Бібі-ханим

Бібі-ханим, дружина Тамерлана,
Стояла на стрімкому мінареті.
Вона свойого мужа виглядала,
Який уже чотири роки тому
На Індію пішов походом славним
І повернутися повинен скоро.
Яка вона щаслива! Тамерлану
Мечеть вона покаже величаву,
Яку звеліла в честь його поставить.
О, купол неба — жалюгідна річ
Порівняно із куполом мечеті!
Вона здивує мужа, і йому
Докаже раз назавжди, що немає
Вірнішої дружини, ніж вона.
Але біда — проклятий архітектор
Закінчувать не хоче будівництво:
Негідник вимагає, щоб вона
Дозволила йому поцілувати
Своє обличчя. Ні, нема вже ради.
Здається їй, що звуки тамбуринів
З-за обрію до неї долітають.
О, треба швидше закінчить будову!
Вона оглянулась, немов відчула,
Що будівник закоханий стоїть
У неї за плечима. Справді, він
Стояв і мовчки ждав її наказів.
— Цілуй! — вона сказала і в ту ж мить
Сама злякалась дуже цього слова,
Долонею лице своє прикрила,
Та поцілунок був такий гарячий,
Що крізь долоню на лиці відбився,
Бібі-ханим пішла в свої покої
І, глянувши у дзеркало, зомліла.
Очунявши, вона ридала довго,
Схопила раптом ніж і вмить собі
Щоку пробила, де горів цілунок.
Кров одмиває вимушену зраду,
Невимушена зрада — пляма вічна!
І справді — рана гоїлася швидко,
Обличчя стало чистим, та на нім
Лишилась цятка, родимка неначе,
У тому місці, де горів цілунок...
Оцю легенду вчув я в Самарканді.
І з того часу, я побачу тільки
Красуню з родимкою на обличчі
(Ту родимку й моя кохана має),
Пригадую думки Бібі-ханим:
Кров одмиває вимушену зраду,
Невимушена зрада — пляма вічна.

1961