Я древо твоє, Україно...

Я древо твоє, Україно,
Як надійдуть сокира й пила —
Не стати мені на коліно,
А впасти — й згоріти дотла.

Кипить моя зелень яра
В благословеннім теплі,
Розгалужується конара
За тиночки старі й гнилі.

За бетоновані загорожі,
За палаючі склом плоти.
На вселюдському роздорожжі
Я складаю свої плоди.

На корі моїй недоріки
Вирізують свої імена,
Не знають, що ти навіки
Охрестила мене одна.

Я корінням найшов джерела —
Початки козацьких рік,
Та смокче журба, як омела,
Кров мою круглий рік.

Мовчанкою вмію зухвало
Відповідать на удар,
Та журюся, що літ немало
Облетіло з мене задар.

Зраджували вітри весняні:
За цілунками — ножа холодок,
Вибивав мороз на світанні
Білі зуби моїх пелюсток.

Не приєднуюся журбою
До темних нічних володінь,
Та, як сонце стоїть над тобою,
Маю право кинути тінь!

У віти мої прозорі
Звідусюд прилітає птахва,
І світять пісні, як зорі,
У глибинах мого єства.

А з ночей твого вугілля
Вдирається в жили грім,
І моє солов’їне гілля
Вибухає вогнем твоїм.

Небеса з тобою зв’язавши,
Я не вічний у вишині,
Я тільки в тобі — назавше,
І ти — назавше — в мені.

О земле моя барвінкова,
Не розріжуть нас, не розітнуть,
Навіть якщо на дрова
Мене в чужину продадуть.

З полум’я знов ростиму,
Понад холодні йтиму краї,
І повернуся клубами диму,
І на трави впаду твої,

На вруна твої, на трави
Впаду, як живлюща зола,
Мені не потрібно слави,
А потрібно, щоб ти жила.

1967