Антитези Петра Скунця
Володимир Моренець
Є таланти, що спалахують одразу й сліпуче, означуючи собою новий рубіж вітчизняної культури,— згадаймо І. Драча. Є такі, що розвиднюються плавно і кольорово, схожі на літній обрій, де заповідається ясний і довгий-предовгий день. Таким видається мені зажурено-усміхнений Л. Талалай. А є таланти, що приходять з горобиних ночей своєї доби, з їхньої мерехтливої задухи, розімкнуті раптовими спалахами на жести і фігури разом з усім навколишнім соціальним ландшафтом. Вони простують важко, бо магнієве світло змінює пітьма, обриси реального розмиваються, схоже на скелю виявляється скиртою, підібраний костур підламується, бо трухлявий. Безвітряно стогнуть хахці, але гроза не починається, бо й початися не може, і нема на кого нарікати, крім себе,— чого вийшов поночі? Вийшов — інакше не міг.
Саме таким бачу я прихід Петра Скунця з улоговин минулих десятиліть у сьогодення, під полуденне сонце, що кладе ясне і гостре світло на значний творчий ужинок і саму постать п’ятдесятилітнього поета. І хоч які б ювілейні єлеї тепер лунали, постать ця залишиться такою, як є,— напруженою, вугластою, спохмуреною, мовби насиченою ніччю, яка тільки в атавістичних сніннях дихає чимось злим і ворожим, а насправді є роздумом, зворотним часом, терезами сумління.
Петро Михайлович народився 20 травня 1942 р. у закарпатському селищі Міжгір’я в селянській родині. 1963 року скінчив філологічний факультет Ужгородського університету і став працювати в молодіжній обласній газеті, згодом — редактором Закарпатського обласного видавництва, літконсультантом, а тоді й відповідальним секретарем обласної організації СПУ. Нині поет — головний редактор газети «Карпатська Україна», живе й працює в Ужгороді.
Публікуватися в періодиці П. Скунць почав від 1959 року, а перша збірка віршів під назвою «Сонце в росі» з’явилася в 1961 р. Отже, за хронологічними параметрами він має всі підстави бути зарахованим до славної когорти шістдесятників. Але, крім хронологічних, є важливіші за них ідейно-естетичні ознаки покоління, і рання творчість П. Скунця відповідає їм далеко не в усьому. Невипадково його прізвище здебільшого вислизає з традиційних обойм шістдесятництва, хоч річ, звісно, не в цьому, та й саме ті переліки потребують серйозного уточнення. А річ у тім, що П. Скунць як поет починав без того зухвало-бунтарського шалу-шукання, яким були перейняті «Атомні прелюди» М. Вінграновського і «Соняшник» І. Драча, «Земне тяжіння» В. Симоненка й «Запах неба» В. Коротича. Точніше, ця притаманна шістдесятництву жага нового і справжнього, особистісного й посутнього, протиставлена ідейно-художній фальші духовно найглухішого п’ятого десятиліття XX століття, була розчинена в словах і глибоко в словах визрівала.
Вірші П. Скунця 60-х років не могли захопити читача суто художнім блиском, що зумовлювалося схильністю поета до традиційних форм, його слабкою опірністю трафарету, що незрідка заповзав у рядок і послаблював його інтелектуально-емоційну напругу: «Легенда в серці постає», «Не спи, наша душа-тривого, ...не дай нам зійти із дороги» і т. п. — це було «від учорашнього». Залежність від ідейно-естетичних стереотипів давалася взнаки і на рівні сюжету, часом відверто заданого («Найземніше») чи надто логізованого («Ялинка»), а часом задивленого на відомі зразки. «Якби серця усіх людей та злити ув одне, то вийшло б сонце молоде, невидано ясне». Перечитуючи ці рядки 1959 року, важко не помітити їхньої суголосності творам В. Сосюри, ну, хоча б віршеві «Марії» 1931 p., що починається рядком «Якби помножити любов усіх людей...»
