Ідейно-художнє осмислення історичних джерел у романі С. Скляренка «Володимир»
В. Г. Чумак
Осмислення історичних фактів образотворчими засобами є однією з найскладніших проблем у художній творчості. Розгляд роману С. Скляренка «Володимир» (1962) переконливо стверджує цю думку.
С. Скляренко протягом усього життя виношував задум написати твір про Київську Русь, історія якої хвилювала його з юнацьких років. Історизмом пронизані мало не всі нариси С. Скляренка другої половини 20-х і першої половини 30-х років. Історико-революційна тема майстерно розкрита прозаїком і в його трилогії «Шлях на Київ» (1937-1940) та романі «Карпати» (1952-1954). Все це була величезна багаторічна підготовча праця перед створенням фундаментальних творів про далеку прабатьківщину.
Зрозуміло, що в художній твір у «чистому» вигляді історичні факти, події не завжди залучаються. Тут вступають у дію закони мистецтва. Методологічні, історичні погляди письменника, набуті наукові знання про зображувану ним епоху, роздуми і суб’єктивні уподобання «розчиняються» в образах твору, в усій його художній тканині. Змальовані засобами мистецтва, історичні події повинні ніби «ожити», постати в деталях, у вчинках, психологічно вмотивованих, тобто стати й художньою правдою в творі. Тому важливим і нелегким завданням митця слова є ідейно-художнє осмислення історичних джерел, поєднання, злиття достовірності, скажімо, вчинків історичного діяча з художньою правдою образу. Та й самі взаємозв’язки персонажів у творі повинні випливати з логіки розвитку історичних подій, відтворюваних у романі.
Конфлікти і ситуації, змальовані у творі в конкретно-чуттєвій формі, повинні відтворювати і художньо узагальнювати провідні тенденції епохи. Отже, вивчаючи історичні документи, наукові праці, художник слова мусить добре орієнтуватися в істотних проблемах зображуваної епохи, глибоко розуміти рушійні суспільні сили та перешкоди, що стояли на шляху народу, держави. Від цього залежить історична правдивість конфліктів, які змальовує автор за допомогою поетичної фантазії.
Постаті київських князів Святослава і Володимира та їх епоха в художній літературі майже не відтворені та недостатньо вивчені й істориками.
Цікаві погляди на твори історичного жанру висловлені І. Франком у передмові до повісті «Захар Беркут»: «Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатования фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.
Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе занята сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна».
Дещо по-іншому підійшов до ідейно-художнього осмислення історичних джерел, як це побачимо нижче, С. Скляренко у романі «Володимир». Уже в «Святославі» (1959) «С. Скляренко не вдається до рекомендованого Іваном Франком розмежування історика та історичного белетриста, — зазначав О. Білецький. — До описуваних ним подій він підходить і як проникливий митець, і як історик, що сміливо ламає міцно вкорінені історичні традиції».
Провідна ідея твору — велич, непорушна сила Київської Русі, яку відстояли у важких битвах з ворогами славні пращури слов’ян. Письменник звернувся до часів князювання Володимира (978-1015), коли Київська Русь досягла кульмінаційного моменту свого історичного розвитку. В основу сюжетної схеми твору покладено події з Початкового літопису та найновіші історичні дослідження радянських вчених. Вміло користуючись домислом і вимислом, постійно дбаючи про логіку розвитку подій і характерів, автор по-своєму відбирає і систематизує історичний матеріал.
Складність ідейно-художнього осмислення історичних джерел, відбір матеріалу, зображення подій і конкретних історичних осіб, діячів минулого полягають і в тому, що, кажучи словами В. Шишкова, автор повинен дивитись на людей того часу «ніби очима їх сучасника і одночасно з позицій сьогоднішнього дня». Неабиякого мистецтва вимагає трансформація конкретних історичних фактів у сюжет, образи.
