Танець Гоголя в Римі
«...как только повернули мы налево,
от
дворца Барберини в глухой переулок,
он принялся петь разгульную малороссийскую песню,
наконец пустился в
пляс ...»
П. В. Анненков.
«W. В. Гоголь в Риме
летом 1841 года»
Рясний гопак від площі Барберіні —
Душа клекоче, ллється через креш...
Ах, наче сестри, полохливі тіні
На білосніжній мармуровій ріні
Благають: не танцюй же так, бо вмреш!
А він каміння теше каблуками,
Як ніжинський підпилий басаврюк.
Фонтани мовкнуть, що гули віками,
І розступаються печальні храми
Від помахів осатанілих рук.
Танцює бог в гріховності веселій,
Творець натхненний, дивний чоловік.
Виходять кардинали з нишних келій,
З’їжджає з Палатіну Марк Аврелій,
Щоб глянути на нього звіддалік.
Десь там далеко, на Вкраїні, дома
Голота з корчми так безбожно йде,
Так люто витанцьовує сірома;
Величний Рим (maxima rerum Roma!)
Від гопака полтавського гуде.
А може, то шаліє дух Остапа
В юрбі сутан, ксьондзівських темних ряс;
А може, до верховного сатрапа,
До Інквізитора, що зветься папа,
Танцюючи, йде в полум’ї Тарас!
Танцює Гоголь! Чуєш, Риме, чуєш?!
Я не боюся вже твоїх катуш!
Мене не спалиш і не залінчуєш,
Не обкрадеш і не перетанцюєш,
Хоч сам зійди в ловитву мертвих душ!
Та ні! Про Рим не думає Микола
Васильович! Який до чорта Рим!
То Русь його пече, вогненночола,
Сяйлива й струп’яна, потужна й квола,—
Будущина під мотлохом старим!
Навприсядки коло стовпа Траяна —
Це — як молитва й пострах за слова
Цілющі, що від них вітчизна-рана
Загоїться, і старе Русь кохана
Осяянням вселюдського єства!
Там, біля мармурового осердя,
Імперій мертвих, що згубивсь їм лік,
Танцює геній з надміру безсмертя,
Танцює з горя бог, і шкеребертя
Від щастя йде нещасний чоловік.
1983