми было бы мудро, сами бы узріли.
Невизначеність у цьому вірші місця і часу («а гді», «тая краина», «а гды гдє», «той край», «там», «а гды то», «інді») промовляє за те, що Климентій, виражаючи інтереси миролюбного українського народу, засуджує війну в принципі — як протилюдський, нищівний фактор, не маючи на увазі конкретних воєнних дій. Але, з другого боку, кінцівку вірша, де поет-патріот закликає воїнів — в разі війна ведеться — боронити батьківщину і перемагати ворога, можна розглядати як відгук на початок війни з Швецією.
А гды то воюют, нехай врагов побеждают и христіанскую отчизну обороняют.
Помагай вірним, Боже, враги скореняти и до христіянских границ не допущати.
Тут мова йде не про те, щоб гнати ворога за межі своєї батьківщини, а про те, щоб не допускати до них.
Визначити нижчу межу можливого періоду укладання книжки Климентієм нам допоможе вірш «О соляниках, торяниках. бурлаках, що соли господарскіе варят» (№ 213). Щоб вияснити, хто такі булл «торяники», зробимо невеликий екскурс в історію розвитку соляних промислів на Слобідській Україні.
Як свідчать старі документи, на торських озерах сіль виварювали ще у 1650 p. Біля озер було збудовано містечко Тор «и призваны на житье черкасы». Вони виварювали сіль і служили «компанейську службу» в Ізюмському козацькому полку, що був одним з найстаріших опорних пунктів української, колонізації в Слобідській Україні.
На Тор часто робили наскоки кримські татари, грабували населення і забирали його в полон. У 1697 р. Тор був зовсім зруйнований: «Торский посад и крепости paзорили и соловаренные курени и дрова и всякие их заводы огнем выжгли, все без остатку и казаны, в которых соль варили, побили...», — повідомляв московському уряду ізюмський полковник Ф. Шидловський.
До того ж торські соляні колодязі щороку заливало прісною водою, що шкодило солеварінню. Всі ці обставини примусили торських солеварів шукати нового місця для промислів.
У листі Петру І від полковника Федора Шилова (відомого вже нам під прізвищем Шидловського), зміст якого передає докладна виписка з Посольського приказу за 1703 p., читаємо: «А в прошлом де 1701-м году те торские жители обыскали место а дачех ево Изюмского полку на речке Багмуте, где соль варить мощно прибыльние торского, и без указу де великого государя и без ево полковничья ведома перешли ис того городка и из иных городов жить на ту речку Багмут многие русские всяких чижов служылые люди и беглые помещиковы люди и крестьяне...».
Ось чому Климентій пише, що на Бахмуті сіль виварюють «соляники, торяники, бурлаки»! Він точно відбив різнорідний склад робочого люду, до якого входили і жителі містечка Тора, і бездомні бурлаки.
Ясно, що Климентій міг створити вірш «О соляниках, торяниках, бурлаках» лише після того, коли торяники почали займатися соляним промислом на річці Бахмуті. Для цього твору, як і для всіх тих, що йдуть після нього (№ 214-369), 1701-й рік є найнижчою межею — terminus post quem, раніше якої вони з’явитися не могли. Віл самого поета ми знаємо, що він «компанував» книжку у стислі строки — протягом 2-х років. Отже, і для часу створення всього рукопису ця нижча межа — а точніше 1700 рік — теж залишається в силі.
Правильність визначення такого більш-менш вузького періоду, протягом якого Климентій міг укласти збірку — між 1700 і 1709 роками, — яскраво підтверджується цілим рядом інших моментів у віршах поета.
Само собою відпадає і припущення деяких дослідників про те, що відсутність у збірці творів про боротьбу з шведськими інтервентами пояснюється або можливою втратою таких віршів, або мовчанням поета з політичних міркувань.
Встановленню вищезгаданого періоду зовсім не суперечить наявність на одному з аркушів збірки (арк. 273 звор.) запису про те, що в 1702 р. була велика буря. Таку помітку міг зробити автор і через кілька років після укладення збірки. Тим більше, що запис цей різко відрізняється від оточуючих його віршів і почерком і чорнилом.
Єдиним вірогідним джерелом вивчання життєвого шляху Климентія поки що залишається збірка його власних віршів. У ній він, незважаючи на властиву стародавнім поетам нелюбов говорити про себе, то тут, то там мимоволі повідомляє дещо з свого життя.