Композиційним стержнем роману є образ князя Володимира. В основу образу Володимира С. Скляренко кладе скупу розповідь Початкового літопису, в загальних рисах знайомить з життям і діяльністю князя. Читаючи роман і пильно стежачи за долею головного героя, аж ніяк не можна погодитись з твердженням дослідника історичного жанру С. Петрова, який запевняє: «Письменник повинен заставити нас передусім хвилюватись долею вимислених персонажів, тому, що про долю історичного діяча ми знаємо з історії». Насправді ж доля, скажімо, Володимира нас хвилює не менше, ніж життя таких вимислених героїв, як гридень Тур, дружина Микули Віста та ін.
Справа тут, мабуть, передовсім у тому, щоб кожний з героїв твору — Історичний і вимислений — діяв відповідно до історичної й художньої правди образу. Порівнюючи «Повесть временных лет» з романом, помічаємо, як обережно, відповідно до ідейного задуму, С. Скляренко добирає й осмислює факти, надає постаті князя цілеспрямованості і логічної переконливості. Не важко помітити, що літописець спочатку всіляко гудить, очорнює Володимира-язичника, а згодом підносить до небес — уже як християнина. Про це говорить і С. Скляренко: «У літописах далеких днів про ці події (запровадження християнства на Русі. — В. Ч.) говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом у тиші монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-християн.
Де правда, а де вигадка в цих давніх повістях, невже ж руські люди були варварами, дикунами до охрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?» Ось чому С. Скляренко не тільки використовує факти Початкового літопису, але й звертається до праць радянських учених, зокрема Б. Грекова, який писав, що постать князя Володимира «дуже добре відома всьому тодішньому світові. Він не обмежується звичайною традиційною політикою київських князів — розширенням і охороною кордонів і обкладанням даниною підлеглого населення. Подібно до Святослава, він бере участь в європейських справах того часу».
Всупереч літопису, письменник показує, що Володимир не тікає, як боягуз, до варягів, дізнавшись про розправу Ярополка з Олегом, а їде в Свіонію як посланець Новгорода наймати військо для походу проти свого брата-зрадника. Отже, літописному матеріалу письменник дає власне ідейно-художнє осмислення. Наведемо ще кілька таких прикладів, де автор, беручи факти з літопису, відтворює їх по-своєму. Так, не Володимир, а його дружинники убивають князя Регволда і двох синів, а він, навпаки, зупиняє криваву січу («Багато смерті навкруг, і не хочу її примножувати», — каже герой твору, новгородський князь). Не Володимир підбиває до зради воєводу Ярополка — Блуда, як про це йде мова в літописі, а останній сам пропонує послуги. Письменник не засуджує Володимира за співучасть у вбивстві Ярополка. Скляренко різко негативно зображує зовнішню політику Ярополка, наголошуючи на невигідних для Русі зв’язках з Візантією, печенігами. Останнє не р підтверджується історичними даними і є явним домислом автора. Проте така оцінка подій потрібна була С. Скляренку, щоб дати свою концепцію образу Володимира — справедливого, поміркованого, чесного (кохає Рогніду, постійно радиться з боярами, воєводами, чуйно ставиться до Микули, карає смертю убивцю Ярополка — Блуда).
У другій книзі роману («Василевс») трактування образу Володимира ще більше відрізняється від літописного. Тут письменник частіше спирається на найновіші праці радянських істориків — Б. Д. Грекова «Киевская Русь» і М. В. Левченка «Очерки по истории русско-византийских отношений», звертаючи увагу на ті місця, де йдеться про мету походу Володимира на Корсунь.
Похід на Корсунь є одним з композиційних центрів другої книги, бо саме ці події мали велике суспільно-політичне значення для Київської Русі: після повернення у Київ Володимир запроваджує християнство. Щоб підтвердити міжнародний авторитет і визнання Київської Русі серед інших держав, Володимир одружується з сестрою імператора Візантії. Одна лише вимога князя видати за нього заміж царівну Анну означала для грецьких імператорів, як пише М. В. Левченко, — «визнати руського князя рівним собі. Ця вимога була безпрецедентною... руський князь вимагав від Візантії те, чого від неї не могли добитись західні імператори».
