Жанрова природа віршів Климентія Зіновієва
В. П. Колосова
Жанрова природа різноманітних за змістом і розміром віршів українського поета кінця XVII — початку XVIII ст. Климентія Зіновієва і досі ще не вияснена.
Відомий дослідник давньої української літератури М. І. Петров, вивчаючи роди й види поезії за старими київськими шкільними підручниками, зауважив, що всі вірші Климентія Зіновієва можна віднести «до епіграм соціального характеру». Думка про зв’язок віршів Климентія з жанром епіграми має певний сенс — якщо, звичайно, розглядати епіграму в історичному аспекті, не вкладаючи в неї сучасне розуміння.
Тепер епіграмою називають короткий сатиричний або гумористичний вірш, спрямований проти окремої особи чи суспільного явища. У стародавній Греції, де народилась епіграма, вона мала спочатку зовсім інший характер. Грецькою мовою «епіграма» — це «над» і «письмо». Функцію напису епіграма і виконувала; її накреслювали на гробницях, статуях, пам’ятниках, предметах культу, трофеях, подарунках. Епіграмами-написами віддавали останню шану померлим, прославляли богів, оспівували героїв, пояснювали призначення предмета або повідомляли про майстра, який створив цей предмет.
Поступово епіграма почала існувати самостійно як поетичний образок. […]
Епіграма здавна була відома і в Україні. Цьому жанрові віддавали належне майже всі письменники XVII — початку XVIII ст., пов’язані з київською школою, — Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський, С. Полоцький, І. Величковський, Д. Туптало, І. Максимович, Ф. Прокопович, а також численні анонімні поети.
Аналогічно до західноєвропейської епіграми, корені якої сягали в античність, українська епіграма, для якої елемент сатири, висміювання, ущипливості не був обов’язковий, являла собою дуже гнучкий жанр. У ній говорили як про серйозні речі, так і про дрібні, порушували суспільні питання і висловлювали інтимні почуття, хвалили й засуджували. За визначенням Феофана Прокоповича, який у 1705 р. читав курс лекцій з теорії поезії в Києво-Могилянській академії, епіграмою вважався «короткий вірш, що вказує на який-небудь предмет, особу, на окремий вчинок чи на багато діянь або просто, або з приєднанням дотепного висновку...». Це визначення принципово не відрізнялося від характеристики епіграматичного жанру в попередніх теоретичних курсах поезії, хоча тут іноді до епіграми відносили ще й різні види так званих курйозних віршів.
Епіграми Климентія Зіновієва певною мірою відповідають настановам старих українських шкільних курсів поезії. Давні підручники, залежно від об’єкту поетичного зображення, пропонували вживати різний стиль — піднесений для «високої матерії», знижений — для «низької». Згідно з цими вимогами епіграми релігійно-філософського змісту Климентія Зіновієва відзначаються певною штучністю, пишномовністю, яка досягається завдяки насиченню старослов’янізмами, книжними словесними формулами, частою інверсією, анафоричними фігурами, введенням запитань та відповідей, релігійних цитат, урочистих і довгих звертань до бога, грою слів, алітераціями (такі, наприклад, вірші «О прошеній милостыни», «О неблагодарных людех ласці, божой и человеческой», «О помсгЬ божой до злых запамяталых людей»).
Навпаки, для епіграм Климентія Зіновієва, в основі яких лежить буденне явище, характерна уснорозмовна інтонація, простота лексики і синтаксису, легкість і грайливість викладу («О заматерелых девицах», «О женах мужных и болшей в домах своих без мужей пробувающых»).
Внутрішня структура епіграм Климентія також відповідає правилам, які рекомендували для цього жанру тогочасні теоретичні курси.
Паралелізм понять використаний у віршах про «злих жон». Тема «злої жони» розвивається паралельно до теми «свЪріпого коня» (вірш «О конях злых и о добрых, и о женах злых...»). Порівняння-паралелізми характерні для ліричних епіграм (наприклад: «яко огнь пред водою хоч не рад смиряет, тако и радост из смутком житія не маєт» — у вірші «О скорби»).