Зрештою, не поодинокими є збіги, що трапляються в творчості багатьох молодих поетів. Головне ж у тому, що лірика П. Скунця була надто багатослівна як на мірку жанру, думка й почуття розосереджувалися в нарощуваних синтаксичних періодах. Його вірш долинав ніби здалеку гомінливою словесною лавою, з якої виринали промовисті фрагменти і тут-таки ховалися в напливі нових значень. Нині це легко ставити поетові на карб. Та чи не корисніше збагнути, що, окрім того (вродженого трибу мислення, естетичного смаку та іншого суто індивідуального), така манера зумовлювалася й відлиговою атмосферою напіводвертості, напівправди та й, що гріха таїти, напіврозуміння справжнього стану речей. Ні, поет мав що сказати,— про це красномовно свідчать «шухлядні» вірші тих років, які аж тепер побачили світ («Атеїстичне», «Б’ють нас, б’ють у власній хаті»). Однак, гадаємо, не був переконаний, чи це можливо. Адже вже тоді, на початку 60-х, ідеологічний тиск на культуру послідовно перетворювався на силу фізичну, словесно неощадливе загортання думки в мовний матеріал було способом її збереження і бодай часткового донесення до читача. Звісно, це обтяжувало вірш, розріджувало його художню плазму, але хіба стиль письма в усі часи не відбивав стилю життя?
Вчитаймося у вірш 1962 року «Крала сіно вдова...» З погляду сьогодення розумування поета про незабутню вину самотньої жінки, котра не втрималася і через нужду спокусилася на колгоспне збіжжя, видаються софістикою і казенним моралізаторством. Але власне між отими обачними рядками є й неспростовна соціально-філософська теза, заради якої, по суті, й писався вірш: «За що вона в ганьбу повинна впасти? За чесну руку, руку трудову, яку самі ми змусили украсти?» За якихось десять літ новий бровастий вождь світового комунізму й «вірний ленінець» Ілліч у колі наближених осіб висловить думку про те, що на якийсь там «лівий» мішок загального добра радянський трудівник має право, і тим підведе остаточну риску під скрушним, болісним запитанням поета.
Цього ж 1962 року у вірші «Правді» П. Скунць пише:
Може, ти ще дитина спеленена, а можливо, убита в мені й на сьогодні ув образі Леніна в мавзолейній заснула труні.
Може, ти народилася казкою і не втілишся в дійсність мою...
Щиро кажучи, весь цей образний ряд («спеленена дитина», «казка»...) як, зрештою, й інтонаційна фактура вірша, навряд чи є художнім одкровенням і особливою естетичною вартістю. Але хіба не зрозуміло сьогодні, що за отими літературними лаштунками стоїть сувора й небезпечна правда про облудність суспільних гасел і химерність «передових» ідей, які дозволили виточити з народу стільки безневинної крові?! Так, шурхотять слова, подражнюючи благополучний рафінований слух. Але в тому журнальному скоромовленні — обставлене захисними знаками-запитаннями слово живого громадянського сумління.
У розбурханій атмосфері 60-х П. Скунць часом піддається звабі гучних ефектів, і коли в образній пластиці це йому не вдається — прагне вплинути на читача масштабністю задуму, розмахом ідей, покріпленим святими символами національної культури. Таким є звернення до Шевченка у самій назві триптиху «І мертвим, і живим, і ненародженим» (1962-1978). Якою мірою авторові вдалося впоратися з найскладнішими завданнями — сказати про головне в житті рідного народу, наблизитися до глагола Тараса,— хай судить читач. Але і в цій масі основоположних проблем (природа прогресу, його моральне забезпечення, відповідальність сучасника перед майбутнім тощо), у цьому розгонистому риторичному плині раптом вирізняється абсолютно конкретна ідея щодо вищості загальнолюдських цінностей над класовими:
А поки що із класом б’ється клас, Шукає труд із правдою єднання.
Під спільним небом поки що для нас не співжиття, лише співіснування.
Чи була свого часу ця прогресивна думка прочитана в усій повноті? А може, тому й дійшла до читача, пролунала, що лишилася непрочитаною, закосиченою в мережки соціально-філософських загальників, офіційних формул, які поет не без лукавої винахідливості змушував працювати на себе?
У медитаційному вірші «Вітчизна мрій», логізовано-важкуватий сюжет якого несподівано виглиблюється небуденними психоемоційними далями: «І раптом, як маяк, до мене знов тягнулася промінням любов моя — релігія моя, вітчизна мрій, епоха розуміння...»
