Гнат Михайличенко і його проза
Раїса Мовчан
Коли 20 листопада 1919 року денікінська куля несподівано обірвала неспокійне, авантюрно-революційне життя Гната Михайличенка, він був відомий насамперед як один із лідерів Української комуністичної партії (боротьбистів), один із перших радянських наркомів освіти, громадський і політичний діяч. Знали його також як співредактора (разом із В. Елланським та Б. Камковим) київської газети «Боротьба», що була заснована 23 лютого 1918 року як орган Української партії соціалістів-революціонерів (лівого крила). На цій посаді Гнат Михайличенко працював до 23 квітня 1919 року, коли очолив двотижневик «Прийдешнє». Потім вир політичних подій закрутить його ще більше, трагічно-фатально - певно, від долі втекти неможливо.
У газеті «Боротьба» за різними підписами (І.М., Г.М., Гнатко, Ген. Брат, Геннадій Брат, Ігнатій Михайлич, Михайлич) чи не в кожному числі він друкував передові, фейлетони, нариси, статті на поточні теми. В Одесі 1918 р. окремою книжкою була надрукована лише «Історія одного замаху», яка в критиці лишилася майже непоміченою (відома єдина рецензія Л. ГІародниченка). Отже, за життя Г. Михайличенко був майже незнаний як письменник.
Його повноцінне входження в літературу відбулося у 20-і роки. Тоді друкуються оповідання та новели Михайличенка, окремою книжкою виходить «Блакитний роман» (X., 1921), «Новелі» (X., 1922). Тільки через десять років по смерті стараннями літературознавця В. Гадзінського вийшли «Художні твори» (X., 1929), підготовлені за постановою Президії Інституту Тараса Шевченка від 20 червня 1929 року. Туди увійшла майже вся художня спадщина митця, крім творів, загублених на сторінках «Боротьби» та харківської газети «Земля і воля». Планувалося підготувати том публіцистики і літературознавчих статей, але вже насувалися репресивні роки... До того ж автографи чи передруки зникли безслідно.
Зрозуміти творчість Гната Михайличенка неможливо без знання про його напружене і небезпечне життя. Тільки письменник, який умів стійко протистояти будь-якій диктатурі (влади, страху, гніту, бруду) непокорою, невитравним духом спротиву, міг створити такий витончений, по-справжньому вільний мистецький світ, який став глибинним виразом найсокровенніших закутків його душі. Створити і час від часу, всупереч усьому, повністю поринати в нього. Цей світ — зовсім інший, відмінний від брутальної реальності, що оточувала Гната Михайличенка з дитинства до останнього дня. Як пише Валерій Шевчук, « творчість стала для нього як шматок голубого неба, яке видніється в загратоване тюремне віконце, як перепочинок утомленої людини, коли вона раптом зупиняється, бачить чудовий шматок лугу чи вигин річки й раптом вражається з їхньої краси».
Той «шматок голубого неба» манив і чарував його ще з юначих літ, коли разом із нелегальною політичною літературою він зачитувався українською та зарубіжною класикою, сам пробував писати. Ще тоді сформулював для себе credo, яке висловив у листівці братові Михайлові, надісланій з Москви у 1913 p.: «Будь самобутній і оригінальний у всьому. В творчості твоя індивідуальна цінність. Наслідування ж, а тим більше наслідування сліпе, є ознакою отупіння і неминучої духовної смерті...» Ці побажання можна трактувати як власний програмний вибір Гната Михайличенка, «ключ» до його незвичної творчої манери, найвиразніше виявленій у «Блакитному романі», який шокував сучасників у 20-і й залишається нерозгаданою таїною для багатьох літературознавців кінця століття.
Отже, спочатку варто перегорнути сторінки його неспокійного життя. Народився Гнат Михайличенко у 1892 р. в селянській родині української слободи Студенка Курської губернії (нині це Миропілля Сумської області). 1907 року закінчив Миропільську двокласну взірцеву школу, після чого вступив до фельдшерської школи м. Курська, яку відразу ж і залишив. З липня 1907 р. вчиться у середній сільськогосподарській школі с. Лозовеньки (Харківщина). Вроджений дух непокори і вільнодумства проявився у ньому рано — Михайличенко не відвідував уроки закону Божого, не ходив до церкви, за що постійно мав неприємності. В. Гадзінський припускає, що вже тоді він був членом партії соціалістів-революціонерів3. Із переїздом у 1912-1913 pp. до Москви вступає до університету ім. Шанявського, з якого у 1914 році був відкликаний на військову службу до піхотного полку в Замості, хоч і мав, як студент, тимчасове звільнення. Його несподіване дезертирство до Австрії навесні 1914 року більше схоже на виконання «партійного доручення». Влітку він нелегально повернувся до Харкова, а вже у січні 1915 р. арештований у підпільній друкарні разом із іншими есерами. Під час допиту Гнат Михайличенко назвався В. В. Гаєм — за цим партійним псевдо він і надалі проходитиме по жандармських документах.
