Сходинками поетичної свободи
Микола Кодак
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить
О. Гончар «Атака»
Не знає поет, чи хто слуха його,
Не стримує серця і співу свого.
Леся Українка «Поет під час облоги»
Існують різні ступені свободи. Їх моделюють інженери, створюючи телескопічні стріли кранів чи шарнірні пристрої, що наслідують ріст рослин і рухливість людських кінцівок. Їх відрефлексовують поети, пишучи: «Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морю. Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору». Не вдовольняючись простим наслідуванням рослинно-організмових ступенів свободи, поети плекають зухвалу сміливість «переступити за межу» (Л. Первомайський) і здобути вищий, ніж у природі чи механіці, ступінь свободи. Зазвичай, кожний вищий ступінь поетичної свободи досягається спізнанням того «ступеня напруги, коли вже ніщо не страшить» (О. Гончар), коли — «Поет не боїться від ворога смерти, Бо вільная пісня не може умерти» (Леся Українка). Коли спів поета — не самоціль, а бодай ще один крок до «вільної пісні», до розкріпачення духу, самовивільнення натури в поетичному слові...
Таких поетів, яким є Василь Слапчук, видається природнім розглядати процесуально — в становленні, русі, розвитку: він належить до «поетів з історією» (Марина Цветаева); кожна нова поетична книжка Василя Слапчука — свідчення авторського розпросторення в часі, освоєння нових духовних локусів, зміни ритмів поетичного вислову, інтонацій голосу, малюнків строфи.
Такий поет має свою дорогу й свою манеру простувати нею, сказати б — манеру ходи, в якій зберігається здатність зауважити прикметні риси довкілля і їхню значущість для людини. Усвідомлення себе в ході й дорозі робить часопростір поезії осмисленим, як і кожну затримку — сповільнення чи прискорення кроку.
Власне, прискорення і сповільнення у такого поета — семантизовані. Фактично кожна книжка поета — це затримка в дорозі задля орієнтації у світі й собі самому, задля можливості розглянутися, аби впевненіше простувати далі, на новий горизонт.
...Надсилаючи мені свою першу книжку «Як довго ця війна тривала», (поезії, Луцьк, 1991), В.Слапчук зазначив: «Ця перша збірка нині читається як самодонос незграбного поетичного салаги. Шлях воїна довгий, як і шлях становлення поета». Між датою виходу книжки й датою надпису (жовтень 2000 року) — вважай, десятиліття. І кілька поетичних збірок автора. Легке, дещо іронічне дистанціювання від перших своїх строф, яке просочилося в тому надписі, бачиться з такої відстані творчо-психологічно виправданим, духовно-біографічно забезпеченим: між тими часовими позначками — справді дистанція. Дорога внутрішньої ходи.
Тож — що було вихідною диспозицією поета, чим була для нього перша повномірна поетична книжка?
Духовно-образне наповнення, поетичний світ збірки дозволяє кваліфікувати її як книжку звільнень. Найперше — біографічних, бо поезії вщерть переповнені щемкими свідченнями — психологічними документами воїна-афганця, який ситуативно змушений жити війною, внутрішньо ж чинить спротив духогнітючій ситуації, не хоче (!) узалежнюватись від її принизливих для людини параметрів.
У «Строфах», одному із циклів першої книжки, цю приниженість означено і за фізично-тілесними вимірами («Я кляв себе за розмір тіла, Жучком малим хотів би стати...»), і за параметрами означуваних кулями біографій («А кулі весело свистіли і на граніті вибивали дати»), і за прикметою анігіляції душ, яким також вульгарно-цинічно накидається, зрештою, зведення до статусу «фізичного тіла», якщо не взагалі до речевності:
В розп’яті душі цвяхи забивають,
Болить усім, не всі лиш відчувають.
Хто зна, чи молоток, чи цвяхи винні,
Що ми живі, а душі — в домовині.
В роки Афгану модним було віщати про «людський фактор». Не договорювалось лише, як той «фактор» мислиться. Поет же, перебуваючи в середині системи-машини, але залишаючись людиною, почував себе якщо й не сумнозвісним «гвинтиком», то — що, зрештою, те саме, бо однаково принизливе — вижмаканим із м’якушки «хлібним чоловіком»:
Мене зліпили не Боги,
Мене зліпили вороги.