З мезовірша (тобто такого вірша, де поет виділяє потрібні йому літери не тільки на початку рядка, а й в середині його) дізнаємося, що автором збірки був «иеромонах Климентий Зіновієв сын».
Дослідники не брали до уваги вказівку на церковний сан, яку подав сам Климентій, і до останнього часу вважали його представником «мандрованих дяків».
Справа, звичайно, не тільки в званні, хоч і воно повинне вже певною мірою націлювати на правильне визначення соціального становища Климентія. Головне в тому, чи відповідає спосіб життя і характер творчості поета нашому уявленню про «мандрованих дяків».
«Мандровні дяки», або як їх називали в народі — «бурсаки», «спудеї», «миркачі», «пиворізи» — своєрідний і характерний для України XVII-XVIII ст. елемент населення. […]
Знання і навички, одержані в школі, «мандровані дяки» використовували як засіб для існування: переходячи з місця на місце, вони розважали громаду віршами, співали канти, а згрупувавшись у артілі, носили вертеп, ставили діалоги та інтермедії. Ті, хто остаточно порвав з наукою, намагались влаштуватися дяками-бакалярамя при церкві або приватними вчителями до заможних родин, пропонували послуги писаря, регента і взагалі не відмовлялись від будь-якої роботи.
Наскільки широким є охоплення явищ, пов’язаних з поняттям «мандровані дяки», показує той факт, що П. Житецький вважав і Сковороду їх представником як за зовнішньою формою життя, так і за ієрархічним становищем, вбачаючи різницю тільки в тому, що Сковорода «не мав багатьох їх гріхів». З мандрованими дяками-вчителями — «у найкращому цього слова розумінні» — порівнював Сковороду Д. Багалій.
Незважаючи на розпливчастість і непевність визначення «мандровані дяки», безсумнівним здається те, що «мандрований дяк і монах-«законник» — поняття не сумісні.
[…]
Уважне вивчення всієї творчості Климентія беззаперечно підтверджує припущення І. Франка. Саме причетністю ієромонаха Климентія до «законників» пояснюються ті глибокі суперечності у світогляді поета, що позначились на всій його творчості.
Не маючи про Климентія ніяких інших даних, крім його творів, але суворо керуючись логікою фактів — не висмикнутих окремо, а взятих в усій сукупності, єдності і зв’язку, тобто враховуючи всю творчість поета і час, коли він жив, можна, як нам здається, уявити життя старовинного поета в такому плані.
Сирота Климентій учився в школі при церкві, яка була осередком освіти для простого народу і водночас притулком для безрідного та блукаючого люду («Школа всяким странным дом ест водный», — зазначає Климентій у вірші «О школярах, дрова крадущих, и о школі»).
Чи вдалося Климентію продовжити своє навчання у школі середнього типу або в київському колегіумі — майбутній Академії, чи він обмежився дяківською наукою — важко сказати. Бачимо, що він знав закони силабічного віршування, прагнув дотримуватися їх у власних творах, кохався у синонімічних виразах та поясненнях різними мовами (українською, російською, білоруською, церковнослов’янською, зрідка литовською та один раз угорською), вживав форму діалогів, умів скласти акровірш.
Жодним словом не виявилася у віршах Климентія латинська мова, не залишилось найменших слідів його обізнаності з міфологією або греко-римською історією та літературою. Він вважав за краще посилатися на «святе письмо» або «писаніє», твори Давида, Соломона, Екклезіаста, якісь «лекції», «правила» та «старовічні книги». Однак найчастіше Климентій підтверджує свої думки тим, що так «посполіте мовят» або «рече приповест», і насичує власні вірші численними виразами народної мудрості.
Не знати, як склалася доля Климентія після того, коли він залишив школу, і що примусило його постригтися в монахи. Можна лише уточнити час вступу Климентія до монастиря і уявити певною мірою спосіб життя поета за молодих років. Допомагають у цьому автобіографічні рядки вірша «О волочащих ся чернцах по містах, по школах и по корчемных дворах» (№ 53).
Засуджуючи «свояволні» блукання різних «волоцюг» — і світських, а особливо монахів. […]
Якщо Климентій мандрував «негдыс», тобто колись, а після цього «знову» поспішав до монастиря, щоб перебувати тут «по-давньому», значить перед цим «колись» він уже жив у монастирі. Очевидно, Климентій постригся у монахи давно — ще замолоду і мандрував як монах.