Ув’язнення відбував спочатку у Харківській губернській тюрмі, де умови були досить терпимі, арештанти мали можливість листуватися, видавати рукописний журнал «За гратами», але невдовзі був переведений до каторжної тюрми на Холодній горі. Там Гнат Михайличенко важко захворів, потрапив до тюремного шпиталю. Тільки після втручання прокурора його було переведено назад до в’язниці. Є всі підстави припустити, що саме під час першого свого ув’язнення він почав писати художні твори.
У грудні 1915 року відбувся судовий процес. Вирок був жорстоким: шість років каторги (заміненої засланням) і довічне поселення в Сибіру, куди лише 22 жовтня 1916 року вирушив етап. Про той період життя письменника не збереглося достеменних свідчень, так само як немає їх і про його повернення в Україну у 1917 році, вже після лютневої революції.
Відтоді розпочинається новий період активного політичного життя Гната Михайличенка. У складних ситуаціях революційних літ стрижнем його ідеологічних переконань, як зазначає В. Гадзінський, завжди була «боротьба за визволення України й за революцію». Він залишається есером, після розколу Української партії соціалістів-революціонерів стає одним із лідерів її лівого крила. Звернімо увагу: у програмі цієї партії, зокрема, зазначалося, що вона є революційно-визвольною партією українських трудових мас і партією відродження української нації, а серед лозунгів, що ними розпочиналося кожне число газети «Боротьба», особливо цікавим є такий: «Хай живе Українська народна республіка в вільній федерації народів Європи!». Все це означало, що і есери, і боротьбисти поєднували соціалістичну ідею з національною, вони не мислили революційні перетворення в Україні без її справжнього національного визволення. У серпні 1919 року УПСР стала називатися Українською комуністичною партією (боротьбистів). У1920 році, вже після загибелі Г. Михайличенка, боротьбисти влилися в Комуністичну партію України. Так, його близький товариш В. Еллан-Блакитний став більшовиком, що порятувало його від штучного довготривалого забуття й занесення в списки ворогів народу. Тоді ж перестала виходити й газета «Боротьба».
Отже, він був «лівим» есером. Саме за це у січні 1918 року його разом із одинадцятьма іншими членами ЦК УПСР арештовує Центральна Рада. Цю ситуацію В. Гадзінський пояснює так: «Це вже не був арешт царськими жандармами. Це права Україна хотіла заткнути уста сильній лівій течії, що вийшла з низів селянського руху». Від десятиденного арешту та ймовірного розстрілу його «порятував» вступ до Києва війська Муравйова. Але воля для нього була надто короткою: у квітні до влади прийшов гетьман П. Скоропадський, що ввів на Україну німецькі війська. Михайличенко був арештований утретє і посаджений до Лук’янівської в’язниці. Але йому вдалося втекти й уперше переховатися на дачі на березі Дніпра, неподалік Видубицького монастиря, що одержала підпільну назву «На Кручі».
Коли на зміну гетьманщині та кайзерівщині знову повернулася більшовицька влада, для Г. Михайличенка настає час найбільш напруженої політичної і особливо літературної діяльності. Разом із М. Семенком він заснував перший пореволюційний літературно-художній журнал «Мистецтво», символістський альманах «Музагет». Готував до видання новий двотижневик «Прийдешнє», альманах «Зшитки боротьби». Разом із В. Елланом редагував книгу «Культура пролетаріату», упорядкував та відредагував збірник про свого бойового побратима «Богдан-Олександр Зарудний» (X., 1919), книжку А. Заливчого «З літ дитинства. Новели» (K., 1919), редагував та ілюстрував збірник творів В. Чумака «Заспів» (K., 1920). У квітні 1919 р. виступає з доповіддю «Пролетарське мистецтво» на засіданні дискусійно-академічної комісії Всеукраїнського літературного комітету при Наркомосі УРСР, що стала основою його статті під такою ж назвою (нею відкрилося перше число «Мистецтва»). Йому належать також літературознавчі статті «Андрієві Заливчому. Згадки і вражіння», «Той, чиє життя було твором мистецтва», «Volo pacem aeterman (3 приводу прочитаних новел Б. О. Зарудного)».
