Символіка кольору в новелістиці Гната Михайличенка
Марія Яремкович
Колір в структурі новели Михайличенка набуває всіх ознак важливого психологічно-виражального засобу. Це обумовлено особливостями імпресіоністичної поетики.
Поліфункціональне використання автором всієї природної гами кольорів спирається все ж на існування певної кількості сталих кольорових домінант, як от блакитного, жовто-золотого, що у структурі художніх творів набувають усіх ознак значущого, багаторівневого символу. На особливу «кольорову барвність» художнього слова митця звертали увагу В. Гадзінський, А. Приходько, В. Поліщук, М. Доленго, В. Кощій. Так, В. Гадзінський вважає, що «сприймання барв у природі було у Михайличенка надзвичайно витончене, до найбільш різнорідних відтінків» і саме таке «сприймання барв оком переходило в надзвичайно кольорово-барвне, імпресіоністичне виявлення при використанні елементів техніки слова». Для критика кольористичні образи письменника «нагадують найяскравіші зразки малярського імпресіонізму та художньо - літературного символізму».
Значення кольорових символів у новелах Михайличенка окреслюється через виразно суб’єктивне, індивідуально-емоційне сприйняття ліричного героя. Б. Віппер писав: «Всі барви - результат дії світла. Колір предмета - це та барва, яку предмет відбиває, поглинаючи всі інші». У новелах кольористично окреслений художній образ виступає передусім виразником емоційних, психологічних, душевних станів героя. Саме тому вони вражають багатством кольорової гами, широтою використання відтінкових нюансів, грою тонів та півтонів. Палітра Михайличенкових новел є динамічною, змінною, мерехтливою та вібруючою.Тут переливається «блідо-рожевий» і «блакитно-рожевий», «прозоро-світлий» і «ніжно-червоний», «горячий вогневий» і «солодкий гранатовий», «жовтозолотий» і «жовто-срібний», «прозоро-блакитний» і «темний, дико-похмурий», «сонячно-життєствердний» і «холодно-суворий». Таке глибоке емоційно-психологічне навантаження деталі кольору в структурі художнього твору, безперечно, зумовлене впливом поетики імпресіонізму. Адже саме «відчуття живої кольорової гами, живописності, «картинності» буття, його фрагментарності, текучості, - вважає Л. Андрєєв, - нагадує про імпресіонізм, є свідченням використання його поетики».
Колір у новелах Михайличенка має властивість збуджувати складний ланцюг асоціацій, конденсуючи в собі високу потенційну силу, активізувати сприймання читача.
Так, червоний колір в українській традиції має глибоко закорінену магічну значущість. Він виступає як «знак сили, могутності, життєздатності». М. Волошин вважає, що «червоний відповідає кольору землі».
За своїми художньо-емоційними властивостями червоний колір сам по собі є містким, адже існують різні важливі об’єкти червоного кольору: кров, вогонь тощо. Асоціативно червоний може уособлювати щось важливе і водночас жагуче. У традиційному сприйнятті червоний колір метафоризується як втілення «кохання, пристрасті». Михайличенко, для творчості якого лейтмотивною стала тема кохання і який не боявся «різко й без фігових листочків міщанського пуританізму» оспівувати «нестримну спрагу любовних екстаз», активно використовує відтінкову гаму червоного кольору.
Новела «Поцілунок» відтворює момент зародження кохання в душі юної дівчини. Але це світле почуття уже до появи позначене печаттю трагізму - йому не судилось збутися, розцвісти вповні. Тому символом нерозквітлої любові героїні стає «блідо-рожева квітка». Ніжний, ненасичений, ледь вловимий зором відтінок червоного, який використовує письменник, символізує чистоту, світлість, невинну романтизованість почуття героїні. В цьому почутті немає жагучої пристрасті насичено-червоного, а тільки тиха мрійлива ніжність блідо-рожевого. Якщо спочатку символом почуття героїні виступає квітка блідо-рожевого кольору, то на заключному етапі вже тільки сам колір уособлює юне кохання: «Я стала, спалахнувши рожевими плямами радості в серці».
Відтінкова гама червоного кольору активно використовується автором і в новелі «Непроспівана пісня». Основним мотивом «Непроспіваної пісні», як і в новелі «Поцілунок», є мотив кохання. Але якщо в «Поцілунку» почуття, що його переживає героїня, ніжне, несміливе, трепетно-невинне (таким йому судилось залишитись назавжди), то в «Непроспіваній пісні» відтворено апогей пристрасті, жаги, неземну насолоду любовних утіх, повноту переживання любовного екстазу. Відповідно письменник майстерно використовує в новелі відверті, насичено вражаючі відтінки червоного. Від пережитого чуття душа героя плаче «ніжно-червоними слізьми», кохана постає в його сприйнятті в образі «вогневої, кольорової істоти» з «вогневим тілом». Для відтворення чуттєво-емоційного піку любовного екстазу автор вдається до полісемантичного, часто повторюваного епітета «вогневий» як характеристики жінки - коханої. Тому «вогневий» сприймається водночас і як художньо-зорова деталь, яка асоціюється із мінливо-чаруючою грою відтінків червоного кольору і як деталь-символ тепла, тактильного відчуття. Загалом вогонь є «символом духовної енергії, перетворення і переродження, руйнівної і водночас народжуючої сили». Джерелом духовної енергії героя новели «Непроспівана пісня» є кохана жінка. Саме тому він бачить її «вогневою».
