Визначний романіст
В. С. Шишло
Відомий український письменник Семен Дмитрович Скляренко, який понад сорок років працював на ниві української літератури, народився 26 вересня 1901 року. Друкуватися він почав ще в 1918 році тоді, коли навчався в Золотоніській гімназії на Черкащині.
Творчий шлях письменника — це безперервне вдосконалення майстерності, поряд ішло зростання популярності його творів. Трилогія про громадянську війну на Україні «Шлях на Київ» (1937-1940) стала широко відомою далеко за межами республіки.
Нариси, оповідання С. Скляренка періоду Великої Вітчизняної війни, а також повісті «Україна кличе» та «Подарунок з України» відтворюють героїчну боротьбу народу проти фашистських загарбників на фронті і в тилу ворога, вони є свідченням єдності і згуртованості всіх народів нашої Батьківщини.
У двотомному романі «Карпати» (1952-1954) С. Скляренко змальовує боротьбу трудящих Закарпаття проти соціального і національного гноблення, за возз’єднання з Україною.
Академік О. І. Білецький говорив: «Святослав» — це моє останнє читацьке враження. Я і досі живу в оточенні його героїчних дійових осіб, він чудово малює перемоги давньої Русі над Візантією, показує це багатобарвним полотном. І я, відверто кажучи, не знаю в інших наших літературах минулого року нічого, що можна було б порівняти в галузі історичного жанру з цим твором».
Висока оцінка цим творам дається в «Історії української літератури»: «Найвизначніше ідейно-мистецьке досягнення української історичної романістики останнього часу становлять «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962) С. Скляренка».
Наприкінці 60-х та в 70-х роках українські письменники створили романи і повісті, які стали новим кроком у художньому осмисленні минулого.
В українській романістиці цього періоду помічається дві тенденції. Одні письменники, зображуючи давню епоху, не звертаються до конкретних історичних фактів і подій, центральні герої їхніх творів домислені. Проте широко використані історичні, етнографічні та літописні матеріали дають можливість цим письменникам правдиво і багатогранно змалювати минуле країни. Найбільш характерним щодо цього є «химерний» роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958), у якому не відтворюються певні історичні події та історичні особи, але разом з тим широко змальовується життя українського суспільства другої половини XVII століття.
Більшість же письменників (Іван Ле, трилогія «Хмельницький», 1957-1965; М. Глухенький, роман «Коліївщина», 1960; М. Сиротюк, роман «Побратався сокіл», 1965 та інші) грунтовно досліджує історичні події, показує життя Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Івана Гонти, Семена Неживого та інших історичних осіб.
С. Скляренко у своїх історичних романах про Київську Русь, як справедливо зазначали дослідники, найбільш вдало поєднує історичні і вірогідні факти з творчим вимислом. Спираючись на дослідження сучасних учених, а також на свідчення давніх історичних, літописних та фольклорних джерел, письменник змальовує давню епоху у співзвучності з нашим часом, бо порушує «вічні» проблеми про патріотизм, говорить про працьовитість, талановитість народу — творця історії.
Героїчна постать Святослава і його епоха неодноразово привертали увагу російських і українських письменників, зокрема О. Пушкіна, декабристів, М. Полевого. Але більшість авторів, згідно з усталеною історичною концепцією, змальовувала руського князя лише як хороброго і мужнього воїна, що прагнув слави і військової здобичі. Таким показано Святослава і в романах письменників: Ю. Опільського «Іду на вас» (1928), А. Ладинського «Когда пал Херсонес» (1959).
С. Скляренко ж по-новому висвітлює постать київського князя Святослава, показує його не завойовником, а мудрим полководцем, сміливим воїном, визначним державним діячем. Відкидає письменник окремі літописні записи і тоді, коли хоче підкреслити ту чи іншу рису характеру Володимира або княгині Ольги. Літописне свідчення, наприклад, про те, що Володимир був «женолюбец якоже і Соломон», письменник вкладає в уста вороже настроєних до князя бояр, і тоді це твердження не суперечить авторській трактовці образу князя — люблячого чоловіка і батька.
Творчо використовуючи свідчення «Історії Льва Діакона», Скляренко часто полемізує з її автором, виводить у романі колоритно-гумористичний образ візантійського історика, який часто писав не те, що спостерігав навколо, а те, що наказували писати візантійські імператори.
Літописні і фольклорні джерела дали письменнику вдячний матеріал для змалювання обрядів, звичаїв, культових вірувань, елементів матеріальної культури, мови східних слов’ян.