Не маючи нахилу до мандрівок, поет згадав про них лише один-єдиний раз, та й то так, начебто вони були швидкоминулим етапом у його житті. Однак між рядками багатьох віршів Климентія можна прочитати, що йому доводилось міряти немало шляхів — не тільки на Україні, але й у сусідніх краях.
Климентій не залишив жодного натяку на те, де саме він «рок-два конповав» свою книжку, тільки повідомив:
Грішний автор, або теж викладач віршов сих, будучи в гоненій, писав із скорби іх (№ 284).
Серед питань, що привертають увагу Климентія, провідне місце займають тяжкі роздуми про соціальну нерівність. Ними пройнятий цикл віршів, об’єднаних під виразним заголовком «О богатствах и о нищетах, и о нендзах, и о скорбех, и о печалех, и о мятежах». До соціальних питань поет раз у раз повертається протягом всієї збірки — навіть у творах, які на перший погляд не мають ніякого відношення до соціальних явищ.
Климентій ділить суспільство, в якому він живе, на два табори. В одному таборі — бідну, у другому багату. З гіркотою констатує Климентій, що людей «нендзних», «нищетних» незрівнянно більше, ніж «спроможних», багатих. Він зустрічає «убогих людей» на кожному кроці, куди не кине погляд:
Бо убогих повсюду болше ест найпаче, и правдивая то річ ест, а не іначе.
(«О богатстві и о нищеті» № 89)
Климентій бачить, що навколо нього повсякчасно точиться жорстока боротьба за існування, коли
...чловек чловека рад бы в един час згубыт
и, гды б мощно, то могл бы жываго поглотить (№ 1)
У цій боротьбі не на життя, а на смерть сильний не споглядається на слабого. Тим-то митник не тільки безжалісно здирає з бідного люду встановлене законом мито, а ще й зловживає своїми повноваженнями, прагнучи за рахунок награбованих грошей і собі «шкатулу набити»:
Рече приповіст: «волк що споткає, то з’яде» — так и чловек драпіжний никому не даде.
Тылко рад кую любо персону лупити,
жебы могл якож колвек шкатулу набити.
(«О драпіжцах никогда не насыщаемых, іли теж о видырцах подобных древнему митареві...», № 34)
Та ж сама лихварська гарячка («шкатулу набити») охопила і ненаситних багатіїв, які безсоромно грабують убогих:
Людям вбогим чехи злы по чеху давают, а от них по осмаку в куплях отбирают.
Быле бы як несытства свои наситити
и всі шкатулы през верх самый наполнити.
(«О оскудініях в сие времена грошовых», № 273)
[…]
Климентій відзначає типове для його доби явище — як маси населення під тягарем життєвих обставин залишають свою «отчизну». Рідко буває так, — говорить поет,— щоб людина не зрушала з місця, де вона народилась,— хіба що загине малою дитиною («О умирающых, гді ся не рождают», № 15).
Люди тікають від боргів («О утікаючих з долгов», № 46) або щоб позбутися іншої напасти («О утікаючих», № 232, «О утікаючих и се», № 233).
З великим співчуттям до втікача, який змушений ховатися від гінців, що його переслідують, малює Климентій картину нічної погоні:
И то старых слово, же в страха велики очи; хоч страшная темная ноч, втікают и в ночи.
Бо не боятся тогда так звіря, як человіка.
І справді, для зацькованого втікача переслідувач страшніший від дикого звіра:
Звір аще и увидит, то іньш утікает,
а человек гды узрит, то певне наганяет. (№ 233)
Доля людей, які через злі обставини залишили домівку та подалися шукати щастя по світу, надзвичайно хвилює Климентія. Він описує «волочащих ся поневолі людей» — старих і молодих, від яких раптом відвернулася «фортуна»: вкрай збіднілі, вони кинули домівки та подалися блукати по світу.) Рідко щастить таким бідолахам знайти десь більш-менш «певне пристанище» і поправити свої справ;:. Частіше буває так, що вони під ударами долі змушені вирушати у нову дорогу. Климентій розуміє, що таким людям починати життя спочатку дуже важко. Він вболіває за них серцем, повністю уявляючи, як мало у блукаючого люду шансів привернути до себе «фортуну».
Перші труднощі, злий випадок, невдача — і життя бідаря покотиться вниз, зійде нанівець:
А убогий неборак хоч мало споткнет ся, певне, побіденному, дармо не минет ся.