Зліпили з хліба чоловіка,
Зліпили, як могли, на совість.
Зробили тіло тимчасовим
І лише біль дали навіки
З усвідомлення «виліпленості» кимось і починається звільнення біографічне — унезалеження власної життєвої перспективи від чужих загадів. Від чужого «пацифізму», задля якого «ми... готували кулемети. Щоб йти «боротися за мир». Між тим — «Вожді з злодіями в законі У карти програють і гроші наші, і життя. І, може б, Бог простив. Але немає каяття». Вони мислять статистично, а не обривками людських біографій, не підносяться до того, кому — «Постаріло серце в грудях, А йому — двадцятий грудень». Звільнення — не для вождів: вони не здатні каятися. Лише ліпити «хлібних чоловіків», вважай — гарматне м’ясо, «придаток», «гвинтик»... Фактор.
У В. Слапчука звільнення, як і все інше, — акція релятивна: не всім дано... Та коли історичні переоцінки «дозволили плювати у вождів», поет не хапа-ється за цей дозволений жест: «А що ж вожді?» — й вони, мовляв, не вільні; вони, може, ще більше «виліплені», й ще більше бездушні, й ще більше ниці: «може, Бог простить».
Ще один аспект звільнення — психологічний. Тут поезія постає у функції душетерапевтичного засобу: належить звільнитися від тягаря пам’яті. Виповідання змісту запам’ятованого почасти вивільняє душу. Бажано лише при цьому знайти сили піднестися над тим змістом до іронічної усмішки, до учуднення. Як це зробив В. Слапчук, скажімо, в поезії «Я був, шановні, за кордоном». Вдавшись до ретардованого наближення до суті, він багаторазово відволік увагу від смертей і переключив її на східну екзотику: мовляв, і «з ханом жив», і «гостював у мулли». А який мужній підтексту словах: «Бувало радився й з Аллахом...» Або — «І навіть мріяв про гарем», за чим і «досі жаль мене бере». Це майже тьоркінські «грайливі» інтонації! І перепиняє їхню сміховинну налаштованість (усміхнутися, щоб звільнитися!) лише прикінцева звістка, що «залишав той край хороший... Мене несли тоді на ношах... Ще й досі я на них лежу».
Душа здатна злітати. Та — тіло повертає до мнемічної притомності й суворого психологічного реалізму. До сукупності противенств, серед яких, з одного боку, — приклад скаліченого («без ніг, Без правої руки, без ока») сусіда по ліжку — філософа-оптиміста, а з другого — материн позов до Бога: за що скалічено сина — за «свою чи не свою державу»?.. Напевне, саме з такими крутими «присвійними» («своя чи не своя») запитаннями та неприховано власними інтонаціями пов’язаний у згаданому Василевому надписі на книжці акцент: «самодонос». Бо задля лірично-щирого «самодоносу» також треба звільнитися багато від чого. Хоч би й від автоцензора...
Звичайно, для поета амнезія — річ немислима. Це означало б руйнування особистості, історії і біографії людини. Тягар пам’яті — не лише особиста справа.
Як довго ця війна тривала!
Ні, не забути нам.
Ми довго будем пам’ятати
І вам забути не дамо.
Для В. Слапчука поняття «душа» і «пам’ять» синонімічні: «Та не віддати б душу. Ще щось згадати мушу». Пам’ятати і згадати не тільки про себе та для себе, а й про вас і для вас. Для тих, кому згадувати не до снаги та й... незручно.
Глибокою скрухою перейняте звернення поета до України:
Вкраїнонько, побійся Бога,
Ти шлеш на смерть своїх синів.
Бог теж оплакав сина свого,
І ти в його не віриш гнів.
І раді б ми життя віддати
За тебе, на своїй землі.
А ти нас гониш у солдати,
Ти віддаєш нас в москалі.
