Убивці

1

На Волині, у Дермані сталося,
Із землі просочилася кров!
Вороння ненаситне зліталося
До смутних нерозквітлих дібров.

Та здавалось мені, що не ворони,
А бандерівські хижі кати
Прилетіли в покинуті сторони
Заховати криваві сліди.

Пожирати ту кров із землицею,
Щоб її не побачили ми...
Я стояв над страшною криницею,
Де джерела забиті кістьми.

Я ридав над братами невинними,
Над нещастям народу ридав.
Ідучи за трьома домовинами,
Я утричі сміливішим став.

Ще не писане, ще не говорене
Розітнулось прокляття в мені.
І від нього попадають ворони
І не встануть в чужій стороні!

2

Із криниць витягали побитих людей
Та знімали колючі дроти із костей.

Пізнавали сусіди сусіда свого
Та казали мені, хто замучив його.

Чоловіка свого пізнавала жона,
Називала проклятого вбивцю вона.

І сестричку свою пізнавали брати,
І від них я почув, як зовуться кати.

І від болю душа розкололась моя:
Бо у кожного з них українське ім’я.

Чи ж моя Україна не знала біди,
Чи не мала Шевченка і Сковороди?

Як це сталося так, як це скоїлось так,
Що вона яничарів, убивць, вовкулак

Спородила так само... О мати моя,
Тебе згвалтувала фашистів лая!

З

Писав хлопчина вірші
Про щастя і любов.
Щасливим народився
І дівчину знайшов.

Щасливим народився,
Та в нещасливий день,
Бо люди не почують
Його ясних пісень.

Писав хлопчина вірші,
Чекаючи в саду:
«Виходь, моя Марійко,
Бо я на тебе жду...

А дівчину Марійку
Збезчестили кати
І кинули в криницю,
І годі віднайти.

Він онімів із горя,
Забув усі слова,
Лиш пам'ятає досі
Оті рядочки два.

Він ходить по Волині,
Ночує по ровах
І від людей тікає,
Неначе дикий птах.

В криниці заглядає
І грає на дуду:
«Виходь, моя Марійко,
Бо я на тебе жду!»

4

Дівчина ішла по воду,
Перейшли дорогу їй...
О, не спалось тої ночі
Матері старій.

Мамо, ти біжи щосили —
Там, у темному гаю,
У криниці утопили
Донечку твою.

Бігла полем, бігла лісом,
Билась птицею в гіллі,
Впала і почула стогін,
Стогін з-під землі.

Заридала, закричала,
Підповзла до ручая. —
О, візьми ж мене до себе,
Донечко моя!

5

Пили з криниці воду...
Та що за кат прийшов
Ту воду для народу
Перемінить на кров?

Його я знаю добре
З характеру, з лиця.
Отруйні зуби кобри,
Облудливі слівця!

За Україну-неньку
Умерти він бажа,
Та в серце їй тихенько
Встромив би сам ножа.

Біля криниці в полі
Скривавлена земля.
В геройськім ореолі
За морем кат гуля.

Та єсть у мене друзі
В далекій чужині,
Що не дадуть катюзі
Води в найтяжчі дні!

6

Українці ми оба,
Став я вільним із раба,
Ти із пана став рабом —
Не змиритись нам обом.

Ми з тобою не брати:
Україну зрадив ти,
Втік від неї за кордон,
Там тебе пригрів тевтон.

Ти у Мюнхені живеш,
Ти війни нової ждеш,
Хочеш круком на війні
Очі виклювать мені.

Може, я впаду в бою,—
Будеш пити кров мою,
Та вона тебе струїть:
Кров моя для тебе — їдь!

7

0 ви, «борці» за Україну!
Я вас ніяк не нахвалю.
Ви вміли підпалити сіно
Ітуго затягти петлю
На шиї брата ви уміли,—
Гестапівці не розуміли,
На що ви здатні: скупувато
Платили чемним наймитам...
За океаном — що й казати —
Сьогодні більше платять вам!
Та все-таки і там не годні
Вас оцінити так як слід.
Не раз ви ходите голодні
І проклинаєте цей світ.
Єдині ми збагнули добре
І ваше серце «прехоробре»,
І ваші «сяючі» уми —
За все розплатимось лиш ми!