Та незрідка ж ця риса поетики П. Скунця набуває іншої якості — обертається загальниковістю висловлювання. Образна думка розсотується в етичних абстракціях, умовних і, так би мовити, одноразових символах («І всім, і всім нам суджено мечі, не месника — то, значить, оборонця»; «не спи, наша думо-тривого, в полоні упевнених фраз» та ін.). Не варто було б приділяти стільки уваги цим недотяжкам ранньої творчості, коли б поет перебував у злагоді з самим собою, коли б не прагнув подолати розмитість виразу, евфемічність судження як обтяжливу залежність від багатослівної порожнечі часу. Але він прагне! Повною мірою це виявиться в поемах, що мають майже детективну природу,— про них мова далі. Але й у віршах 60-х років це прагнення помітне в шуканні алегоричних формул, які б зв’язували в єдине ціле розлогі авторські роздуми, в завершених морально-етичних судженнях, які не можна і не треба обумовлювати, бо вони свої, остаточні: «Любов мою, велику і тяжку, і звіть «національним забобоном»,— пише він 1963 року, «заповнюючи анкету». У вірші «До верховинця» 1967 року, роздумуючи над долею людства і рідного народу, що переходить не найкращий відтинок своєї історії, П. Скунць сягає справжньої художньої афористичності, образної нерозчленованості думки: «Ти перемотуй Всесвіту клубок на Землю цю, котра також не вічна, якщо не перетворена у крок».
Цікаво спостерігати, як оземлюється, «зваблена обрієм» думка поета — не образною предметністю (як то переважно буває в ліриці), а життєвістю суперечностей, неспростовністю протиріч, якими встелене все людське життя. Імлава монотонність широких медитацій розривається парадоксами, переростає в ідейний контрапункт, що стає ключем до всієї поетики Скунця:
Люди судять. Та це не страшно.
Був і я перед ними грішним,
став і я від любові старшим...
А без неї стаю старішим.
Позбавлена претензій на остаточність, довірена читачеві у сумнівах і гризотах, поезія П. Скунця мовби перестає бути штивною, сходить з котурнів на грішну землю. «Песимісти ячать, оптимісти щебечуть, перші ходять як ніч, другі ходять як день. Радше я вже прийду, як здивований вечір, що і смутком війне, і насіє пісень». Ця спрага збагатити чорно-білу світоглядну палітру живлющими півтонами, окрім прощання з юністю (завжди надто категоричною), має і ширше значення. По суті, це спротив затхлому всезнанню «розвинутого соціалізму», що знайшов усі ідеали й порозставляв геть усі духовні дороговкази, творча антитеза буцімто здобутої суспільством істини, яка не тільки з трибун, а й книжкових обкладинок волала про себе як доконаний факт.
Звідси, із здорового, непритлумленого сумніву, невпокійної думки, що підважує «останню інстанцію», починається нова сторінка творчості П. Скунця, яку широка літературна громадськість з цікавістю відкрила для себе в 70-ті роки. Хоч були й простіші, земніші причини пов’язувати ім’я поета саме з сьомим десятиліттям. Пам’ятаю гаразд, як у цей час про Скунця заговорили не тільки в Україні, а й у не вельми уважній до українських поетичних справ Москві. 1972 року окремою книжкою була видана поема «Розп’яття», полемічна пристрасність і публіцистична гострота якої перевищили всі офіційно допущені норми, через що за кілька днів по виході її тираж було вилучено з обігу й знищено. Та рукописи, а тим паче книжки, як відомо, не горять. Хай окремими примірниками, а то й взагалі поголосом, поема пішла між люди, підносячи письменницький авторитет Скунця. Хоча й доступного читачеві в 70-ті було вже цілком достатньо для виокремлення поета з письменницького загалу.
Тому що в цих сумних і смішних роках (як щиро і весело кепкував народ із влади на кухнях та в майстернях!), що відбилися в переважній частині поезії «тихим» ліричним мурмотінням, перекірливий публіцистичний вірш П. Скунця зазвучав по-новому. Хоча б тому, що, на відміну від хатніх медитацій навколо рідних стежок та батьківських домівок, котрі розчулені лірики проміняли на столичні квартири, зберігав ідейно-естетичну масштабність, стосувався до всього історичного часу, а не до його окремої миті. Зашпортався в раціоналістичних параболах В. Коротич; похололими руками обмірював київське небо І. Драч; полишивши нам брилу «Гранослова», подався у подільську осінь Д. Павличко, і вже вільний-вільний говорив із вічністю В. Симоненко.