Важка констатація поета настояна на розумінні несвободи України в союзній державі, усвідомленні неволі України, її політичного «безголосся» в «московському» питанні. Зрозуміло, що й ці прості та прозорі строфи в ідеологічному просторі Союзу могли сприйматися за «самодонос». Хвала Богу, часи змінилися: «Забудь, що ти на війні... І я забув би, та не можу». Несвобода від пам’яті означується з’явою «чийогось обличчя за вікном», учудненим власним віддзеркаленням — вдивлянням у самого себе:
Я тихо штору опускаю —
Той за вікном у ніч зникає
Я сам-один, у себе вдома,
Й закони фізики відомі
Якби ж я знав, чого він хоче.
Отой, що дивиться із ночі
Часом видається гідною подиву та незалежність духу, з якою реальна моторошність війни перетворюється на поезію. Може, це й є перший, необхідний для статусу поета ступінь свободи. Ось один із його проявів:
Над головою чую — тріск.
Це куля голосом сопілки
На дереві зрізає гілку.
А я грудьми у землю вріс.
1 так невесело мені.
Що заспівав би я гужної,
Але й без цього наді мною
Тужні збиткуються пісні.
1 так нерадісно душі,
Коли чужа сопілка грає,
Коли безжально серце крають
Її мелодії-ножі.
Я чую: гілка шелестить.
Уже недовго жити гілці.
Я також граю на сопілці
І, може, Бог мені простить.
Почути в посвисті кулі «голос сопілки», «мелодії-ножі», вловити незатишність від того, що та «сопілка» — «чужа», гріховність того, що й сам «також граю на сопілці», і хоч вона й своя, та однак утинає життя, принаймні — гілці... Такі зближення віддалених реалій здатні поповнити той фонд поетичних асоціацій, який свого часу заклав І.Франко спостереженнями над Шевченковою лірикою. Як і, скажімо, наступна іронічна персоніфікація чужого Бога — Аллаха з його «винагородами»:
Над головою — неба синій дах.
В блакиті невеличка дірка — сонце —
Ілюмінатор круглий. Це віконце,
З якого видивляється Аллах.
На бій у горах зверне він увагу
І кілька душ до себе забере.
Внизу побачить голубий берет
І місяця медаль повісить.
За відвагу.
Оце й майже вся орієнтальна екзотика. Романтичного екзотизму, як і будь-чого романтичного, у В. Слапчука немає ні в пафосі, ні в лаконічних портретуваннях людей війни, ні в пейзажі. Натомість — суворий реалізм прозрівання душі...
Друга книжка поезій В. Слапчука «Німа зозуля» (Дрогобич, 1994) розділилася приблизно навпіл — на вірші з воєнною тематикою і твори з сьогодення, куди авторське око почасти зазирало і в першій. Обидва тематичні масиви засвідчили новий крок до поетичної свободи — розкутість образної мислі, вивільнення духовного зору до осягнення загальнолюдських цінностей.
Поет дав відчути час Афгану як історичний момент змін у суспільній свідомості, як процес семантичних зміщень у сенсі солдатчини та ідеологізованої ритуалістики:
Вхромляв у землю лезо.
Садив москаль березу.
І я, москаль між москалів.
Копав ямки в чужій землі,
Поїв туземців соком
Березовим, допоки
Береза та не всохла.
Упав москаль — не охнув.
Не між беріз, а серед дров
Березових йому конати...
Лилася з горла чорна кров,
Як сік туземного граната.
Свого часу зісланий рядовий Шевченко підняв вербовий патичок, що правив за шпіцрутен, знаряддя покарання, і виростив із нього вербу. Біографічний факт став літературно-мистецьким, обріс зеленим листом переакцентації, ореолом символіки життя. Афганським саджанцям такими значеннями обрости не випадало, хоч, напевне, й задумувалося дійство з аналогічним смислом. Але час і простір «чужої землі» не піддався ідеологічній обробці. Прикметну риму, просту і значущу, знайшов В.тСлапчук: «дров» — «кров». Ні москаль, ні знакова береза, покликана закріпити його інвазію серед туземців, уже не могли прийнятися й піти в ріст. Бо «я» (читай: москаль) «тут, аби вбити, я тут, щоб бути вбитим»...