На антитезах побудовані такі побутові, з виразною моралістичною настановою епіграми Климентія, як «О обычаях людзских...» (добрі звичаї йдуть від тверезих, злі — від п’яниць); «О мужех упорних и безразсудных...» («лядащо»-чоловік протиставляється «чесній жоні»); «О корчемных домах...» (корчма подається як антитеза «честному дому»).
На каламбурі, побудований вірш «О печали», де поет обігруе слова «піч» і «печал»:
Дывная річ, що в хагЬ піч так поведают, о котрой пічи правят — и самы не знают,
Пєч бо именуется печал непотребна, котрая и кождому завше безпотребна.
Спробу дати каламбурний зворот бачимо у вірші «О убивающыхся з церквей или з некоих шых высоких буданков, або з дренлЬсных, іли теж в кладязЬ глубокіє впадающих», де поет прирівнює падіння з висоти до гріхопадіння. Каламбурить Климентій і у вірші «О дымЪ»;
Недомысленная реч, где ся он дєваєті . развє по-писанному, як дым іщезаєт.
Проте М. І. Петров у згаданій праці не мав рації, обмежуючи діапазон творчості Климентія Зіновієва тільки жанром епіграми. Старовинний поет писав твори і в інших жанрах тогочасної поезії, насамперед елегії.
Згідно з настановами київської поетики «Fons Castalius» (1685), елегія повинна була мати в основі «печальну матерію». Але автор «Fons Castalius» посилався і на інші теоретичні курси, які визнавали за елегією набагато ширші права: вона могла виражати похвалу, докір, вітання; у ній можна було описати війну, тріумф.
Досить широка тематика, а також окремі моменти побудови (обов’язковість різних фігур, введення прикладів, порівнянь, дотепне закінчення) наближали елегію де епіграми. Тому автор «Fons Castalius» попереджав, що елегія повинна бути довшою за 30 рядків – інакше вона не відрізнятиметься від епіграми.
З кінця XVII ст. елегія стала зачіпати і соціальні питання. З’являються такі елегії, як «О убогом и багатом молящимся в церкви», де владарі різко протиставлені «неимущим».
Теми елегій Климентія Зіновієва: про неминучість смерті, від якої не врятують ні багатство, ні слава, ні становище в суспільстві («О смерти»); про страх перед несподіваною, «наглою» смертю; про необхідність завжди пам’ятати про смерть («О зегару, або теж о годиннику и о годинє смертной») та готувати себе до неминучого кінця («О покаянії»). Проте соціальні мотиви, які пронизують елегії Климентія Зіновієва, надають цим творам конкретного й злободенного звучання. Так, коли поет пише про те, що «живому человеку все на свєтє треба, а як умрет, то уже нищо не потреба», він не може не згадати про зажерливість багатіїв, які хотіли б забрати все з собою на той світ і нічого не залишити живим. Климентій констатує, що в його часи «і так безчисленно на земли нищетных» («О потребах, конца не імущьіх). Виразне протиставлення бідних багатим наявне і в елегії «О умирающых богатых людех».
Соціальні риси тогочасної дійсності певною мірою відбилися також у циклі елегій про чернецьке життя («О чернцах и о хотящых в чернечество», «О глаголющых, яко повєдає, іноком не требє жадних мєти стяжаний» та ін.), в роздумах про те, що бідняку не знаходиться спокійного місця на всій землі («О мятежном житіи человеческом и о убожестве»), або в уболіваннях поета над безрадісною долею збіднілих людей, які змушені все життя блукати по світу («О волочащихся понєволє людех, которые добре ся прежди міли и на едных месдах сєдєли...»).
О горе бєдньім людєм убогим на свєтє, же не могут скутечной радости имєти.
А богатому аще и скорб часом ткнеться,
то в том же ему часє рыхло и минеться.
Бо богач судям очи мздою забивает и тоєю до конца оных ослєпляєт.