У романах охоплено часи князювання Ольги (945-957), Святослава (957-972) та Володимира (978-1015), широко показано визначальні події епохи: занепад первіснообщинного ладу і формування класового феодального суспільства у східних слов’ян, боротьба князя Святослава з Візантією, запровадження християнства на Русі (988-989), об’єднання слов’янських земель навколо Києва, зміцнення Руської держави і зростання її авторитету на міжнародній арені.
Композиційні рамки в романі надзвичайно широкі: події відбуваються і в Константинополі, і в Болгарії, і в теремі київського князя, і в хижах хліборобів, ремісників, і в печерах перших християн. У романі підкреслюється вирішальна роль народу в історичному розвитку суспільства, передається його невичерпний оптимізм, гідні подиву працьовитість, відвага і мужність. Ось, наприклад, характерна картина битви. Печеніги підступно напали на стан князя Святослава на острові Григорія. Князь закликає воїнів до бою:
І, перекликаючись один із одним, вої руські ставали в темряві плече в плече, зливались у живу стіну, піднімали перед собою щити, націлялись гострими списами... Але печеніги лізли щосили на стан князя Святослава, вони зрозуміли, що підкрастись зненацька і вирізати всіх воїв їм не пощастило.... Над островом стояв різноголосий шум, луна його котилась над плесом і до обох берегів. Десь у темряві іржали сполохані коні. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи ні на хвилину, кричали печеніги. Руські вої, підбадьорюючи один одного і наганяючи страх на ворога, не відставали від них. Навкруги бряжчали щити, дзвеніли мечі, свистіли списи, звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали.
Читача хвилює і захоплює неперевершена відвага і мужність воїнів, які билися з ворогом до останнього подиху.
Такі ж яскраві, сповнені руху, багатобарвні і багатоголосі картини битви руських під Доростолом, під Полоцьком, урочисті сцени вокняжіння на престол Святослава, ради Володимира з боярами щодо походу на Київ та багато інших. Сповнена чарами, постає перед читачем купальська ніч, коли юнаки й дівчата у вінках, з квітами, вийшли з міста, щоб узяти участь у святі, ніч, яка принесла любов Святославу і Малуші і залишилась для них ясним спогадом на все життя.
Детальні, колоритні картини давнього Києва, Константинополя та подробиці життя і побуту смердів, бояр, князів вводять читача в іншу епоху. Вже на перших сторінках роману письменник докладно описує внутрішній вигляд хижі Анта, посеред якої всю ніч тліє вогнище, а над ним «ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар».
Письменник любить детальні описи. Вони потрібні йому для того, щоб оживити історію, конкретизувати місце дії, відтворити колорит далекого минулого. Персонажі романів у цій реально-конкретній обстановці стають ще виразнішими, живішими.
Широким планом, багатогранно змальований Святослав. Юний княжич допитливий, розумний, дещо мовчазний і суворий — саме таким бачимо Святослава на початку твору. Закохавшись у Малушу, він стає щасливим і душевно багатшим. Глибоко проникаючи у внутрішній світ героя, письменник у напруженій трагічній ситуації прощання Святослава з Малушею відчутно передає страждання княжича, якому було надзвичайно важко поступитися своїм щастям, надати переваги обов’язку. Творча удача письменника і полягає в тому, що він зумів створити індивідуальний людський характер, показав «живого» героя. У першій книзі роману «Княгиня і рабиня» Святослав зображений переважно в особистому плані. Він може бути суворим, але щирий, людяний, ніколи не лицемірить, не приховує своїх почуттів. «Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю — то до останку»,— ці слова є ніби ключем до розуміння характеру героя. Покохавши Малушу, «він мріяв, що любитиме її довіку, бо Малуша — найкраща з усіх, мрія його й бажання».
У другій частині «Над морем Руським» глибоко передається принциповість, державний розум, талант полководця й особиста відвага Святослава. Ці риси розкриваються переважно в боях і походах, у підготовці до них. Як і в літописних джерелах, князь хоробрий і мужній воїн, загартований в боях. Він гранично чесний і навіть ворогів попереджає: «Іду на ви!».
Протиставляючи методи ведення війни Іоанном Цимісхієм, що ніколи не гребував підкупом, зрадою, та Святославом, автор у конкретних типових ситуаціях передає такі риси, як чесність, відвертість руського князя. До речі, в романі, відповідно до сучасних висновків радянські дослідників історії, показано, що в русько-візантійській війні саме руські воїни на чолі з Святославом і мали на меті захистити Русь і Болгарію від зазіхань Візантії.
