Із спостережень над поетичною мовою Петра Скунця
Петро Іванишин
«То лише здається, що мова може бути будь-якою, аби тільки люди розуміли одне одного. Бо не все-одно дівчині-українці, назвуть її бабою чи дівчиною. Не все-одно старому чоловікові, звернуться до нього на вулиці «Ей, ти, дєд» чи «Чоловіче добрий». У мові закладено характер народу. І хоч би як гарно ми навчилися передавати свої думки, а рости є куди».
Петро Скунць
Уже після появи перших збірок нинішнього лауреата Шевченківської премії П. Скунця дослідники й колеги почали відзначати в нього «філігранне карбування слова» (Іван Чендей у журналі «Дружба народов» 1969 р.). Специфіка літератури як різновиду мистецтва, власне, і полягає в тому, щоби вміти засобами мови витворювати в уяві читача потрібний образ. Є образ — є поезія, нема образу — нема поезії.
Якщо сказати: «Мова художніх творів П. Скунця дуже багата», — це означає виректи професійно-ритуальну банальність. Під багатством мови часто розуміють дві різні речі: лексичне багатство мовлення письменника і повноту використання ним різних пластів та образотворчих потенцій мови. І коли йдеться про вічно нове і привабливе чудо — перетворення елементів загальновживаної мови у художній текст (актуалізація їх), — то поетичне мовлення П. Скунця справді багате максимальним використанням мовних ресурсів і потенцій.
Одне з провідних місць у системі образотворення поета займає використання лексем закарпатських говорів. Діалектизми він починає вживати десь із другого періоду своєї творчості. І це не випадково: перші дві збірки творилися з наміром довести і формою і змістом, що «і я так можу». Діалектизми тут були б недоречні — як свідчення мовної меншовартості, недостатнього володіння літературною мовою.
Пізніше наступив другий етап самоутвердження, для якого характерне бажання виділитися з «та інших», вирізнитися з шеренги подібних. І зігнорувати тут колоритний закарпатський говір — було б марнотратством. Та було, звичайно, й інше, серйозніше, глибинне у зверненні саме до мовної стихії неповторної Срібної Землі.
Ось характерні приклади діалектних лексем, починаючи від «Полюсів землі»:
«Полюси землі»: войночка (війна), мамка (мама), ня (мене), завиватись (одягати хустку), границя (кордон), шовкова косиця (едельвейс), звори (виярки між горами зі струмками), трепета (осика);
«На границі епох»: Митро (Дмитро), вакар (чередник), сарака (бідолаха), ружа (троянда), нянько (батько), пендрик (гумовий кийок), цімбор, цімбора (друг), п’єме-гуляєме (п'ємо-гуляємо), ци (чи), хочеме (хочемо), ци-сьми (чи ми), доста (досить), у ня (у мене), док-ись (поки ти), тота (та), май файно (найкраще), май файна (найкраща), кріс (рушниця), най (нехай);
«Розп’яття»: ти (тобі), отець (батько), чекала’м (я чекала), наслухати (почути), флояра (вид сопілки);
«Розрив-трава»: бокораш (плотар), косиця, (квітка), жий (живи), поліка (ліки), коби (якби);
«Спитай себе»: красний (гарний), звізди (зорі), руські (росіяни), закукала (закувала), сумноє (сумне), оби (щоб), корчівля (кущі).
Серед неологізмів письменника основне місце займають іменники, прикметники та дієслова. Утворені вони як афіксальним, так і основоскладальним способами. Творення неологізмів — не вияв манірності П. Скунця, вони у нього виконують важливу смислову функцію і з'являються лише там, де потрібно, де бракує загальновживаного слова. Ось декілька прикладів поетових новотворів:
іменники: добрість, дума-тривога, пристрасть-хміль, людозванці, зневірці, самотворці, самовзірці, самороздвоєння, руки-круки, дивинка, самотинка, кровинка, хвилинка-вдовинка, морозинка, чреволюбець, космодрама, духоборець, правдомолець, хлібосілля, стрічень, черствень, дерезень, травмень, скнітень, країна Франкіана, трава-свобода, трава-розрив, камінь-кулаки, гітара-сирота, світець та ін.;
прикметники: здиблений, задармий та ін.;
дієслова: наркоманити, знебавити, дивити та ін.;
прислівник добро (по-доброму).