У розробці В. Слапчука воєнні мотиви все більше тяжіють до притчі. Між героїко-романтичною баладністю (на кшталт цитованого з Б. Окуджави: «Один солдат на свете жил, красивый и отважный...») і гіркою елегійною притчевістю зяє розрив, як між статусом окуджавинського солдата-захисника й «заложниками війни» часів Брежнєва та Бабрака. Найперше — всіма тими, хто «З дитинства вірили в слова...»
Ідеологічна обробка мас щепленням «віри в слова» створила «паперових солдатів», уможливила Афган. Поет обстоює істотно відмінне — віру в очевидність, звільнення від полуди й піднесення до критики — здатності розрізняти. Шлях критичних пересвідчень підносить думку поета на ту сходинку поетичної свободи, звідки людині видно різницю між тимчасово-клановими вигодами і Божими заповідями -— цінностями всезагальними й непроминущими. Як у «Війні».
Романтична особистість — величезна народна цінність. Вона постає самостійно, як мобілізована воля свободи в часи історичного екстремуму, національної загроженості. Якщо ж людину романтизують штучно, навіваючи ідею якоїсь небезпеки, і, сформувавши образ ворога, вкладають до рук зброю, вона стає об’єктом маніпуляції, втрачає бінокулярний зір: «Війна навчила мене /дивитись на людину/ одним оком — / правим. / Всі ми трохи циклопи», — говорить про таку, ідеологічно спрепаровану, людину поет.
Штучній «циклопізації» В. Слапчук протидіє поверненням бінокулярного, фізично й духовно стереоскопічного зору — здатності розгледіти «квітку істини», збагнути, «як легко вбити людину і як важко після цього жити», осягнути, що — «Наш ворог спільний і єдиний... Людина знищує людину», що —
Пострілом із автомата сонце не зіб’єш, але його можна погасити Варто лиш вистрілити В людину.
На цій сходинці поетичної свободи у В.Слапчука вивільняється форма —
з’являється непоодинокий верлібр, логізований прозопис, аналітичне синтагмування вислову на короткі строфи, циклізація... Поет досить настійно демонструє реалістичну гетерогенність думки, можливість різнорідних аспектів, скажімо — «Двох поглядів», тетраптиха «Часу «Ч», диптиха «Зорепад», низки розрізнених сонетоморфних строф та «Осколків». Останні він закінчує жорстким катреном-пересторогою: «І далі буде, як допіру, Бо канібали-дикарі і вовкулаки та вампіри Сидять в почесному журі».
Із зануренням у сучасність аналітична різнорідність висвітлень, гетерогенність осмислень явищ дійсності набуває у поета викличного характеру, здраматизованої зверненості вислову до ймовірного читача:
Що б ви про нас тепер не говорили —
Ви матимете рацію.
Вам збоку видніше.
А ви таки збоку.
Цінуючи лаконізм, В. Слапчук тяжіє до мініатюри, до афористичності вислову, незрідка досить ущипливого, часто парадоксального, загостреного поетичного пуанту.
Розтане сніг, і крига скресне.
Верне Бог пам’ять й розум відбере.
Христос на третій день воскресне,
Але раніше на хресті помре.
Хтось хрест несе, а хтось конає в муках.
Вбивають цвяхи вправні молотки.
Умиють всі від крові руки,
Та не в усіх долонях дірочки
Від цвяхів..
За інтенсивністю афористики наведену мініатюру можна розділити на два окремих твори. І таких поезій чимало. Інколи ж вони — єдина, неподільна думка, розрахована на укол своїм вістрям: «якщо життя / видалося вам пеклом, / не проклинайте Бога. / Він дав нам розум... / і вибір». Незаримованість, формальна «непоетичність», верлібричність посилюють значущість думки, що ніби між іншим, ніби доважком стримить наприкінці одно-, двослівним акцентом.
Ряснота мініатюрних поезій-уколів, лаконічних поезій-притч, вигадливих мікросюжетів (напр., «Кохає юнка горобця») бачиться похідною від уваги до розмаїття життєвих граней, зблисків, аспектів, які відкриваються небайдужому зору поета, піддаються активній мислительній обробці, то іронічній, то саркастичній... І в першій, і в другій книжках В.Слапчука такі твори час від часу укладаються в цілі мікроцикли. Один із них має назву «3 циклу «Корона і скіпетр» — назву, яка провіщає можливість доповнення; останнє зовсім не обов’язкове, але посутньою є сама можливість — вказівка на принципову відкритість і жанру, і теми лжевеличі «коронованих» осіб...