Але ця натхненна літературна робота невдовзі була знову перервана. На початку травня 1919 року його призначають наркомом освіти України, а наприкінці травня посилають емісаром у Галичину. У липні він повернувся звідти пораненим. Влада ждала від нього «політичної праці», а його дедалі більше вабила література, до якої по-справжньому він міг повертатися тільки перебуваючи в підпіллі.
Восени 1919 р. Київ зайняли денікінці. Михайличенко знову переховується «На Кручі». Дописує «Блакитний роман», останні новели, налагоджує підпільну роботу. Там було вирішено створити т. зв. групу «Здорового футуризму», до якої мали увійти Г. Михайличенко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, М. Семенко, Д. Гончаренко та Клава Ковальова. Пізно увечері 20 листопада на дачі якраз і відбувалося чергове їхнє зібрання, що закінчилося арештом денікінцями Г. Михайличенка, В. Чумака, Клави Ковальової та їхнім розстрілом. Де це відбулося і за яких обставин — назавжди лишилося невідомим.
30 грудня на вул. Пушкінській, де містилася редакція «Боротьби», було відкрито робітничий клуб імені Гната Михайличенка, готувався збірник його пам’яті, у 1920 році Центростудія під керівництвом Марка Терещенка стала називатися Театром ім. Г. Михайличенка, його ім’я присвоєне Дергачівській сільгоспшколі (що стала основою нинішнього Харківського зооветеринарного інституту), а твори вивчалися в школах... Після цього — довготривале забуття, штучне вилучення з української літератури. Тільки у 80-і роки твори Михайличенка почали частково повертатися до читача.
Що ж являє собою творчий спадок Гната Михайличенка? Думаю, він є своєрідною єднальною ланкою між раннім українським модернізмом і зрілим (20-30-х pp.). Від цього треба відштовхуватися в його розгляді.
Першою серйозною літературною спробою письменника стала його автобіографічна повість «Історія одного замаху», написана, за свідченням В. Гадзінського, наприкінці 1915 — на початку 1916 року і вперше надрукована 1918 року. Вона є реалістичною за змістом і манерою виконання - в дусі старої стильової традиції ретельно описано епізод із української революційної боротьби проти царату, в якій брав активну участь і автор. В цілому ж у творчості вона стала ніби підготовчим тлом, на якому паралельно писалася блискуча містико-сюрреалістична новела «Погроза невідомого», вперше вміщена у тюремному журналі «За гратами». В її основі — знову автобіографічний матеріал, але на цей раз такий, що більше зацікавив би письменника-модерніста — внутрішні психологічні переживання, глибинні підсвідомі відчуття в певних, особливо екстремальних ситуаціях, що може бути, наприклад, тюремним ув’язненням в одиночній камері (до речі, це суттєва деталь на підкреслення фатальної самотності людини перед невідомістю, владою всесильного духу, долею). Вже тут можна шукати паростків Михайличенкового символізму.
Змучена, затиснута у тюремній «клітці» свідомість людини роздвоюється: є герой-оповідач і «він», спочатку у вигляді кумедного бісеняти, що танцює гопака чи ховається в куток, коли «єхидний тюремщик» зазирає у вічко, а потім набирає обрисів всевладного Невідомого. Прикметно, що автор підкреслює літературне походження цього містично-загадкового образу, згадуючи «Чорного чернеця» А. Чехова з наскрізним мотивом «волоської легенди» про жорстокого князя Дракулу, що використовувався також Б. Спокером, П. Меріме. Влада Невідомого наростає з накопиченням трагічних тюремних подій: самогубств, божевіль ув’язнених, нарешті, бере у свої страшні обійми стомлену душу, заповзає в неї настільки, що герой під тиском внутрішнього голосу пробує повіситися. Ця сцена, кульмінаційна в новелі, передана через внутрішні відчуття людини-жертви, тому сприймається як апофеоз перемоги жорстокості, потворності над слабкою, ніжною душею. Але то була лише погроза, небезпека всевладності страху (Невідомого), який може погубити душу, — така наскрізна ідея твору. Ця рання новела Михайличенка засвідчила його неабияку талановитість: кожна деталь тут має своє місце, додає вагомий штрих до розкриття головної ідеї. Наприклад, іконка «Троєручиці», перед якою герой раптом забуває всі молитви, чи халат (явний непотріб у тюрмі!), що його передають «з волі», одеколонний запах якого «туманить голову мріями».