А убогий неборак хоч мало споткнется, певне, побєденному, дармо не минется. («О убогих людех»)
Проголошення «похвальних слів» вважалося неодмінною умовою урочистого відзначення будь-якої події церковного, світського, шкільного і навіть родинного життя. У київській поетиці «Curiae Bethléemicae» 1687 p. є спеціальний розділ «Quid sunt sylvae», присвячений віршам на відзнаку одруження, родин, іменин, похорон, вітанням, та поздоровленням з різних приводів.
Похвальні вірші писали на честь знатних осіб, багатих покровителів, відомих громадських і церковних діячів. У панегіричних творах автори піднесено вихваляли того, кому присвячували вірш, а про себе говорили у смиренному, зневажливому тоні. Щоб надати більшої пишномовності своїм творам, панегіристи вживали вишукані риторичні фігури і нерідко зловживали античною міфологіє«) та ремінісценціями з греко-римської історії і літератури.
Климентій Зіновієв також створив чимало «похвальних слів», та ці твори у нього мають зовсім інший характер. З широкою симпатією і глибокою повагою говорить поет про людей, все життя яких проходить у важкій праці з світанку до пізнього вечора, так що часом інший «аж и в свято мало может когда зпочити» («О шевцах и о честном их реместле»). Климентій описує трудівників у робочій обстановці, розказує, як і де вони працюють, які вживають знаряддя, що виробляють. Поет намагається ввести в свій твір все, що зв’язане з життям цих людей, щоб «документально писанію предати». Тому в своїх «похвальних словах» людям праці Климентій Зіновієв не вживає риторичні фігури і книжні цитати, — його стиль відзначається простотою, а іноді навіть певним «прозаїзмом» викладу, що створюється нагнітанням побутових і виробничо-професіональних термінів. Такі, наприклад, вірші «О шевцах...», «О ткачах», «О бондарях», «О теслях», «О гутниках и о склярах» та ін. В цілому ж «панегірики» Климентія — це своєрідна віршована енциклопедія, яка дає уявлення про численні (понад сто!) ремесла і промисли в Україні кінця XVII – початку XVIII ст., значна частина яких сьогодні вже майже забута (наприклад, вірші «О гафарях», «О лйнниках», «О римарях» тощо).
Та найчастіше для безпосередньої розмови з читачем Климентій Зіновієв обирає морально-дидактичний вірш, називаючи цей твір «наукою», «поучением», «порадою», «пересторогою», «вєршми наказателными», «обличением» або «укорами» (див., наприклад, «О людех правдивых i хотящых правды научитися. Наука», «О убогих и о богатых»).
Незважаючи на історично обумовлену обмеженість, певну консервативність і суперечливість свого світогляду, Климентій Зіновієв у переважній більшості морально-дидактичних творів вірно показує тогочасне життя, сповнене жорстокої класової боротьби. З обуренням пише поет про те, як багаті хазяї під час розрахунку з убогими наймитами безсоромно привласнюють гроші, зароблені тяжкою працею («О убогих и о богатых»), як орендарі наживають величезні капітали, грабуючи народ («О рандарях»), як збирач мита, зловживаючи своєю владою, стягає з бідняка останнє, щоб і собі «шкатулу набити» («О драпіжцах, никогда не насыщаемых»), Климентій Зіновієв таврує хабарництво в суді («О убогих людех», «О властелех, караючих людей...»), саркастично висміює продажність свого духовного начальства («О кумовствє»), гнівно дорікає представникам влади за жорстокість і несправедливість («О злобі людей пам’ятозлобных урядовых»; «О урядових людех, слухаючих ябедников»).
Характерно, що більшість цих морально-дидактичних віршів побудована як звернення. Поет веде розмову з селянами, козаками, ремісниками, наймитами, з «урядовими людьми», «властями», «судіями», з подружньою парою, з батьками, з матерями, дітьми-сиротами, школярами, молодими дівчатами, «честными вдовицами», «славными мещанками», «глупаками»-чоловіками і «злими женами», гультяями, купцями-шахраями тощо. Важливо відзначити, що в усіх цих творах Климентія Зіновієва завжди ясно відчутна доброзичливість поета до простих людей, за якою стоїть почуття рівності, а не зверхності.
