Олександр Пушкін

Веселий норов, мислення зухвале,
Дух волелюбства, геній простоти...
Таких, як він, у ретязі кували,
Вели в Сибір на льодові хрести.

Йому ж дорога випала страшніша —
Ілюзія свободи, шана, двір,
Де кожна статуя і кожна ніша
Возводила на нього поговір;

Де поголоски, нашепти, доноси
Плодились, наче на гною черва,
Де виїдали душу, наче оси —
Плід золотий, наклепників слова;

Де всі його ненавиділи потай
За те, що він безсмертний, наче бог,
За те, що їх повергне в тлінь підлота,
А він сіятиме вдалінь епох;

Де невсипущий цензор, у порфіру
Зодягнений, холодний, як удав,
Значив йому дозволеного міру,
Та ще подяки й кротості жадав.

Але поет повстав! Неначе з плеса
Нічного неба випливла зоря.
Він знав, коли на мушку брав Дантеса,
Що вистрілити має у царя.

Та сам упав, хитнувшись від розпуки,
І опалила смерть його вуста.
А ми тоді прийшли, взяли на руки
І понесли його в свої літа.

Між нами він, як подих непокори,
Як творчості непроминальна мить...
У громі більшовицької «Авроры»
Прекрасний постріл Пушкіна гримить.

1974