Новела «Тайгою», написана під враженнями від перебування на засланні, також має виразно символічний підтекст. Взагалі варто наголосити, що твори Михайличенка перебувають у тому ж силовому полі символістського дискурсу, що його вже виробила українська література, зокрема драматургією Лесі Українки, С. Черкасенка, О. Олеся. Він так само матеріалізує певні «вічні» метафізичні ідеї через історично реальні образи. Але ці образи він ще більше рафінує від реальної конкретики. Так, наприклад, у цій новелі ліричного героя тайга «жахає» і водночас «жагуче, засмоктуюче притягує до себе» невідомістю, красою, силою. Реальні обриси її (тобто достовірний опис, пейзаж) ніби розчиняються у цих відчуттях, виходять за межі дійсності в царину метафізичних узагальнень, стають символом таємничого невідомого: «Через тайгу лежить мій непробитий шлях до життя — я силкуюся взнати, відшукати його». Це невідоме тут уже як певна межа, сила, могутність, яку треба перейти (автор зупиняється і на епізоді саме такого символічного переходу), здолати. Під час цього переходу можна по-справжньому пізнати й відчути можливу поєднувальність неволі зовнішньої (яку тут уособлює ситуація заслання) і волі внутрішньої. «А хіба можуть нас спиняти в наших дійсних намірах, найдорожчих бажаннях ті три роки каторги, які загрожують нам за це?» — це риторичне запитання доповнює заключним акордом ті попередні захоплюючі вигуки («Як гарно рипить сніг під ногами!», «Яка тиша!»), що можуть належати лише внутрішньо вільній людині.
Нова епоха, як епоха революційних потрясінь, була одночасно епохою розпачу і «рожево-блакитних» надій, вона диктувала українському мистецтву новий зміст у новій оправі-формі. Згадаймо пізніше, вже до 20-х років належне, подивування М. Зерова неповороткістю українських письменників, їхнім невмінням використовувати розмаїтий «живий» ідейно-тематичний матеріал революційного українського життя. Трагедія Михайличенка полягає в короткочасності його творчого спалаху. Якщо французькі символісти (Ш. Бодлер, С. Малларме), а за ними й українська література періоду раннього модернізму активно використовували реалії довколишнього світу як символи певної духовної сфери, то Г. Михайличенко продемонстрував унікальний метод використання «матеріалу» революційної епохи як підсвідомого фактора символізації цієї «ідеальної», духовної сфери. Тобто він показав українській літературі абсолютно новий її шлях і відразу ж зійшов з нього.
На відміну від російських символістів цієї пори А. Белого чи Л. Андреева, твори яких були пронизані наскрізною ідеєю «космічного песимізму», його твори рясніють цілою гамою різноманітних відчуттів, настроїв, притаманних далеко не однозначній революційній епосі. Придивімося хоча б до деяких назв його новел, у них уже закодовано зміст, ідею того чи того настрою, відчуття: «Тюрма», «Крик», «Зацвіла моя люба», «В тумані», «Навесні» — так може символічно означуватися і радість сприйняття революції, і розпач розчарувань, і непевність пропонованого шляху, і надія на воскресіння людини. Так, скажімо, шкіц «Крик», за версією В. Гадзінського, написаний відразу після вступу військ Муравйова до Києва. Ця експресивна поезія в прозі з наскрізним кільцевим рефреном «кривавий сніг» — «сніг кривавий», що тримає на собі всю моторошну ідею твору (революція — руйнація і смерть), передає фантасмагоричний внутрішній стан ліричного героя — внутрішнього авторського «я», що втілюється в образі «крику кривавого». Це «я» переживає якесь мазохістське потрясіння-відчуття: кривавий сніг він «мусить» перейти, «неспроможний знести», водночас «не може втекти» і «не хоче». Михайличенко тонко вловлює всі настрої революційної пори. Так, непевність нових перемін, символічно закодована новелою «В тумані» («Вогкий осінній туман нерухомо застиг над землею. Окутав будинки, дерева... Непроглядний туман. Холодний осінній туман давить груди мені, обмацує тіло моє слизькими доторками. І ніде від нього втекти. І ніде сховатись...»), змінюється оптимістичною вірою у всепереможне воскресіння, в започаткування «нової лічби часу» у шкіці «Навесні». Тут крізь повсюдний мінор настрою настирливо, як сонячне проміння, пробиваються оптимістичні звуки, тому ліричний герой «обов’язково піде в парк над Дніпром». Власне, не так і важить прив’язаність того чи того настрою до певного історичного відтинку революційного перебігу. Настрій цих новел, так само як і інших, є і настроєм людини самим по собі, в своєму самодостатньому вимірі.