Звертаючись до простих людей «яко брат» і бажаючи їм всього найкращого «яко сам себЬ», Климентій часто подає безліч побутових порад. Проте поет не нав’язує їх, бо до думки інших він ставиться з повагою і терпимістю:
Єднак же на тоє я тебе не прымушаю, тылко твоей милости, яко себє, пріяю.
Сам, з ласки божей, свой разум и волю маєш, и вшелякіє справы також творити знаєш («О купующых будинки готовые и одежды»).
Часом Климентій не приховує свого незнання і скаржиться на неспроможність зрозуміти те чи інше явище. Цікаво, що при цьому він посилається не лише на бога, який «все знає», а й на людей — «уже о том не знаю, разве люде знают» («О будниках, що поташ роблят»). Звідси, очевидно, випливає і друга виразна особливість морально-дидактичних віршів Климентія Зіновієва: часте звертання до ходячих народних виразів для підкріплення ідеї свого твору. Поет насичує вірші прислів’ями і приказками, раз у раз підкреслює, що так «посполите мовят», «свєтовый люд то повєдаєт», «рече приповєст», «їто старых слово», вважаючи найбільш авторитетною думку народу. Так, гнівно засуджуючи здирача-митника, поет відштовхується від народного афоризму:
Рече приповЄст: «волк, що споткає, до з’яде», так и чловек драпєжный никому не даде. («О драпєжцах, никогда не насыщаемых, или теж о выдырцах,..»).
Іншим разом, звертаючись до людей із закликом «по правде жити» і не чинити один одному зла, поет також посилається на усталену в народі думку:
Єсли, мовят, на кого хто пенею лєзе, таковый злый чєловєк горш ножа ріже («О пеняковатых людех злих»).
Климентія Зіновієва мало цікавило курйозне віршування, поширене в той час у Західній Європі, зокрема в Польщі. Але створювати твори такого жанру він міг, про що свідчать кілька віршів, де Климентій проявив технічну віртуозність, віддавши данину «многотрудним пустякам», як називав курйозні вірші Ф. Прокопович. У 16-рядковий вірш «О именах бозских» Климентій включає 16 імен бога. Перелік різних дерев, про які поет знав або чув, також набуває форми 14-рядкового, 12-складового (з невеликими відступами) вірша. Майже всі назви дерев подані в одній морфологічній формі, яка має лише 3 склади («дубина», «грабина», «рябина» і т. п.).
Перелік — взагалі улюблений прийом Климентія, часте звертання до якого породжене бажанням якнайповніше висвітлити питання. Так, у творі «Слово вєршовноє, обще», виголошуючи похвалу всім ремісникам, поет у 22 рядках вміщує 72 назви різних професій.
Про технічне вміння Климентія свідчить і його мезовірш, в якому він подає своє ім’я, виділяючи відповідні літери на початку і в середині рядків. («Тому же подобное автор докладаєт...»). Анаграматична форма розкриття авторства в старому віршуванні була найзвичайнішою, і Климентій не відступив від прийнятої манери.
Звичайно, у ієромонаха Климентія зустрічаємо також твори типових для духовної поезії жанрів — релігійно-молитовні вірші, канти, псалми, орації. Цілком витримана в дусі богородицьких пісень, якими переповнені співаники XVII-XVIII ст.., його «Пєснь нова молитвенная к богородици...». Поет вживає тут зовсім не властивий його віршам, але типовий для богородицьких пісень 8-складовий розмір і дотримується строфічної будови, характерної для творів такого роду.
Молитовні пісні Климентія виразно ритмізовані. Він подає до них традиційну вказівку, на який релігійний мотив слід виконувати даний твір (наприклад «Піснь нова богородици на под древный — «О мати дево святая»). Після тексту Климентій вміщує ноти, які відтворюють мелодію кантів.