У паралелях з негативними образами, зокрема з братом Улібом, підкреслюються позитивні риси вдачі Святослава, а у взаєминах з кня-гинею Ольгою, Малушею, Микулою чітко відтіняється доброта і людяність князя. У багатьох ситуаціях, у конкретному оточенні ми бачимо князя язичника, якому притаманні вірування і забобони того часу. Він приносить жертви богам, уявляє природу живою, сповненою різних несподіванок.
Контрастні в романі образи мудрої і суворої княгині Ольги та Малуші. Гордість, державний розум, витримка, хитрість Ольги розкриті переважно в епізодах її поїздки до Константинополя, а її владний і суворий характер в сценах, коли княгиня засуджує на смерть смерда Векшу, розлучає сина з коханою.
Образ Малуші відтворений переважно за допомогою фольклорних засобів. У літописах є лише згадка про те, що Володимир був сином Святослава і Ольжиної ключниці Малуші. В романі це показано широко, в еволюції. Вперше читач зустрічається з героїнею в хижі батька Микули, а потім у Києві, куди привіз її брат Добриня. Щира, безпосередня, довірлива дівчина часто порівнюється з пташкою, з ластівкою.
Нерідко в паралелізмах, близьких до фольклорних, говориться про страдницький життєвий шлях героїні. За допомогою фольклорних засобів часом передаються її думки та почуття. В дусі народних голосінь, наприклад, передається невимовна туга Малуші, коли у неї забрали сина: «Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене — і я сміялася, ти був біля мене — і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?!»
Але це не традиційний фольклорний образ, а глибоко індивідуальний людський характер. Малуша може бути і гордою, коли відмовляється від Будутина, і здатною на самопожертву.
У романі «Володимир» життя Малуші невіддільне від успіхів і невдач князя. Тільки ним живе убога черниця Марія у своїй печері, молиться всім богам, щоб ті принесли удачу синові. І коли зрештою вона вирішила піти до сина, її не пустили, насміялися з неї. Малуша сидить на березі Дніпра, «зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха».
Поетичний і глибокий, сповнений великої душевної краси і трагізму, це один з кращих жіночих образів в українській радянській історичній прозі.
Постать Микули уособлює кращі риси народу — хлібороба і воїна. На прикладі життя родини батька Микули, старійшини Анта, письменник показує розклад родового ладу і зміцнення феодалізму в Київській Русі: брат Микули Бразд став княжим намісником, а Сварг — ремісником. Микула ж залишається працювати на землі. Завдяки його праці виростає хліб, дикі хащі перетворюються на оброблювані землі. Повернувшися з далекої Болгарії, він привіз не золото, а насіння нової культури — гречки. Микула — воїн-патріот, уособлює також дружбу між братніми народами, що особливо підкреслюється його дружніми почуттями до болгарина Ангела.
Ті самі художні принципи використання історичного матеріалу, що і в романі «Святослав», наявні і в романі «Володимир», який складається з книг «Син рабині» і «Василевс» та епілога «У Берестовому». Але тут ідеться вже про епоху утвердження феодалізму, тому ширше показано соціальні зміни, які сталися в країні за часів князювання Володимира, висвітлюється наполеглива боротьба, що велася на чолі з київським князем за об’єднання руських земель навколо Києва, широко змальовуються події, пов’язані із запровадженням християнства, яке принесло у країну нову культуру, науку, сприяло утвердженню авторитету Київської Русі на міжнародній арені. Водночас підкреслюється і реакційна роль християнської релігії, яка захищала інтереси князя і великих феодалів.
Завдяки підтримці народу Володимир стає київським князем, об’єднує землі східних слов’ян навколо Києва. У цьому романі ширше, ніж у попередньому, показано, що народ є творцем матеріальної і духовної культури — тих скарбів, які зберігалися протягом століть. Так, київські майстри на чолі з Косьминою будують чудові храми і княжі тереми, хоч самі живуть у землянках. Ремісники оздоблюють житла й одяг чудовими орнаментами, створюють унікальної краси тканини, дорогі прикраси і разючу зброю. Воїни, йдучи у далекі походи, складають пісні.
Народ ніколи не мирився з своїм рабським становищем — смерди і ремісники йшли в ліси, вбивали воєвод і бояр, забирали їхнє майно, згуртовувалися не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти феодальної верхівки та насильного хрещення.