8

Коли від Збруча по високі
Бескиди Ксьондзи відправляли в церквах панахиди,
Неначе за вмерлим, за краєм дніпрянським,—
Ми й крихти не вірили вигадкам панським.
Надії на волю у серці не мерли,
Ми бачили Київ і Харків з Говерли,
Із темряви ночі ми бачили світло —
Воно ні на мить перед нами не блідло,
І нас не лякала катівня Береза *,
В сокирах і косах точили ми леза
На вас, череватих, опухлих від жиру,—
Не було між правдою й кривдою миру!
Коли від Збруча по високі Бескиди
Стояли ще ваші маєтки, мов гниди,
Що нечисть плодили на нашій землиці,
Чекали ми бурі, з дощем громовиці,
Щоб край наш обмити... Ненатлі і люті,
На Захід стекли ви в своїй каламуті.
Та вам заховатись на Заході годі:
Там правда і кривда — так само не в згоді!
І вас ще попід берегами крутими
З панами французькими Сена нестиме,
І з панством німецьким у хвилі Дунаю
Стечете, як сміття,— я вірю, я знаю!

* Б е р е з а К а р т у з ь к а — назва концентраційного табору для політичних в'язнів у панській Польщі.

9

Ваша Україна — вілли,
Наша — вбогії хатини,
І, хоч слово в нас єдине,
Ми себе не розуміли.

Ваша Україна — жалі,
Плач за темними віками.
А ми пишем блискавками
Для будущини скрижалі.

Ваша Україна — панна,
Нам її бажання звісні...
Ні до праці, ні до пісні —
Білоручка безталанна.

Наша Україна — мати,
Робіниця невсипуща,
Молода, радянська суща —
Іншої не хочем знати.

Ваша Україна — вмерла,
Наша — вічно жити буде.
О, даремно їй у груди
Ціляться гарматні жерла!

10

Між нами не лишень кордон,
Між нами — прірва небуття!
Вам Україна — тільки сон,
Мені — ява, мені — життя!

Вам сниться хлоп — слухняний віл,
Що знає лиш цабе та цоб.
Я ж бачу, що із ваших вілл
Зробив для себе школи хлоп.

Вам сниться тихий робітник,
Що йде до пана на поклін.
Я ж знаю — він служить відвик,
Спалив закони ваші він.

Вам сниться лагідний поет,
Що плаче за вчорашнім днем;
А я щодня зову — вперед! —
І ворога палю вогнем!

11

Це неправда, що за волю
Ви боролися в ярмі.
Лицеміри! Нашу волю
Убивали ви самі.

Це неправда, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.

Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли —
Як могли б, то й Україну
У криницю б затягли!

12

Будеш, Україно,
Довго пам’ятати,
Як тебе карали
Люті супостати.

Люті супостати,
Найрідніші діти,
Що хотіли матір
Кров’ю напоїти.

Кров'ю напоїти
Із криииці-рани...
Це тобі, матусе,
Щастя довгождане.

Щастя довгождане
За неспані ночі,
Викручені руки.
Виколені очі.

Виколені очі,
Очі-зоряниці.
Будеш пам'ятати
Дерманські криниці!

13

Ой у полі три криниченьки —
Не напитися водиченьки,
Не напитися, не вмитися,
Тільки стати зажуритися.

Невідомо, не раховано,
Скільки люду там поховано,
Скільки вбито не чужинцями,
А братами українцями!

Ой у полі три криниченьки,
Там стояли три вдовиченьки,
Тихо сльози проливаючи
Та мужів своїх питаючи:

«Ой ви, ручки, ви спрацьовані,
А за що ви тут поховані?!
Ой ви, ручки, ви змозолені,
А за що ж ви ще й проколені?!»

Ой у полі три криниченьки —
Не напитися водиченьки,
Не напитися, не вмитися,
Тільки стати зажуритися!

14

Боялися плакати навіть,
Бо ворог спитає вночі:
— За тим комуністом ридання?
За тим комуністом плачі?!

Не висохли сльози у душах
За довгі тривожні літа.
Дружина за мужем голосить,
За батьком — дочка-сирота.

На цвинтарі біля могили
З мерцем розмовляють живі.
Там сльози неначе зернини,
Лежать у пом'ятій траві.

15

Плачуть на Волині
І старі й малі.
Я збираю сльози
На своїй землі.

Недаремно плачеш,
Рідна стороно,
Сіятиму сльози,
Як сіяч зерно.

Хай росте ненависть,
Квітне боротьба —
Вбивцям України
Горе й ганьба!

16

В могилі правда не гниє,—
Встає живою з домовини.
Народе мій, в ім'я твоє
Тебе ж катовано щоднини.

На світі не було ніде
Такої зради й віроломства.
Панове, судний день прийде,
За кров і сльози буде помста!

І вас з далеких заграниць,
З куточків темних вирвуть, сполять,
Не нап’єтеся ви з криниць —
Вас кров’ю вашою напоять!

1957