Відповідь батькам

Я вас люблю великою любов’ю,
Моя старенька мамо, тату мій, —
Тож зрозумійте слово того болю,
Що завдали мені в листі самі.

Так, правда це, що ви мене кормили,
Від рота відриваючи собі,
Що на вівсяний хліб удень робили,
А ночі коротали у журбі…

Що ви ксьондзам облизували руку,
На їх порогах дерли постоли,
Щоб лиш мене прийняли на науку,
Щоб син ваш краще жив, ніж ви жили.

Що за останні гроші десь у пана
Старі штани купили для штанят,
Щоб не ходив я в грубих, полотняних
Серед тупих і гордих паненят…

І все це лиш для того ви згадали,
Щоб я послухався останній раз —
«Писати перестав дурні шпаргали»
І жив, як тхір чи темний свинопас.

Я вас люблю великою любов’ю,
Бо добре знаю вашу міць і твердь,
Бо знаю, що за правду ви готові
Самі піти на муки і на смерть.

Вам інша мисль зросила потом чола,
Напнула нерв, як тятиву тугу:
Поезія і правда – то крамола, —
Заб’ють дитину вашу дорогу!

І радите покинуть віршувати,
А як не можу, то складать пісні,
Та не з заліза, а з легкої вати,
Щоб їм злітати в далі зоряні.

Співати треба, звісно, і про зорі,
Про те, як шепче в лузі очерет,
Але, людське забувши щастя й горе, —
Який до чорта буду я поет?!

Страшні часи! Нема для мене схову.
Якщо не я, то хто ж тоді, скажіть,
Стоятиме за нашу пісню й мову,
За рідної землі найменшу віть?!

Ще ж вимріяну ділять Україну,
Оцим по Збруч, а тим – по Буг одріж.
А ви мені: «Сховайся в кутик, сину,
І не спіши з тихеньких роздоріж!»

Ви також не боялися ніколи, —
Чи йшов жандарм, чи злодій-конокрад, —
І виряджали ви мене до школи,
Та не на те, щоб я втікав назад.

Я не забув, як ви взяли чепіги,
Пішли за плугом, що межу кроїв…
Тоді по борозні за вами бігав
І разом з вами я тоді радів.

Я вас люблю великою любов’ю
За шкарубкі, мов камінь, мозолі,
А ви мене звете назад із бою,
Що йде за ваше щастя на землі.

О тату мій, моя старенька мати!
Якби ви тільки знали, як я рад,
Що я живу, що йду перемагати,
Що в армії Життя я – ваш солдат!

1953