Я аж ніяк не збираюся применшувати художню вартість написаного в цей час українськими поетами, та й неможливо це. Але задля вірності проголошеним у 60-ті роки гуманістичним ідеалам поезія мала бодай пам’ятати про «рівень вічних партитур», внуртовуючись у конкретику буднів, зберігати «бачення обрію». Тут і відіграла свою позитивну роль вроджена схильність П. Скунця до широких узагальнень, значного соціально-історичного та філософського виміру.
Бунтівна поезія відлиги вдихнула в себе космос, а через десятиліття видихнула празниковий образ розвинутого соціалізму на радість Державного комітету по Шевченківських преміях. Тому глибоке епічне дихання, яке в 70-ті роки зберігала лірика П. Скунця (зокрема, відзначена багатьма відгуками книжка «Розрив-трава», 1979 p.), скріплювало зв'язок часів, утривалювало громадянський пафос і сенс літератури, підважений барабанними деклараціями та ідеологічною схоластикою застою. Невипадково у вірші «Петефе» П. Скунця 1977 року звучить прямий перегук із забороненими словами В. Симоненка до України, які варто нагадати: «Ради тебе зерна в душу сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю». Порівняйте це із строфою П. Скунця:
Ні, не забули зашморги і ярма ...Але живі Мадьярщина і Русь... Постороніться, зрадники й жандарми,
Коли в минуле пам’яттю ввірвусь.
Це не стилістичні збіги, а свідоме потвердження відданості тим ідеалам, які на цілий світ були виголошені «першими хоробрими». Так, поет захищається чужорідними реаліями, почасти вдається до езопівської мови, що не заважає бачити суть. Сьогоднішні «сміливці» можуть закинути йому округлу фігуральність, але тоді, коли саме ім’я В. Симоненка вишкрібалося з української історії, така митецька солідарність, така підтримка схилених народних штандарів була дуже мужнім актом.
Увага до публіцистичної загостреності віршів П. Скунця не повинна затінювати їхньої філософсько-психологічної місткості. Власне, остання й надає їм тривалості, художньої ваги. З роками морально-етичні абстракції, якими широко користується митець, виповнюються буттєвою конкретикою, філософська алегорія оземлюється, набуває природних рис. Погляньмо на «Байку» 1975 року — як винахідливо і просто сказано тут про одвічне протистояння добра і зла, а коли зазирнути глибше — затруєність народу агресивною психологією боротьби з якимось черговим «ворогом». Адже всі герої байки з одного світу. Перший хлопчик мріє вирости моряком і безплатно возити друзів теплими морями-океанами; другий хоче бути льотчиком, аби подарувати друзям небо; третій хоче змайструвати такого лука, щоби постріляти тії кораблі й літаки. Завершення байки замикає її в ясну алегорію і» будучи підкреслено непретензійним, земним, потверджує життєвість порушеної проблеми: «Росли три хлопчики колись. І виросли вони».
У сфері образної пластики відбувається цікаве і, на мій погляд, рідкісне підпорядкування загальника потребам власне творчого відображення реальності. Порівняльні й оцінкові фігури, якими залюбки послугується П. Скунць, втрачають «гасловість» — претензію на гностичну універсальність — і переходять у ряд окремої посутньої алегорії. Відповідно зростає предметність і переконливість метафорики, яка вже не відповідає за життя «взагалі», а тільки за розуміння якогось одного його аспекту. З усією очевидністю свідчить про це лірико-філософський цикл чотиривіршів «Зарубки на пам’ять» 1978 року. Вдивляючись у ці тонкі й лаконічні етюди, можна згадати й про східну поетичну традицію, яку впродовж багатьох років своїми рубаями розвиває на Україні Д. Павличко. А можна помислити й про те, що не без плідного впливу цієї традиції, але передовсім з внутрішньої потреби художня думка П. Скунця дисциплінується, входить у надійні береги досяжного, дістає відповідне собі завершене оформлення. Ось, наприклад, як у вірші «Вогонь» :
Холодний камінь іскор нам накреше,
та не займеться полум’ям новим.
Горіти може дерево й померши,
не може камінь, що й не був живим.