Та не тільки в мініатюрах, а й у більших (відносно більших) поезіях цього автора впадає в око його відданість насиченню вірша думкою, її поворотами; його вабить ефект стиснутої пружини, багатства спресованих спостережень, узагальнених виражень житейського розмаїття, житейської мудрості й житейської допитливості, невсипущо-жадібної і талановитої водночас. Останнє не проставляє якихось остаточних крапок, швидше — знаки запитання, ці ознаки сумніву й стимулятори зустрічного співмислення. Ось один із концентрованих роздумів про можливі форми життєздійснення, самореалізації, вибору способу життя:
Можна жити і літати.
Все життя — один політ.
Можна жити у лататті,
Не вилазити з боліт.
Можна жити, як живеться,
Як в сметані карасі,
Або ж так, як заманеться,
Можна жити, як усі.
Можна жити дуже сито,
Можна просто, можна для...
Можна й правильно ще жити.
Можна жити так, як я.
Я живу, бо жити хочу,
Я живу, бо я живий.
Я дивлюсь у ваші очі.
Як, скажіть, живете ви?
Цілий твір — аналітична розкладка життєвих модусів, метонімія форм без жодної аксіологічної мети. Фінальне запитання — не романтична риторика; воно не може залишатися без відповіді; воно спонукає до відповіді; воно делікатно, але досить прямо — «у ваші очі» — натякає: не можна жити безвідповідально. В іншій поезії (також на чотири катрени завбільшки), «Брат брата бив і у живіт», фінальне запитання також спонукає до відповіді, до роздуму: «Якби мав кожен купу грошей, Були б ми добрі та хороші?» Що на такі «лобові» запитання відповісти нелегко й після роздуму, не те щоб враз, — річ зрозуміла: відповіддю має стати ціле життя, його осмисленість, відповідальність, життєвий вибір на кожному повороті шляху.
Такі, а то й ще крутіші запитання — навіть якщо їх текстуально й не сформульовано — проглядають і з багатьох інших творів: «Рабовласникам», «Пам’яті неперспективного села» (з епіграфом із Шевченка: «Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли»), «Поминки», «Спроба самовбивства», «Плач за Україною», «Коляда 33-го року і після», «Козацька слава». Вже з назв поезій відчувається, що тут ці питання зростають на ґрунті громадянської проблематики й стосуються історичної, суспільно-особистісної та національної самосвідомості. Досить вигадливо спонукає до запитання: «хто ж ми є?» — паралельний сюжет поезії «Цигани».
[…]
Дві перші книжки В. Слапчука досить подібні між собою: другою поет ніби продовжує розмову, започатковану в першій, ведучи, як інструментальний дует, дві теми — війни і миру. Мотиви цих тем, щоправда, переплітаються, просочуються із зони в зону. Виникають і специфічні, неможливі в тій чи тій тематичній зоні.
Помітно, скажімо, що в другій, «мирній» (чи сьогочасній), частині книжки частіше з’являються поезії з, так би мовити, відсилками до літератури. Як «Дон Жуан» — із типовим для Слапчука пуантом: «Під його поглядом цвітуть і в’януть». Дуже ощадний цей поет на згадки імен поетів та епіграфи з них. Інтертекстуальністю він не зловживає й не хизується. Зрідка — і то на якомусь особливому щаблі відвертості — згадується окрема поетична постать — В. Стус, Т. Шевченко, Б. І. Антонич... Частіше асоціації ведуть до поетики фольклору, народної пісні. Кількаразово зринають в асоціативному полі образи Ліни Костенко («Боже, вільний!»). Є й прямо звернена до поетеси поезія «Ліні Василівні Костенко», в якій автор влучно означив обшир — чи розкрилля — її таланту: «Ви і на небі, пані Ліно, і на Землі».