Сконденсованість чуття в любовному екстазі така висока, що сприйняття героя стає синестезійним - запах тіла коханої забарвлюється в гранатовий колір. Адже гранатовий - це червоний, а гранат іще з часів античності був втіленням символу життя, продовження роду. Отже, кохання у «Непроспіваній пісні» втілюється у зримо-чуттєвих деталях-символах, спільною і характерною ознакою яких є червоний колір. Вогневий і гранатовий уособлюють собою кольори пристрасті, апогею любовного чуття, сприймаються як символи глибинної небезпечної таємниці людських взаємин і людського єства загалом, і в той же час є кольорами життя, продовження роду.
У сфері емоційного сприйняття контрастним червоному виступає чорний колір. Традиційно чорний, вважає М. Волошин, символізує «журбу, тугу, ненависть, зраду». А в українській традиції сполучення саме червоного і чорного кольорів мають «глибоко закорінену магічну значимість». Так, червоно-чорний орнамент є «знаком сили, могутності, життєздатності». Саме через поєднання контрастних за своїм символічним значенням кольорів втілюється ідея дуалістичного розуміння світу.
У кольористиці письменника спостерігається нагнітання темних, похмурих барв у художній структурі новел, але письменник уникає використання насиченого чорного кольору.
Так героя новели «В розстанні» насторожують «чорні віти дерев», які символізують пустоту душі, втрату надій і віри, самотність. Лякає героя і «темрява ночі непривітна і дико-похмура». Нагнітання темних, холодних тонів у новелі «В розстанні» акцентує увагу на складному душевному стані героя. Дуже часто втіленням чорного, темного кольору в Михайличенка виступає ніч. Вона стає символом ворожого, таємничого, незвіданого людиною світу.
Уникання Михайличенком насиченого незмінно-чорного кольору в структурі художнього кольоропису новел є усвідомленим і обумовлене особливостями імпресіоністичної манери письма. Відтворюючи в новелах «В розстанні», «Дівчина», «Кольорові аркушики» моменти переживання героями душевної розгубленості, розчарування, самотності та безнадії, автор насичує твори темними тонами. Але чорний колір як такий використовується лише у новелі «В розстанні» - «чорні віти дерев». У всіх інших випадках - це сірий («сірі будні», «життя довкола таке сіре» - «Кольорові аркушики»); темний, похмурий («темрява ночі, «дика пітьма» - «В розстанні»); («темні закутки порожньої кімнати» - «Дівчина»). Передаючи кольором враження, переживання героїв, Михайличенко наголошує на їх мінливості, рухомості, динаміці. Це враження миті, актуальні саме в цей момент, а тому для них є неприйнятною насичена і чітко окреслена, статична чорна барва.
Незаперечними, глибоко-значущими домінантами серед усього розмаїття кольорової символіки новел Михайличенка є блакитні та жовті тони.
У світовій інтерпретації кольорів синій (блакитний), згідно з Гете, є кольором, який сам по собі має якусь притягуючу силу: «Як високе небо, далекі гори ми бачимо синіми, так і взагалі синя поверхня наче пливе від нас в далину і тягне нас слідом за собою». Доповнюючи Гете, Флоренский вважає, що голубий є сама «світова душа, як духовна сутність світу».
В українській національній традиції синій, голубий - це колір неба, повітря, безконечності.
У художньо-символічній системі новел Г. Михайличенка виразно простежується домінування саме синіх, голубих, блакитних кольорів. Цій відтінковій гамі автор віддає перевагу, акцентуючи на глибинності та значущості її символічно-смислового навантаження. Зустрічаючись в тому чи іншому вияві практично у всіх новелах, блакитний колір стає лейтмотивною, наскрізною деталлю-символом, акумулюючи в собі одну із провідних ідей творчості митця. Так, у «Непроспіваній пісні» блакитний колір, «проривання в прозору блакить небуття» втілює ідею пізнання вищої суті Всесвіту та людини, є символом занурення у глибини власної душі.
Кольорову домінанту новели «Непроспівана пісні» - «прозору блакить» — можна інтерпретувати як символ конфронтації в душі людини земного життя і шляху до істинного, вищого пізнання суті. Бажання героя новели прорватися в «прозору блакить небуття» є втіленням прагнення осягнути власну глибинну суть, досягнути гармонії, власної довершеності. Водночас «прозора блакить» є втіленням мрії, ідеалу, спонуканням до невпинного пошуку.
Прикметно, що з бажанням героїв відкрити для себе «прозору блакить» зустрічаємося і в творчості Миколи Хвильового, Павла Тичини.
Символічна кольорова домінанта «прозорої блакиті», отже, стала втіленням мрій та бажань самої епохи. Михайличенко постійно поглиблював і розширював символічне значення цієї місткої художньої деталі, акцентуючи на ній увагу від ранніх новел до вершинного «Блакитного роману».
