Ян Гус

І вийшов Гус на стрімке кострище.
І вужищем його прип’яли до стовпа.
І підходила мовчки — все ближче і ближче —
Закосичена смолоскипами чорна товпа.

І шуміли вогні, як осіння діброва.
І стогони чути було з олив’яних розп’ять.
І не важивсь ніхто першим кинути полум’я в дрова —
Першим недобре бути... Перші так само згорять.

І вже бачив Гус, як палають його коліна,
Як удавом на шиї сотається дим.
Як піт виступає з букового поліна —
І поклав собі єретик бути в стражданні твердим.

І вже бачив Гус, як у вогнище серце пада,
Як попелом розсипається його сіда голова.
І показались два пальці, ніби язичище гада,
З позолоченого кардинальського рукава.

І пішло по рядах сичання кардинала:
«Кидайте факели! Кидайте факели в сгос
Та народу юрба, наче глуха, непорушно стояла,
Здавалося, їй байдуже, де тут Люцифер, а де Христос.

І Гуса клясти почало святенництво сите.
І жбурляли плюгавствами в нього (всі боялись вогню)
чужинецькі старші.
І найзліші були в прокльонах перевертні — колишні
гусити,
І найголосніші були в прокльонах колишні товариші.

І не бралось багно до сивих наскронних прядив,
Ні до чола побілілого, ні до зв'язаних рук і ніг.
Болю завдати не може той, хто Чехію зрадив,
І спокійно молився Гус за землю батьків своїх.

І вийшла бабуся з юрми... Яне... це ж ніби мати, мати!
І закричала: «Чого стоїте! Паліте, паліте його!»
І взялась вона запопадливо хмизу назбирувати і ламати...
І, як дома в печі, роздувати вогонь.

І заплакав старець сльозами дитини.
І не чув він уже нічиїх проклять.
Тільки чув, як сльози падають на жарини,
І як, згоряючи, нестерпно вони болять.

А гурма на вогнище — хто віхоть соломи,
Хто головешку, хто факел, а хто патик...
І, входячи в пломеню темні й холодні проломи,
Над нещастям народу свойого ридав Єретик.

1967