Вчений також припускає, що князю був даний титул, адже в руських літописах Анну звуть царицею, а на київських гривнях Володимир І зображений у царському одязі. С. Скляренко цю гіпотезу робить художнім фактом. Володимир став рівним з імператорами Візантії. Автор підкреслює, що це був не лише особистий тріумф князя, а й усієї Київської Русі, яка стала однією з найбільших, провідних держав Європи. Так факти історії набувають під пером вдумливого і талановитого письменника великого ідейно-художнього узагальнення.
Важливе місце у творі займає проблема хрещення Володимира. За Корсунською легендою, занесеною в Початковий літопис, київський князь ніби охрещений візантійцями у Херсонесі. Такої ж думки дотримується радянський історик В. Мавродін. С. Скляренко показує, що Володимир таємно охрестився раніше, вдома.
Саме таке трактування цієї події має для письменника принципове значення: Володимир іде на Херсонес уже християнином і не потребує для себе послуг грецьких священиків. Отже, С. Скляренко творчо осмислює Корсунську легенду і висуває на перший план не релігійні, а важливі зовнішньополітичні міркування, що спонукали князя саме до таких вчинків.
Через образ князя Володимира, його взаємини з іншими персонажами автор передає значну частину проблем внутрішньої і зовнішньої політики Київської Русі. У багатьох подіях і ситуаціях викарбовується цілеспрямований і мужній характер Володимира. Це звитяжний полководець, мудрий державний діяч, який ненастанно дбає про велич, могутність Русі. На противагу Ю. Опільському, який у повісті «Ідоли падуть» антиісторично протиставляє зовнішню політику Володимира його попереднику Святославу, С. Скляренко підкреслює, що Володимир послідовно дотримується політики свого батька. Так, після обрання його князем він каже боярам і воєводам: «Мушу йти стезею отця свого Святослава, мушу устроїти, захистити, зробити незборную Русь!»
Дбаючи про «устрояння» Русі, під тиском нових суспільних та історичних обставин князь запроваджує християнство, добивається незалежності руської церкви від Візантії, зміцнює кордони держави, споруджує церкви, заводить школи.
Яскраво відтворено письменником запровадження християнства. Відповідно до історичної правди він показує, що хрещення відбувалось під примусом, той, хто відмовлявся, зазнавав матеріального, а то й фізичного покарання. На противагу літопису, де говориться, що люди хрестилися з радістю, охоче, автор змальовує таку типову картину: «Мовчазні, суворі, темні від сонця й печалі люди йшли важким кроком до Дніпра, за ними тягнулися, ніби чайки, що втратили гнізда, жони, тільки діти не розуміли, що діється, поспішали попереду старих».
До речі, постать Володимира С. Скляренка близька до Петра І О. Толстого за способом розкриття характеру — «становлення особи в епосі», як називав це російський письменник, тобто особа героя відтворена історично і художньо правдиво на широкому суспільному тлі, характер героя змінюється разом з тими глибокими суспільно-економічними процесами, що відбуваються у державі.
Характер Володимира поданий у розвитку, динаміці. Якщо на початку твору це ще недосвідчений у державних справах князь і навіть близький народу, то згодом, після утвердження своєї влади на київському престолі, характер його дедалі змінюється. Тепер це феодал з необмеженою владою, який карає смертю бідняків, дбає передусім про інтереси бояр і воєвод, «мужів ліпших», все більше віддаляється від народу.
