Ікона

Я здивувавсь. Стоїть моя кохана
У притворі церковці на стіні.
Невже вона дружина Калояна?
Лукавниця всміхнулася мені.

Я знав жону болгарського святого,
Але не знав, що і вона свята.
Як німба не відчув я золотого,
Коли за коси брав і пив уста?

Лишала, мабуть, ореол на стінці,
На грішну ніч не брала з церкви риз.
Якби знав муж, якій він вірний жінці,
То одвернувся б з люті й камінь гриз.

Нехай би гриз підмурки, ніби миша.
Вона клялася не на сім століть!
Осточортіла їй темнюща тиша
І чоловік, що ліворуч стоїть.

Вона у ніч осінню й золотаву
Крізь мур ішла, як хмарка крізь кущі.
Лягала біля мене на отаву
І рахувала зоряні ключі.

Тепер пізнав я оченьки іконні,
І підійшов, і прошептав: — Це ти?!
Машина жде нас, мила, а не коні,
Зійди до мене із стіни, зійди!

Вона не ворухнулася. А в барі,
На руку насиливши ореол,
В ту ніч вона із підлітком у парі
Безбожно танцювала рок-н-рол.

1964