В таких творах, як «Поцілунок», «Зацвіла моя люба», «Дівчина», «Непроспівана пісня», впадає в око незвична полюсність двох різноплощинних понять: революція і ерос. Прикметно, що Г. Михайличенко на першому плані, тобто в сфері видимій, «демонструє» ерос, що втілює прагнення до первинної, природної гармонії, світла, краси, а в невидимій, підсвідомій, закодованій у образах-символах постає революція, що попри все завжди несе з собою агресивність, руйнацію, хаос. У цьому полягає прикметна особливість художнього моделювання Г. Михайличенка.
«Блакитний роман» вперше з’явився друком 1921 року у «Шляхах мистецтва» (№ 1). Тоді ж був виданий окремою книгою в Харкові, пізніше увійшов до вибраних творів.
У час появи друком твір був сприйнятий критикою як авангардний, експериментаторський. Мав слушність Б. Коваленко, який ще у 20-і роки назвав його «найзаплутанішим і найнезрозумілішим твором в історії української літератури», а Ю. Якович — «одним з найбільш загадкових у світовій літературі». В силу історичних обставин він досить скоро зник з поля естетичного освоєння дійсності. Однак я б не сказала, що як імпресіоністично-символістський український архітвір він був відірваний від національної і світової традиції і провис у повітрі яскравим і чужорідним явищем літератури початку 20-х pp. XX ст., що ним вона остаточно вичерпала свою національну символістську потенцію. Насамперед впадає в око його близька стильова спорідненість із символістсько-імпресіоністичним «Intermezzo» М. Коцюбинського, вчувається в ньому й відгомін формотворчих пошуків М. Яцкова, Г. Хоткевича, хоч і на іншому тематичному матеріалі. В. Поліщук порівнював його з «акварельно- прозорими» Верленовими «Записками вдівця», В. Гадзінський — із «симфонізмом» А. Белого, а М. Йогансен вбачав «чудернацьку синтезу еротики й революційності», що активно поширювалася в тогочасній літературі.
На мій погляд, «Блакитний роман» Г. Михайличенка був апофеозом українського «модерністичного символізму» (термін І. Костецького), першим вагомим доказом дозрілості українського модернізму 20-30-х pp. Звичайно, він писався у силовому полі «червоного символізму» (М. Доленго), імпресіонізму «перших хоробрих», так само був логічним продовженням власних попередніх стильових пошуків Г. Михайличенка у новелах та оповіданнях. Але в цьому творі авторові вдалося піднятися над соціальним, а значить і класовим відображенням революційної дійсності в Україні, відмовитися від маскувальної пози митця, що творить «пролетарське мистецтво», і вивести свої художні узагальнення на простір захоплюючої гри-пошуку, сміливого модерністичного моделювання, в яке включилася розкріпачена уява національного історіософа, тонкий слух музиканта і прозірливі очі художника, й якому переплелися в химерній і загадковій сув’язі мова чуття з мовою розуму. Але найголовніше, що в «Блакитному романі» Г. Михайличенкові вдалося дистанціюватися від реальної дійсності рівно настільки, щоб відділити свою зовнішню: оболонку — відомого партійного діяча, боротьбиста — від внутрішнього «еро» митця, лишити в ньому лише підсвідоме, а значить «найінтимніше» чуття, яке керувало його пером, «дихало» вже готовими образами-символами, які лишалося лише вправно порозставляти на «шахівниці», щоб останній акорд твору не став «останнім поглядом» вичерпаної, а значить вмерлої розгадки світу, нації, себе — в минулому, сьогочасному й майбутньому.
Найвагоміший аргумент на підтвердження позаідеологічності як найпершої ознаки модерністичності аналізованого твору — це те, що, як писав В. Гадзінський, Г. Михайличенко «не задовольнив ні лівих, ні правих». Стосовно ж мистецького хисту автора, то критики-модерністи (М. Зеров, В. Поліщук) визнавали його талановитість, відчували природність ліричної стихії твору, означаючи його як поезію в прозі, інші ж називали «невдалою, мертвою, штучною спробою» (О. Дорошкевич, М. Доленго, А. Шамрай, С. Єфремов).