Або будет в здоров'ю, бідный, шванковати, или которым іным лихом торговати.
Якщо такому неборакові не прийде ззовні якась допомога, «если от богатых милости не получит», — гадає Климентій, — то скорбота швидко зробить своє діло — «хоч рад або нерад — з душею разлучит» («О убогих людех», № 76). Оскільки ж гострота відносин між багатіями та убогим людом, на якій весь час наголошує сам поет, не залишає надій на милість від сильного, то сумний кінець для бідаря неминучий.
Климентія страшить думка, що людина сама на себе накладає руки, він категорично протестує проти самогубства, але мусить згодитись, що випадки, коли печальні, скорботні люди самі себе гублять, зустрічаються часто («О убивающых или губящых смертми самых себе, з своих неразсуждений», № 28).
Як людина, що зараховувала й себе до табору «убогих», «нищетних» (№№ 31, 89, 93, 368) і потрапляла сама не раз в «розмаитые припадки» та «заражалася скорботою», Климентій знає руїнницьку силу скорботи:
От збытных скорбей скорбным лица увядают, и особенно з тіла внівеч изпадают.
Життя у Климентія склалося інакше, ніж у сучасних йому письменників — високопоставлених духовних осіб — високим ієрархічним, отже, більш ніж забезпеченим матеріальним становищем. Климентій був одним із тих «нищетних», які не вміли нажити багатства у монастирі і про яких він зауважив:
Убогіє чернці хоч болшей и працуют,
тылко ж вбогих и там не барзо шануют. (№ 113)
Відчувши і на собі весь тягар розподілу на бідних і багатих у класовому суспільстві, поет міг краще зрозуміти того, хто
День от дня працует и не может міти,
тылко мусіт, бідний, хоч и ні рад терпіти. (№ 89)у
Климентій бачив на кожному кроці страждання «неимущих», і співчуття до бідного люду було настільки сильним, що починало хитати, здавалося б, непорушну основу його світогляду — переконання, що все від бога, тому все — справедливе. Поет звертається до бога з запитанням, яке звучить палким обвинуваченням, що ніби попереджає гнівні інвективи Шевченка:
О боже, чему ж то ты вбогих опущаеш,
на скорб и на слезы их оком не смотряеш.
Чи тым, же богач царство может куповати,
а ты, яко Бог, можеш и нендзному дати. (№ 76)
Але єдиний вихід із нестерпно тяжкого становища «бідних убогих» ієромонах Климентій, скутий рамками релігійного світогляду та феодально-кріпосницькою ідеологією, вбачає у справедливості і добросерді «пріемшого владу» — щоб «власти Христу подражали» (№ 331).
Чернецька психологія покори та остраху перед будь-яким проявом бунтарства, «свояволі» чи «турбації» раз у раз стикається у Климентія з обуренням проти несправедливості властей і зажерливості багатіїв. Душевна боротьба поета проявляється в суперечливості його суджень. Ієромонах сприймає пануючий на землі суспільно-політичний устрій як встановлений богом, отже, він упевнений у законності існування соціального розподілу між людьми. Типовим представником духовенства, що давало ідеологічне обгрунтування цього устрою, виступає він у таких віршах, як («О катах» (№ 60) або «О ідучих на слободы людех» (№ 38). Тут Климентій, заради порядку в феодально-кріпосницькій державі, непорушність якого освячувала церква, виправдовує ремесло ката та благословляє його на жорстоку розправу з «мужиком-бунтовником».
Водночас Климентій бачить несправедливість цього порядку, ненормальність стосунків між «властями» і «поспільством», між «господарями і «наймитами», між «многомощними» і «неимущими», тобто між пануючими і підлеглими.
Климентій з усіх сил намагається поставити себе «над станами, бути «справедливим» «об’єктивним» і задовольнити «обидві сторони» — мета, яку нікому і ніколи в історії людства досягти не вдавалося. Зокрема у Климентія вона призвела до глибокого роздвоєння: з одного боку, ми бачимо «законника»-монаха, який стоїть на сторожі існуючого ладу, з другого — поета, який із співчуттям, правдиво змалював становище «убогих», «бідних», «нищетних», «сиріт-побідашів», «голишів», «бурлак» і тим самим розкрив експлуататорську суть сучасного йому суспільно-політичного устрою.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1961. – № 4. – С. 80-91.
Твори
Критика