Серед інших лексичних груп зустрічаємо: архаїзми (любо, уста, ратай, древо, злато та ін.), жаргонізми (чувак, чувиха, папаша, мамаша та ін.), професіоналізми (сейсмічна зона, опромінений, експромт і под.).
Щодо русизмів, то їхня кількість поступово зменшується з кожною поетовою збіркою. П. Скунць не зробив свої твори полігоном для варварського «злиття мов», внаслідок якого повинна була зникнути мова українська. Часто русизми з’являються у мові негативних персонажів. Приклади: однофамілець, каска, старинні, кофе, краплі (краплини), безпощадний, любимий, прохожі, похоть, темнота, пустота, даром (задарма), полагається тощо.
Ефективно поет користується нагромадженням (імпліфікація) чи пропуском (еліпсис) певних частин мови зі стилістичною метою.
Наприклад, нагромадження іменників сприяє нагнітанню психічного відчуття самотності, гнітючості у таких рядках:
Самота,
самота,
самота!
Ні людини,
ні навіть крота!
Десь комусь суєта, суєта, а мені самота, самота.
(На границі епох)
Ми наче й самі опиняємося у замкнутому просторі. Стає важче дихати. Нестерпно хочеться на волю...
Нагромадження дієслів служить авторові для підкреслення динамічності, активності життя. Оптимістичного забарвлення, окрім лексичного значення дієслів, додає також граматична категорія часу — теперішній або майбутній: ...сміються діти, зростають діти, птахи співають, бунтують квіти.
Вони нам кажуть, що будуть жити, життя родити, життю служити.
(«Сейсмічна зона»)
Займенник «я» у поєднанні із дієсловом «знаю» надає наступним рядкам упевненості виразу. Свою правоту, підкреслювану отим займенником першої особи однини, ліричний суб'єкт утверджує безкомпромісно, як людина, що розшифрувала частину закономірностей життя (до речі, подані вони як оксюморони — поєднання несумісних понять). Твердість переконань, особистої позиції — у повторюваному «я»:
я знаю
багато дуже в чужих і своїх ділах.
Я знаю,
що мертві душі страшні у живих тілах.
Я знаю -
усі красиві біднішають від прикрас.
Я знаю -
великій силі наказує слабість не раз.
Я знаю...
(«Життя»)
Життєствердного характеру поезії «Реквієм», поруч із образом-символом «вічного полум’я боротьби», надає також і повторення вигуку «гей». Імпліфікація його у першій та третій строфах посилює настрій трагічно-оптимістичної рішучості продовжити справу померлих:
Гей, над ранами та й над болями, гей, над кленами та й тополями, гей, над горами та й над долами вічне полум'я, вічне полум’я.
Гей, не вічно нам жити болями, все міняється, все тече.
(«Реквієм»)
А відтворенню масштабності, величності того вогню сприяє послідовне повторення прийменника «над».
Поруч із нагромадженням неабиякий ефект дає і пропущення тих чи інших частин мови. Особливо популярним у поета є пропуск дієслів, оскільки це найбільш помітно впливає на уяву адресата. На місце пропущеного дієслова можна вставити своє, отже, відбувається акт співтворчості.
Трагічні події, що відбувалися по цілій імперії у кінці 80-х, автор передає коротко, еліпсуючи дієслова. І отой пропуск говорить більше за будь-яке слово. За кожним тире ми бачимо кров, боротьбу за незалежність, звірства російських солдатів, провокації, терор і сльози жертв:
... у Тбілісі — як у лісі, в Єревані — як на грані, у Баку — яку Техасі, в Карабасі — як на пласі...
(«Рух»)
І — фразеологічність. Особливо виразним виявом цієї фразеологічності є короткі вислови письменника, що містять афористичну думку. Якщо поставити собі за мету покраяти твори поета на афористичні шматки, то їх би ми нарахували десятки. Кілька характерних прикладів із поеми «На границі епох»:
...легше бути братом гладіатора, ніж самому вийти на двобій.
До чужинців поодинці ходять тільки у полон.
З тих дерев найлегше робляться стовпи, що росли від роду правильно і прямо.
Та ще роги зникли не в усіх овець, і колись для чогось роги ті пробились.
Але чи легше, діду, вам, чи легше, діду, стало вам, що став царем простий Іван?