Своєрідним сюжетним центром, навколо якого розгортаються події, є образ Володимира. Діяльність, індивідуальний характер князя повно і багатогранно окреслюється на трьох етапах: у юності, у зрілому віці і у старості. На кожному з них ми бачимо яскраво змальований образ героя у всій повноті його державної, військової діяльності й особистого життя.
У першій книзі роману «Син рабині» молодий новгородський князь — сміливий воїн, блискучий полководець, чесна і справедлива людина. Здобувши перемогу, князь, в’їхавши в Полоцьк і побачивши, що Регволд і його сини загинули, що розлючені воїни вибивають вікна і двері у теремах, віддає наказ припинити січу. Коли ж переможені на чолі з Рогнідою вчинили заколот і хотіли вбити його, Володимир великодушно милує їх: «Багато смерті наокруг,-— промовив він,— і не хочу її примножувати... Нехай буде не смерть, а життя — велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди».
Ідучи на Київ, Володимир хоче мирно домовитись з братом Ярополком, який стає жертвою підступної діяльності воєводи Блюда. Володимиру було неймовірно боляче, що в Руській землі йде усобиця і ллється кров. Ставши київським князем, увійшовши до київського терему, він не радіє, а сумує, що в нього немає матері, немає поруч рідної людини. Він згадує батька, який «молодий ще, дужий, полум’яний — пішов із життя; тільки меч і щит його висять у Золотій палаті — холодні мертві речі, а отця немає, не буде».
У другій книзі роману «Василевс» Володимир змальований як відомий усьому світу державний діяч, який запроваджує на Русі християнство, відкриває школи, зміцнює свою державу. Перемігши ромеїв під Херсонесом, Володимир, щоб стати рівним з візантійськими імператорами та зміцнити становище своєї країни, вимагає у них для себе корони Василевса й одружується з грецькою царівною Анною — сестрою імператорів. Володимир переживає глибоку особисту драму: розлучається з коханою дружиною Рогнідою. В цій частині роману наголошується, що князь, великий феодал, віддаляється від народу і починає боятися його. Він засуджує на смерть смерда Давила, бо розуміє, що «нині Давило підняв топор на Божедома, завтра піде проти нього».
У епілозі передається головним чином особиста драма князя, який наприкінці життя залишився одиноким.
Індивідуальний, художньо довершений у романі образ княгині Рогніди: зовні суворої, але чесної і справедливої, вірної дружини і люблячої матері. Чітко виділяються серед інших образи Ярослава, Предслави, а також брата Малуші Добрині тощо. Цілий ряд епізодичних персонажів; поетичний, закоханий у рідну землю «задушний чоловік» Антип, мужній захисник правди смерд Давило, вірний своєму коханню до Малуші благородний воїн гридень Тур,— стали виразними художніми образами.
Змальовуючи негативних персонажів, письменник не зловживає засобами сатири і гротеску, відмовляється від портретної дискредитації, від «очорнення» негативних героїв. Тому Константин Багрянородний, Никифор Фока, Іоанн Цимісхій, красуня царевбивця Феофано та інші історичні особи теж змальовані багатогранно, хоч, звичайно, в зображенні їх підкреслюються негативні риси. Можна, однак, зауважити, що письменник занадто багато уваги приділяє образові цариці Феофано.
У своїх історичних романах Скляренко звертається — і це необхідно — до старослов’янської лексики, відбирає з неї найхарактерніше: назви людей за професією (здатель, гридень, тіун, ларник), за соціальним станом (боярин, смерд, обельний хлоп), географічні назви (Джурджанське та Руське моря, Рифійські гори, ріка Танаїс), а також назви предметів культу, одягу, зброї тощо. Вкраплені в тканину сучасної літературної мови, якою написано роман, такі слова вживаються в міру, не утруднюють розуміння змісту (автор пояснює їх у підрядкових виносках), створюють відповідний колорит мови змальованої епохи.
Широкий епічний виклад органічно поєднується у творах з ліричними відступами й роздумами, з глибоким проникненням у психологію героїв, з романтикою, що має спільну основу з пафосом «Слова о полку Ігоревім».
Співзвучні ідейно з нашою сучасністю, романи Скляренка про Київську Русь X-XI століть стали визначним досягненням української історичної романістики.
Семен Дмитрович Скляренко, учасник Великої Вітчизняної війни, завжди був патріотом Вітчизни: і тоді, коли оспівував героїчні воєнні подвиги свого народу та його досягнення у мирній праці, і тоді, коли вів за собою читачів у давноминулі часи.
Л-ра: УМЛШ. – 1971. – № 9. – С. 8-13.
Твори
Критика