Ці прозорі мініатюри дають змогу відчути й те, як, вступаючи у конфлікт із дійсністю, поет доходить згоди із самим собою, йдеться про те, що в попередній період творчості П. Скунць звичайно прагнув усе пояснити, охопити і живив при тому юнацьку віру бути почутим усіма. Цю віру, ба навіть потребу употужнили роки. З лірики П. Скунця випарувалася ілюзія ладу, який муза може навести в суспільній дійсності. Пам'ятаєте площі й стадіони, на яких перед тисячними аудиторіями виступали перейняті романтичними пориваннями поети? Вони спорожніли — люди розійшлися, полишаючи густому смерку 70-х стомлене і зболене іронічне зітхання. Але ж поезія не щезла! І ця остуджуюча реальність, яка ще раз підкреслила драматичність мистецької долі, випогодила обличчя поета, дарувала йому впевненість і спокій:
Поезія... Ступаю знов по лезу я,
Коли вчорашні болі заслабі...
Не всім болить? Не всім й одна поезія,
Вона — розмова з рідними собі.
Ясно, що, крім усього, це й заперечення вульгарної соцреалістичної ідеї про вседоступність мистецтва, антитеза вбраному в шати «народності» ремісництву й примітивізаторству. Взагалі в поетичному світі П. Скунця знаннєву жагу помітно тіснить естетична. Думати так дає підставу і низка прекрасних поезій («Підслуханий мотив», «Триптих висоти» та ін.), і прямі сповідальні висловлювання, які знаходимо, приміром, у поемі «Розрив-трава»: «Не скарби шукаю, ..., а такої сили, ...що ...дасть переплисти і з колишніх воєн, і з прогнилих плес виведе на волю музику небес». Цю ніби заново (як за юних літ!) відчуту потребу краси можна розцінювати і як антитезу картонним істинам епохи застою, призвістка неретушованої правди життя, що виведе літературу на передовий рубіж суспільного поступу з початком нового, восьмого десятиліття XX століття.
Так, П. Скунцю, поетові філософсько-медитаційного плану, схильному до поглибленого публіцистичного мислення, самої лише естетичної якості замало. Як і раніше, йому болітиме насамперед сьогоденний плин народного буття з усіма його суперечностями й проблемами. Але що далі, то відчутніше обстоювані поетом етичні цінності параметруватимуться красою, а не змінними імпульсами суспільної свідомості. Навіть тоді, коли він у відчаї громадянського сумління, приголомшений духовною руїною сучасності, зрікатиметься краси як універсальної вартості, навіть тоді вона лишатиметься для нього міркою справдешнього, точкою відліку моральної витратності «щасливого сьогодення»:
А прощення у кого тобі попросити?
Був простір безмежний, і раптом — межа,
бо нікому стало тебе тут простити:
батьки — відчекали, кохана — чужа.
немає любові — то нащо краси.
Особливо плідно працює поет в останнє десятиліття, віддаючи перевагу гострим філософсько-публіцистичним мотивам. Нині непросто назвати обік нього когось, хто б з таким заповзяттям і відчуттям історичної глибини, не збиваючись на дрібнувату уїдливість чи злостивість, внуртовувався в товщу дійсності, занапащену безумними експериментами, виснажену безконечними метаннями з крайності в крайність. Хіба що Д. Павличко, але вірш його здебільшого перейнятий сарказмом, ювеналівською дошкульністю, тоді як поезії Скунця позначені важкуватими ригористичними інтонаціями. І раніше гумор, іронія рідко впліталися в його ліричний розум, потіснені болісністю і, коли хочете, жалем. Творчість останніх років доформовує ідейно-емоційний образ його лірики такою рисою, як серйозність тону, зболеність некрикливого, але впертого слова. І коли вдумуєшся в зміст сказаного, коли справді поділяєш велику турботу митця про теперішнє і майбутнє рідної землі, цілком природно пристаєш на цей ригористичний тон, важка замисленість якого дисонує з багатьма гротескними гримасами наших буднів. На відміну від багатьох інших гарних поетів у ліриці П. Скунця звичайно немає психологічної відстані між суб’єктом і об’єктом думки, тієї відстані, яку породжує сміхова культура. Зате є цілковита, неспростовна причетність поета до життя, потрактованого серйозно. Недаремно ще 1977 року у «Триптиху висоти» він пише: «На світі доти є ми, допоки трудно живемо, як світ».
