Платону Вороньку
Ти бував колись у Лючі,
Там землячку стрів мою.
У сльоту, в осінню студінь
Ще пастушила в гаю.
Не багачка, що й у будень
Згарди носить золоті.
Видно, наймичка-небога.
Видно, виросла в біді.
Чорнорука, босонога,
У подертім киптарі.
То за неї кров пролив ти
На Збручі і на Дністрі...
Натерпілась горя-кривди
Чорнокосеє дівча.
І хотіло йти з тобою,
Утекти від багача.
Ти ішов тоді до бою,
Ще й на Пруті рвать мости.
Тож не міг її узяти,
У вогонь малу вести.
Попросив лиш заспівати
І записував пісні.
Обіцяв ти, як прощався,
Що приїдеш по війні...
Ти приїхав і питався,
Чи її не знаю я.
Знаю, брате мій Платоне,
Муза то була моя!
1955