Незважаючи на бажання Климентія Зіновієва витримати свою збірку у традиційно-молитовному дусі (про це свідчать часті звертання до бога, богородиці, святих, трафаретні побажання «небо наслідствовать», «сподобити вічной славы» або «небесного царства»), в його вірші часом проникають образи з гумористично-жартівливої, переважно усної, творчості мандрованих дяків. «Зниження стилю» призводить до того, що твори, написані начебто в рамках звичних для тодішньої книжної поезії жанрів, набувають нових рис. Це стосується не тільки соціально-побутових епіграм чи морально-дидактичних творів, а й «серйозних» жанрів книжної поезії, таких, як елегія або філософсько-релігійний вірш-роздум. Так, здавалося б, типовий духовний вірш «О дню пятничном, в который то день Христос претерпіл страсти» у Климентія несподівано перетворюється на жартівливий докір персоніфікованій п’ятниці.
У вірші «О створенях божіих и діяволских» Климентій розмірковує, чому поряд з корисними птахами і звірями існують такі бридкі істоти, як гади і жаби, і пояснює це тим, що бог створив їх, «жебы подобно, знат то, даремно не гуляти».
Часом Климентій дозволяє собі уявити святих п’яними або пофантазувати з приводу того, як поводив би себе на землі «аггел божій», коли б йому довелося «упитися». Поет висловлює впевненість, що й ангел напідпитку накоїв би лиха («О обычаях людзских...»).
У манері, схожій на бурсацьку, Климентій любить пожартувати з жінок («О заматерелых девицах», «О женах, близнята раждающых...», «О женах мужных и болшей в домах своих без мужей пробувающых» та ін.). У вірші «О велетнях, або теж о великих людях, котрые негдыс были так вєликіє, як дуб’я» фантазія Климентія ширяє серед образів, які своєю гіперболічністю дуже нагадують «чучманські» або «кобиловолоцькі» дива, про які любили розповідати автори, «нищенських віршів». А хто б з «пиворізів» не підписався під Климентійовими «Віршами похвалними любячим пиво пити...», під цим своєрідним гімном «всякому трунку».
У Климентія Зіновієва є вірш, який можна вважати зразком школярсько-дяківської творчості. Це — «Нищенский вірш», пройнятий грубуватим гумором і насичений бурлескними образами. Тут знаходимо улюблені прийоми «мандрованих пахолків»: стандартне звертання («осеж, панове, прийшов до вас я, що мію собі хорошоє имя»), іронічно-жартівливу самохарактеристику, контрастні визначення («найдорожча річ — міх половы», «скарб — воші», «віно — вязочка сіна»), типові для школярських віршів порівняння («товста як яловая корова», «дочка як телиця»).
Важко сказати, чи пам’ять поета зберегла цей твір від тих давніх літ, коли й він, школяр-сирота, читав цей вірш громаді, випрошуючи собі на прожиток, чи вже у похилому віці Климентій почув його від мандрівної братії і записав у збірку. Але важливо те, що ієромонах-поет виявив інтерес до цього жанру та знайшов для нього місце серед власних творів, старанно відібраних ним до своєї книги. І в цьому виявилася одна з провідних настанов Климентія Зіновієва: не тільки повчати читачів, а й розважати їх, давати якусь втіху, викликати певне естетичне задоволення.
У Климентія Зіновієва є твори, жанрові особливості яких не передбачаються давніми українськими поетиками. До них належать його вірші про тварин, явища природи, про різні країни світу. Тут докладне оповідання поета раз у раз переривається то філософськими відступами (наприклад, у віршах «О лвах и о медведях, яко сылни сут зіло», «О громі», «О временах літньїх...»), то бурлескно-гумористичними вставками («О зайцах»), то моралізування («О псах...», «О нестатечных зымах...»).
Отже, як бачимо, у збірці віршів Климентія Зіновієва зустрічаються твори різних жанрів. Деякі цілком відповідають тогочасному розподілу на роди і види. Окремі ж жанри під пером цього поета, завдяки розширенню і демократизації тематики його творчості, втрачають свій традиційний характер.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1962. – № 5. – С. 85-89.
Твори
Критика
