Притча про силу
Пан Яблоновський жив — не тужив.
Довбуш у пана гірко служив.
Мав Яблоновський руки сталеві.
В силі рівнявся шляхтич коневі.
Вуйка на ловах брав голіруч:
Стискував горло, ніби обруч,
Доки не дригне вуйкові лапа,
Доки із писка кров не закапа...
Кличуть до нього раз наймитів —
З кожним боротись пан захотів.
Ой жартівливі панські припарки —
Довбуш береться з паном за барки.
Дивляться слуги, мов неживі:
Лютиться шляхтич, очі в крові,
Повиступали кручені жили —
В наймита більше зручності й сили.
Бореться Довбуш, дума й гада:
«Як переможу — буде біда!
Руки біленькі, серце ж бо чорне —
Мститися буде стерво гонорне.
Завтра до двору візьме сестру,
Вижене з хати матір стару.
Брату накине більші податки».
Довбуш лягає сам на лопатки.
...Роки минули, роки сумні.
Іде ватажко вже на коні.
Виїхав з лісу, став на дорозі.
—
Хто там сховався в панському возі?
Пан Яблоновський? В сіно заліз?
Хлопці, панягу взяти у ліс!
Стали опришки серед поляни.
— Ще раз боротися будемо, пане!
Був ти сильнішим в тій боротьбі,
Знай же — навмисне здавсь я тобі!
Раптом зчепились, наче звірюки,
Переплелися ноги і руки.
Чує Олекса — в’яне нога,
Ранена в битві. Пан замага.
В’януть пробиті кулями кості,
Певно, звитяга буде їх мості.
Бореться шляхтич, дума й гада:
«Як переможу — буде біда».
Хлопці тримають грізно пістолі —
Пан опинився зможено долі.
Встати не може — хлопці у сміх...
Лиш не сміявся — хто переміг!
1955