Поет не вмирає

Маленьку хату над Дніпром
І дві тополі коло хати...
Чого іще мені прохати
В своєї долі, що добром
Не бавила мене ніколи?
Не треба й хати, люта доле,
Не треба тихого садка!
За ті синці, що я зі школи
Носив од п’яного дяка,
За сльози ті тяжкі, що ними
Я сплакав душу в чужині,
І за наругу, що мені,
Мов язиками вогняними,
Палила серце у тюрмі,
І за мої слова німі,
Що ти їм голос одібрала
Наказами царя-капрала,
І за солдатчину мою
Одне лишень тебе молю:
Умерти дай на Україні,
Під плотом згинути в рові,
Але на рідній на траві,
Під рідні співи солов’їні.

Отак він думав по путі
В свою кімнаточку убогу.
За ним дивилися з-за рогу
Шпигунські очі.
В темноті
І в день ясний і в ночі білі —
У них він завжди на прицілі.
Та він не вийде вже. Дарма
Чекаєш ти його, стукачу,
Щоб поповзом і крадькома
За ним іти в пітьму незрячу,
Як щур, скрадатись по дворах
І донести про все потому,
Аби в палаці золотому
Доносом тамували страх.
Та не ховайся вже за врата,
Біжи на другий бік Неви,
Верховного порадуй ката,
Втішайся, возвіщай, реви,
Що не виходить, що заслаб,
Хай тішиться дурний сатрап.
— Умре...— Всміхнуться очі злі
І знов застигнуть в отупінні.
Умре, щоб жить на Україні.
Щоб вічно жити на землі!