Разом із блакитним, Гнат Михайличенко щедро використовує в кольорописі новел багату відтінкову гаму жовтого кольору. І знову ж таки використання письменником барви сонця є прикметою імпресіоністичного стилю. Жовтий колір в художньо-образній структурі новел грає відтінками, міниться, переливається. Це і «жовтосрібна осінь», і «пелюстки золото-гарячого прагнення квітів» («Непроспівана пісня»), і «золото сміхів і пестощі», «сонячний схід» та «золотні віти у бавовні снігу» («Кольорові аркушики»), і «яскраво радісне, золотне життя» і «різнобарвні квіти на сонячній леваді» («Дівчина»).
Сприйняття кольору, на думку К. Г. Юнга, базується на глибинних, підсвідомих знаннях. В українській етнокультурній традиції жовтий уособлює «сонце, світло, волю, самосвідомість». Згідно з трактуванням Гете і доповнень Флоренського, жовтий, золотистий справляє тепле враження, наповнює радістю і надією. «Це вільний рух біля самого Бога», - пише Флоренський.
В художньо-образній структурі новел Гната Михайличенка жовтий, золотий стають кольорами радості, надії, повноти життя і багатства душі, символом людського щастя.
В новелах спостерігається паралельне, взаємодоповнююче використання блакитних і жовтих, золотих тонів. Так у новелі «Непроспівана пісня» бажання прорватися у «прозору блакить» герой поєднує із прагненням дочекатися того часу, коли гаї стануть «жовтозолоті» і повсюди пануватиме «гаряча», «жовтосрібна осінь». У символічно-психологічному ракурсі поєднання жовтого, золотого і блакитного створює образ недосяжно-щасливого, омріяного майбутнього.
З іншого боку, розуміння символічного значення тонів жовтого і блакитного у новелістиці Г. Михайличенка допомагає зрозуміти смисл місткого лейтмотивного образу осені. Саме кольорове співвідношення основних тонів осені - блакитного і жовтого - робить її ключовим образом-символом у творчості Михайличенка Із розуміння символіки жовтого і блакитного витворюється усвідомлення того, чому таким бажаним є прихід осені для героя «Непроспіваної пісш». Він марить тим часом, коли «цвістимуть айстри», коли «гаряча осінь бенкетуватиме і розсипатиме свої дарунки всім живим істотам, закликаючи їх у свої палкі обійми і обіцяючи їм насолоду...». Осінь є символом довершеності та вищого пізнання. Набуваючи особливої значущості через символіку блакитного та жовтого кольорів, ця пора стає у новелістиці Гната Михайличенка символом істинного людського щастя.
Символіка кольору допомагає усвідомити зміст метафоричного підзаголовка новели «Кольорові аркушики» - «Осінні листки з-під снігу». Саме «золоті осінні листки» уособлюють собою втрачене назавжди щастя. Як ніхто не може повернути назад красу осінніх золотих листків, що опали і опинилися беззахисними та гідними жалю перед холодною байдужістю снігу, так ніхто і ніщо не зможе повернути героєві втрачені щастя та гармонію. Героя «Кольорових аркушиків» пригнічує вигляд «золотних віт бавовні снігу». Таким чином виникає протиставлення білого кольору снігу жовто-золотому кольору осені.
У трактуванні Гете та Флоренського білий колір твориться із суми поглинутих основних тонів, є втіленням абсолютного спокою. Вікова українська традиція виробила двояке символічне тлумачення білого кольору. Білий - це символ чистоти моральної і душевної, емблема цноти (біла сорочка чи пізніше фата нареченої) і водночас уособлення смерті (білий саван, міфологічний образ білої смерті).
У символіці кольорів Михайличенка білий - це холодний колір байдужості, який збирає в собі всі відтінки, але не живе ними. Білий сніг байдужості поглинув різнобарвні чуття героя новели «Кольорові аркушики», а «безмежні снігові простори суворого Сибіру» роблять нездійсненними бажання героя новели «Дівчина» відшукати свій ідеал.
Художня структура новел Михайличенка становить собою складну, розгалужену систему образів та мікрообразів, в якій периферійні елементи так само ідейно значущі, як і центральні. Визначальним для цих образів є закріплене за ними глибоко символічне значення кольору. Символіка кольору, хоч і є в своїй основі закоріненою у вікову українську традицію інтерпретації кольорів та співзвучною світовій моделі трактування кольорових символів, все ж вражає своєю оригінальністю, неповторністю, свіжістю образного бачення та певною химерною асоціативністю. Колір, таким чином, є одним із домінантних ідейно-наснажених елементів художньої системи творів Гната Михайличенка, який разом з Коцюбинським, Хвильовим, Івченком був виразником «кольорово-символічного психологізму» в українській імпресіоністичній прозі.
Л-ра: Ужгородський університет. Науковий вісник. Сер. : Філологія. – Ужгород, 2004. – Вип. 9. – С. 104-107.
Твори
Критика