Досконале знання фольклору дозволяє Петрові Скунцеві вводити у живу тканину власних поезій уривки народних творів або стилізації під фольклор «власного виробництва». Вони сприяють витворенню потрібного настрою і надають віршам неповторного карпатського колориту.
У «Заповненій анкеті» уривок колискової потрібний поетові для увиразнення психологізації переживань матері, яка породила сина у голодний час другої світової:
Ой люлі, люлі, мій маленький сину, та бодай ти не родився у лиху годину.
(«Заповнена анкета»)
Материнська пісня із одноіменного розділу «Розп’яття» виливає нам у серце весь смуток матері, що втратила сина. Ця стилізація створена на основі кращих традицій смутних пісень ще з козацьких часів (а може, ще давніших):
...Ой чекала-м тебе, світку, я чекала тебе влітку, я чекала цілу осінь, я чекала тебе досі, як чекала в літо й осінь.
Ой вояки прийдуть жати, а я вічно буду ждати, все чекати, Іваночку, коли скінчиш ту войночку, вічно ждати, Іваночку.
Цілий разок коломийок уводить читача в бурхливий світ народного побуту і звичаїв українців Закарпаття. Кожна коломийка — грань їхнього життя.
Окрім народнопісенного матеріалу, поет насичує свої поезії ще й використанням прямої мови. Діалоги не лише урізноманітнюють плинність віршової мови, але передусім сприяють драматизації сприйняття подій чи образів та чіткій типізації героїв.
Коли ми читаємо:
«Була Вкраїна!» — мимрили слабі.
«Вкраїна буде!» — говорили сильні, —
(«Заповнена анкета») то у нас перед очима і ті типи людей, які так висловлювалися: покорені і борці.
Мова, точніше ідіолект, найкраще характеризує людину, бо виявляє її внутрішню суть. Якщо навіть слова будуть нейтральні, то все ж мовця видаватиме інтонація, побудова речень, швидкість мовлення, підбір лексем тощо. У наступних прикладах перед нами пряма мова, що характеризує сучасника. Як він живе і чим він живе:
...телефонують: «Хочеш на рибалку?
У шість ноль-ноль. Домовились? О'кей!»
А потім десь у придорожній чайній кивне мені товариш мій убік:
«Красива жінка! Й очі незвичайні.
Але печальні — Видно, чоловік...»
(«Заповнена анкета»)
За висловлюваннями стоять індивідуальності, але це типові індивідуальності. Вони допомагають нам уявити тих, чий образ вимальовує поет. Вони різні за характером, світоглядом, способом мислення, і це видно з їхнього мовлення. Наприклад:
образ «гостя з народу», міщанина:
...каже так: «Наївшися від пуза, народ не проти ігрищ та розваг.
Пиши, пиши, коли приходить муза, та знаєш сам, що правда не в словах.
Чував, чував: ти видав книжку першу.
Мовчиш, але дійшла до мене вість...»
«Заповнена анкета»
образ старого сторожа (характерний для «шістдесятників» образ «простої» людини):
Не годиться, мій сину, ділять хліб у солдатів не так.
(«Хлібосілля»)
образ «ангела-хоронителя» системи:
Ось підходить один із десятка.
«Ти ще, — каже, — такий недосвідчений!
Дай-но буду тобі за батька».
«Не дивуйся! Давай до діла!
Розумієш і сам, дітваче, що сорочка своя до тіла завжди ближча. А шкура? — тим паче...»
Може, дасть кропивою по голому?
Ні, дає пропозицію свіжу:
«Небезпечну ти маєш голову! Дай-но краще її відріжу».
(«На границі епох»)
Пряма мова допомагає скрипторові ще й витворити необхідний настрій особливого драматизму, коли підходить кульмінаційний момент. У поемі «На границі епох» це допит поета-бунтаря. Уже від перших слів слідчого тягне смертю:
- Ну?
Попався,
голубчику,
любчику, субчику?
(«На границі епох»)
Тут і драматизм ситуації, і типізація функціонера окупаційної системи.
Ґрунтовне дослідження поетики Петра Скунця ще попереду. Різноманітність жанрів, барвиста мова, лапідарний стиль, звукопис, неординарна риміка, багата строфіка — усе це ставить письменника на одне з чільних місць у сучасній поезії.
Л-ра: Урок української. – 2001. – № 8. – С. 18-20.
Твори
Критика