Такими є перейнятий соціально-екологічною турботою вірш «Тиса; тис» (1983), розлогий і разом з тим дуже емоційний, психологічно виношений роздум «Мене придумала війна» (1984). Навіть інвектива на новітніх можновладців, котрі захрипли, розпинаючись, як вірно і тяжко вони «служать народу», також у ключових акордах звучить скорботно («Пан товариш»). Здавалося б, що е природнішого — відважити ляпаса високопоставленому самодурові, що людську гідність вимірює званнями і копійкою. Але ж,— і в цьому особливість поетики П. Скунця,— митець прагне побачити в окремому загальне, і не окремі персони його болять, а морально-психологічний стан суспільства, за великим рахунком гідний не гніву, а жалю.
Вдумливому психологові й аналітику, П. Скунцю чужа філософія антагоністичних протистоянь, марних соціальних зводів за базарною логікою «сам дурень!» І я схильний бачити в цьому ще одну антитезу панівному світоглядові семи з гаком десятків літ, грунтованому на ідеї «поділяй й владарюй». Бо що вже ділити і чим владарювати? Народом? Істиною? Часом? Аж ніяк не маю тут на увазі «непротивлення злу»,— вся творчість П. Скунця є художнім поборенням зла, неправди, фальші. Йдеться про внутрішній, продиктований сумлінням опір вульгарному, рабському світоглядові, який каже людині заради утвердження себе кинути камінь в іншого. Гадаю, і так треба розуміти тезу П. Скунця з вірша «Небачений звір або народження музики»: «Виростав я під сталінським сонцем, а померти схотів під своїм».
Про високі етичні засади цього поетичного світу красномовно свідчить і те, що більшість морально-психологічних спостережень здійснюється «на власній території* поета, ті чи ті гострі, непригладжені судження адресуються не тільки комусь третьому, не тільки нам, а й собі. Це викликає довіру до авторської мови, олюднює її невеселе звучання й переважно притемнену забарвленість. Як, наприклад, в одному з кращих віршів перших літ «перебудови» «Перепочинок у перезміну» (1987):
...Як ми за барки
брали природу!
— вже перебрали,
як ми небесні
межі орали!
переорали,
як ми про завтра
чревовіщали!
перевіщали,
як ми про вічність
дружно вищали!
перевищали,
гнулись самі ми,
гнули ми ближніх —
до перегину,
йшли під загину
до вселюдського
перезагину,
чітко ступали,
батька і матір
переступали,
коней казкових
масно стьобали —
перестьобали...
щось будував я,
так і не вийшло,—
перебудую,
перебідую,
перегидую,
перегордую,
зможу цю тугу,
зможу і другу
перетужити...
тільки не зможу
жити прожитим
не пережити...
Публіцистично-філософська загостреність лірики П. Скунця у останні роки особливо виразна. Недомовленість, натяковість і метафорична заокругленість суджень, ще притаманна авторові «Сейсмічної зони», в останніх публікаціях поступилися місцем пронизливій ясності, що цілком відповідає думці, висловленій поетом у «Двох експромтах зі свята рідної мови»: «Відсміяв своє ти чи відплакав, мій народе, сонної пори? Може, й не мовчав ти, а балакав. Не балакай більше. Говори!» Оце імперативне «говори!» втілюється у власній творчості, де на перший план виступають проблеми національного відродження України. Завжди близькі П. Скунцеві, вони тепер висвітлюються глибоко й афористично: «Безпросвітність моєї нації — три століття реанімації. Гнала, гнала — й загнала коня під Москвою козацька січ, і нема українського дня, є лише українська ніч. А за Чорними — Білі моря, білі ночі і сни льодові. Той, хто в душу пускає царя, видно, жив без царя в голові». Ця гірка й актуальна тема висвітлюється в низці віршів («Духнович», «Притча про трьох братів», «Два хрести» та ін.).