Ми бачили, що на початку твору письменник очищав образ Володимира від зайвих звинувачень літописця-християнина. У другій же книзі роману, де описуються ті вчинки князя, які автор літопису подає як святі і рівні апостольським, С. Скляренко анітрохи не ідеалізує свого героя і викриває діяльність Володимира-феодала. Письменник показує зміцнення влади феодальної знаті, загострення протиріч між трудящим народом і феодальною верхівкою і переконливо доводить, що, незважаючи на об’єктивно прогресивні тенденції у державних акціях Володимира, він служив передусім своєму класу. Саме так осмислюються у романі суспільні взаємини нової економічної формації — доби феодалізму.
Для всебічного відтворення постаті Володимира автор використовує найрізноманітніші художні засоби і прийоми. Князь показаний через вчинки і дію, у численних полілогах (скажімо, переговори з греками у Корсуні), у багатьох, відповідно до часу й обставин, портретних, психологічних, мовних характеристиках, через широкий діапазон роздумів і почуттів, через авторську оцінку. Образ Володимира поданий у епічному і емоційному планах. Найкраще дався письменнику «сплав» громадського й інтимного в композиції образу. Відкинувши геть літописну вигадку про «многожонство» князя, автор зворушливо змальовує взаємини Володимира і Рогніди. Тут прозаїк найбільше дає волі своїй поетичній фантазії. «Можна, не сумніваючись, заявити, — писав М. Т. Рильський, — що сторінки особистого життя Володимира і близьких йому людей належать до найбільш хвилюючих і переконливих у романі».
Отже, С. Скляренко, пильно вивчивши історичні джерела про епоху і особу Володимира, по-новому осмислив їх і створив власну художню концепцію образу князя, вперше в українській літературі змалювавши постать видатного державного діяча та полководця часів Київської Русі.
Не менш цікавим у ідейно-художнім осмисленні письменником історичних джерел є змалювання у творі постатей Микули, Малуші, Добрині, які згадуються у Початковім літописі буквально одним реченням.
Взявши лише оцю скупу згадку з літопису про якийсь знаменитий рід Малка Любечанина, автор створює повнокровні образи цієї сім’ї.
З глибоким психологічним проникненням і епічною широтою письменник зображує смерда Микулу, його дочку Малушу, гридня Тура, які уособлюють типову гірку долю простолюдина Київської Русі часів Володимира.
Важливе значення для розуміння ідейно-художнього осмислення С. Скляренком історичних джерел мають численні публіцистичні відступи у творі. Призначення їх у романі найрізноманітніше. Так, письменник розповідає про події в багатьох країнах — у Київській Русі, Візантії, Свіонії, Римі. Вдаючись до історичних екскурсів у минуле цих держав, автор використовує публіцистику, справедливо побоюючись вкладати такий матеріал в уста героїв, щоб цим самим не модернізувати їх. Іноді ці відступи — історичні довідки, пояснення історико-дослідницького чи й полемічного характеру. Тут і екскурси в минуле Візантії, Болгарії, і розповідь про зовнішню політику Ярополка та ін. Деякі публіцистичні відступи мають яскраво виражене гумористичне забарвлення, зокрема ті місця, де автор змальовує епізодичний образ візантійського історика Лева Диякона. Активно використовує письменник, як ми бачили вище, повідомлення Початкового літопису, хоч дає їм часто своє тлумачення, наводить окремі цитати і навіть відтворює безіменну постать «чорноризця-літописця», вкладає в уста героїв окремі репліки, прислів’я, приказки, взяті з «Повісті...» («Рогнедь не хоче роззути робочича», «Біда, аки в Родні», «Аще не буде між нами миру, тоді камінь почне плавати, а хміль тонути» і ін.).
На основі найновіших досліджень учених С. Скляренко дав своє трактування і художню концепцію образів Ольги, Святослава, Володимира та історичних подій цієї епохи, пов’язав історію Київської Русі з історією інших країн Європи, розкрив суть сили патріотизму людей нашої далекої прабатьківщини.
Л-ра: Українське літературознавство. – Львів, 1966. – Вип. 2. – С. 15-20.
Твори
Критика