Хоч би як там було, але автор лишається дитям свого часу, і твір цей є породженням часу, але дуже своєрідним. Мав слушність Ю. Якович, що назвав «Блакитний роман» «водорозділом, межею, який поділяв літературу на стару й нову», бо в ньому було продемонстровано один із можливих шляхів розвитку українського модернізму саме на тогочасному національному матеріалі. Тема революції вже сама по собі передбачає однозначність певної ідеологічної схеми форми (прийняття чи спротиву, оспівування чи аналізу). Михайличенко ж цю тему переводить у площину імпресіоністично-символістську, таким чином «оречевлює» власну чуттєвість, сенсуалістичність сприймання збуреного революцією світу в універсальних поліваріантних образах-символах, тобто вбирає ліричну стихію самовираження у струнку мистецьку оправу. Тому й видається, скажімо, В. Гадзінському «Блакитний роман» «скелею серед розпашілих хвиль моря революції», тому й має цей твір різночитання. Але, на мій погляд, навіть сьогодні, у час інтенсивних пошуків літературознавством нових способів аналізу художнього тексту, не можна ігнорувати той його зовнішній зміст, заснований на болючих колізіях революційної дійсності, що досить прозоро прочитується, розшифровується й так само є інтимно-авторським, як і зміст внутрішній.
«Блакитний роман» — ця назва не є жанровим означенням, насправді це поезія в прозі. Він і написаний як антироман, у ньому до невпізнання зруйновано не лише поширювані такі соціальні моделі, як «людина і клас», «людина і нація», «людина і суспільство», а навіть «вічну», універсальну модель «людина і світ». Натомість зовсім по-модерністському моделюється співвідношення відчуття й реальності, душі й тіла: душа промовляє мовою тіла (письменник замінює опис почуттів еротичними сценами), а реальність — революційні події в Україні — переноситься в трансцендентну площину. Це моделювання здійснюється на рівні сюжету, який є хаотичним і тримається на інтимних стосунках героїв.
Логічно-послідовний опис пореволюційної ситуації на Україні до 1920 року, раціональне її осмислення, як би то відбувалося у прозовому творі, замінюються калейдоскопом натяків, вражень, емоцій, різноманітних чуттєвих імпульсів. На очах розгортається, безперечно, трагічна, але велична й цілісна за розмахом фантасмагорія, що справді, як зауважувала критика, нагадує ритмізовані символістські «симфонії» А. Белого. Треба зважити, в яких екстремальних умовах небезпеки, підпілля, боротьби, арештів, високої емоційної напруги, суперечностей віри і розпачу писався цей твір, щоб зрозуміти, яких зусиль треба було докласти Г. Михайличенкові, щоб не збитися на наскрізний «важкий» трагізм «Червоного сміху» Л. Андреева і витворити по-справжньому національний цнотливо-еротичний, «блакитний роман» української людини. Він має струнку композицію, складається з восьми розділів-новел, об’єднаних алегоричними персонажами, наскрізними мотивами, образами-символами, кожен із яких має свій ритм, тембр звучання, переважаючий символічний колір.
Згадуються заключні рядки статті В. Гадзінського — про те, що цей твір містить цілу низку «глибоких думок, ідей, що крилися довгими віками і стихійно виринули на арену історії в мент революції, — з самих недрів минулого — історії українського народу». Невідомо, які саме думки мав на увазі дослідник у 20-і роки, але в сьогоднішньому прочитанні «Блакитного роману» звертають на себе увагу такі наскрізні «вічні» мотиви, що яскраво просвічуються в його символах, як: що є свобода? чи можлива вона взагалі? що таке особисте щастя людини? чи може воно бути в одній площині із «вселюдським щастям» (перемогою «червоного всесвіту» чи будь-якого іншого)? яке співвідношення відомого, пізнаваного з потягом до невідомого, вищого сенсу? Універсальність символіки твору під таким кутом зору є очевидною.
На завершення варто задуматися над питанням: чи ж могли такі мотиви бути в творі не модерністичному, скажімо, в соцреалістичному «Червоному романі» А. Головка, що з’явився відразу після друку «Блакитного роману» в 1922 р. як полеміка з ним, його заперечення? Він теж має символіку, але вона випливає із соціального змісту (а не із підсвідомого чуття, як у творі Михайличенка, спроможного спрямувати «символічне мислення» у сферу метафізичну), і тому лишається тільки на рівні реалістичного відтворення соціально-революційної дійсності.
Л-ра: Київська старовина. – 2000. – № 4. – С. 84-91.
Твори
Критика