«Ефекти гласності»,— може іронічно зауважити той, кому ці життєзначні питання ніколи й не боліли. Але, по-перше, цю свободу патріотичного пориву українська література, як жодна інша навкіл неї, вистраждала. Надто дорогу ціну сплатив народ, аби хтось чужий наважився нині осміювати національну пристрасність його літератури. По-друге, художня точність й інтелектуальна глибина, якими позначені ці вірші П. Скунця, не з’являються воднодень, ніякі зміни в політиці не зродили би притьмом цей поетичний набат, коли б він довго, десятиліттями не визрівав у душі митця. І, зрештою, третє. Можна було б по-різному ставитись до цих одкровень, якби їхнім зворотним боком була багатослівна ламентація, нестримний інвективний потік. Здавалося б, нині, коли дозволено говорити все, можна чекати від художника силу-силенну творів на «заборонені теми». Але в тім і річ, що для справжнього митця свобода тотожна вищій відповідальності. Тоді, коли «не можна було», поет міг дозволити собі розлогі мудрування, міг обігрувати абсолютно необов’язкові з погляду високого мистецтва теми, що казати, не лише цензора, а й себе дурити порожнистим передзвоном крутих рим. Тоді, але не тепер, коли художню невиразність немає на кого й на що списати, окрім себе! Саме звідси той феномен пекучого, драматичного творчого «мовчання», про яке чи не першим сказав І. Драч у своїй «Чорнобильській мадонні» і про яке так щиро і вистраждано говорить П. Скунць у вірші «З досвіду»:
Німі для мене Мавка і Чугайстер.
І смерть німа, хоч, як-не-як, кума.
Я Майстер Слова. Так писали. Майстер.
І тільки Слова в мене вже нема.
Призвичаєний до іномовлення, чи ти зумієш нині «говорити», чи не порозсівав слова по мертвому каменю під благовісним поглядом тлустих кумирів? Ось ще один морально-філософський обертон цього драматичного мотиву, який переконливо свідчить про істинність поетичного таланту П. Скунця, для котрого «епоха гласності» стала ще одним, дуже серйозним випробуванням творчих сил.
Осяжна думка, розлога образність, як уже зазначалося, притаманні поетиці П. Скунця. Тож не дивно, що митець має схильність до великих поетичних форм (зрештою, і вірш його звичайно за обсягом більший, ніж у інших авторів). Особливу увагу привертають дві ліро-епічні поеми. Й не лише тому, що це глибокі, сповнені філософської задуми й громадянської пристрасті твори, а й тому, що вони принципово важливі для правдивого розуміння його творчого шляху. Бо це поеми-втечі від цензури й туману ідеологічної схоластики неосталінізму, поеми, вишептані на нічному вітрі собі, дорозі й тим, хто нею йде. Зрештою, це сповіді, зашифровані у знаках соцреалістичного канону.
«На границі епох» (1967-1968) присвячена пам’яті українського поета Д. Вакарова, замученого фашистами в Дахау 1945 року. І справді, окремі моменти біографії Вакарова покладені в основу сюжету, авторські звернення до митця та його долі завузлюють композицію твору. Але досить уважно вчитатися в текст, як стає зрозуміло, що йдеться тут про Поета як такого в його конфлікті з тоталітарною владою. Використання імені Д. Вакарова, його біографії аж ніяк не принижує цієї стражденної і героїчної постаті, бо він справді є однією з жертв тоталітарного режиму, в даному разі — «третього рейху». Але були — були! — на цій землі й інші режими й злочинці, що вистелили її людськими кістяками, були безневинні жертви сталінського терору, доля яких сумноголосна долі Вакарова.
Тобто соціально-історичний і філософський простір поеми значно ширший за означений присвятою. Десятками промовистих деталей і штрихів П. Скунць дає знати, що йдеться насамперед про нас, про українську історію XX ст., де були муравйови, гітлери й Сталіни усіх масштабів — від районного до державного, і де в усі періоди — від голодоморів до відлиг — були Поети як втілення народного сумління й вільнолюбних національних устремлінь. «Краю мій вівчарський! Золоте руно! «Вівці мої, вівці! Вівці та отари!» Вас уже знімають навіть для кіно, і поети з вами порівняли хмари»,— погодьтеся, це реалії нашого, а не воєнного часу. В розділі «Допит» кат кидає поетові: «Ну? Попався, голубчику, любчику, субчику»,— знайомий жаргон, чи не так? І далі: «Хліб жер від нас?.. Підривав ти державу, не змінював». Жоден гестапівець не міг дорікнути українському художникові своїм хлібом, бо сам годувався з України й утверджував це як закон. Він, цей кат, не міг також і думки допустити про зміну держави на краще: це політична ілюзія «відлиги», а не «третього рейху». В «Авторському відступі» бачимо ще промовистіші вказівки на справжні суспільно-історичні обрії поеми.
Мабуть, не треба пояснювати, поетів якої країни і коли збивали в слухняні («спілчанські!») гурти великі й малі жерці «світлого майбутнього», до якого «полагається» йти разом.
Звісно, сказане не вичерпує змісту поеми, наріжним каменем якої є проблема свободи совісті, утвердження неложних світоглядних ідеалів. Скільки гіркої правди в монолозі вдови, однієї з мільйонів тих удів, на чиїх похилених спинах завжди виїжджала остання імперія, годуючи їх висівками й казочкою про всенародне благоденство: «Я — самотність долі. Хмара — та без грому! Спробуй замінити щастям для усіх щастя, що потрібне лиш тобі одному?»
Перекручене суспільне буття, в надрах якого започинається щось нове і обнадійливе, бо просто не може не початися з огляду на життєлюбний дух народу, суспільна свідомість, що звільняється від міфів і оман, суд совісті, на який виходять усі, але звітують наодинці, за себе — ось та границя епох, яку зумів розгледіти П. Скунць у споночілих 1967-1968 роках, грань, з якої він зумів чесно поглянути і на минуле, і на майбутнє свого народу:
Заплатимо, заплатимо за все — за злочин віку і помилку миті,
Кордон життя не раз переповзе крізь наші дні, що наче кров, пролиті.
1972 року інша поема, яка тоді називалася «Розп’яття», одразу по виданні була знищена. Бо, присвячена пам’яті Івана Кубинця, одного з безлічі героїв, що наклали головою в боротьбі з фашизмом, вона насправді адресувалася іншій особі, сучасникові П. Скунця, взятого владою на тортури за ідейну боротьбу в ім’я національного відродження України. Як і в попередньому випадку, автор «зашифрував» зміст твору присвятою, сподіваючись проскочити «прострілювану» цензурою проблемну зону вибалком традиційної військової теми. В житті завжди є місце подвигу — це єднає народних героїв усіх часів. Зрештою, не тільки це виправдовує тактичний забіг П. Скунця, бо присвята є жестом пошани і в принципі не визначає прообразу художнього героя.
Соціально-історичні контури поеми, її проблемне наповнення й пафос дають підставу думати, що йдеться тут про Івана Дзюбу, переслідуваного в ті роки за свою правозахисну й народоборчу працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», з якою нині вільно знайомиться вся Україна:
Він ступав, і з його самоти виступало народу лице, хоч не думав, не відав про це. Городився в сусіда город, напихався мовчанкою рот, а далеко від мирних щедрот сам ішов він творити народ.
Тут також багато (як випливає з подальшої офіційної реакції — забагато!) знаків і деталей, які прив’язують поему до берегів застою. Це й відверті, «неадаптовані» зводи автора з власного совістю («я не знаю, чи зумів би все, як ти, перенести, а втішаюсь, що не смів би, що не смів би розп’ясти»), і більш як прозорі натяки на вірнопідданство й заляканість рідної літературної громади («най би хлопці били в нашій творчій спілці в найгучніші бубни, тільки без гріха»), та й загалом однозначне соціально-психологічне тло твору:
Примирися, з тебе досить, ти ж не Довбуш, не Тарас.
А таки ж буденні друзі прориваються вперед: той — приспішником у вузі,
Б’є мізерія. І тупість.
Заздрість. Жадібність. І страх.
Нині — любить — завтра лупить з медом правди на устах.
Але навіть коли моє припущення щодо Дзюби хибне, це нічого не змінює в тому, що поема «Розп’яття» є рішучим і мужнім відгуком поета на реакційні суспільні явища рубежу 70-х, що символічний у багатьох аспектах образ Івана має в собі від усіх синів України, які боролися за її щастя і волю, що, зрештою, пошанування героїв і любов до Вітчизни є головним і незаперечним пафосом цього твору. Все його ідейно-емоційне звучання відповідає народній моралі, зафіксованій у традиційному вітанні земляків: «Слава Україні! — Героям слава!» Зрештою, виборсуючись із ночі тупих догм і національного нігілізму до духовного просвітлення, підносячи любов до рідної землі над усіма правдами й кривдами історії, про це насамкінець каже й П. Скунць:
Вже її (ночі. — В. М.)
сестриця — днина — скоро встане, а я все про серце, казку та лоби.
Полюби, читачу.
Не мене — то Йвана.
Не його — то явір...
Тільки полюби!
Л-ра: Вітчизна. – 1994. – № 1-2. – С. 114-120.
Твори
Критика