У цьому просторі, в координатах між небом і землею, ширяє і його, Слапчука, власний дух. Він чує й звідує і молитовну вись, і досить-таки земну «фабрику-вертеп, Де із шедеврів Пана Бога (себто, з людей. — М. К.), Штампують славний ширпотреб», а при тому «Пан Отець мовчить»...
Радикальним вивільненням духу і слова, рішучим виходом на якісно нову сходинку поетичної свободи позначені книги В.Слапчука, датовані 1996-м і пізнішими роками.
Усе дотеперішнє — після 1996-го року чотирикнижжя В. Слапчука (збірки «Мовчання, адресоване мені» і «Трикнижжя Явіна», 1996; «Укол годинниковою стрілкою», 1998; «Крапка зсередини», 2000) набуло нового композиційно-тематичного і, особливо, жанро-строфічного обличчя.
Абрис, загальний контур цього обличчя визначається домінуванням циклізації. Композиції цього типу, в тім числі — вінки сонетів, у В.Слапчука дуже органічні від самого початку: ледве завершивши одну поезію, він уже, як бачиться, прозріває асоціативний поворот, образний злам, відліт поетичної думки в нову точку, в новий ракурс осмислення чи й грайливої модифікації, то щільніше, то віддаленіше припасований до образно-емоційного першопоштовху...
Вираз цього обличчя, його психологічна рухливість характеризуються домінуванням настроїв ліричного суб’єкта, хистом відновлювати їх розмаїття й летючу мінливість. «Сумний і радісний, я буду різний...» — своєрідно «погрожує» поет цією своєю здатністю не ціпеніти в якомусь одному внутрішньому стані, жвавістю уяви і фантазії, зацікавленою уважністю до інтенсивного перебігу імпресій...
Поступ, мистецька хода поета при цьому позначена не поквапливістю чи вертлявістю холеричного екстраверта, що поспішає відреагувати на все і вся довкруж, а, сказати б, розважливою статечністю, своєрідною граціозністю (якщо почути в корені слова семантику вдячності — світові, слову, барвам і тонам життя). Наповненість легко й органічно переходить у поета у вдячну ж щедрість, готовність образно-емоційного віддарунку, презенту емоційно-настроєвої миттєвості — аби лиш був зустрічний порух:
Дивлюсь на тебе.
За однією щокою тримаю усміх,
За другою ховається пісня.
Поділився б з тобою своїм настроєм,
Але ти не любиш цілуватися,
Тому й пісня моя сумна,
Як усміх,
А усміх короткий,
Наче пісня.
Оце сиджу і дивлюся... — елегійно сповіщає поет мистецьки затриману й образно розгледжену миттєвість настрою, не розгорнутого в часі в триваліший психоемпатичний стан...
Поети вибухово організованої енергетики, носії нестримної, оказіонально стимульованої експресивності зазвичай оперують розрізненими жанровими одиницями, окремими, відчутно автономними поезіями, де кожний твір — реактивний відгук на ідейно значиму спонуку, свідчення готовності до миттєво-невідкладного спалаху, еруптивного прояву позиції і константного (як у Лесі Українки, Є. Маланюка, В. Симоненка, Б. Олійника) світовідношення, єдиної в своїй основі суті.
Інші ж наділені здатністю розподіляти енергетичні ресурси на довгу дистанцію. Послуговуючись цим, вони обирають предметність для тривалих осмислень, для пролонгованих досліджень її різноскладовості («Галицькі образки» І. Франка) та змінюваності в часі (його ж «Зів’яле листя»). Для них природа, в тому числі людська, — це «лиш різнорідність» (І. Франко). Такі таланти зауважують всілякі — сезонні, добові, настроєві, просторові — одміни; із твору в твір вони — і це виразно явлено в поезії В. Слапчука — формують образні ланцюги із неоднакових, різнопрофільних ланок, щоразу виявляючи їхню розмаїту то округлу, то видовжену, то трикутну, то й ще химернішу — конфігурацію.
Осмислюючи просторово-часові реалії та співвідношення, В. Слапчук полюбляє ракурси поглядів, вектори руху. Здавалося б, звичайний вектор, — «якщо йти від мене до тебе», — набуває значимості із вказівкою на локус, де «можна прочитати наше майбутнє». В поезії «Твоє ім’я» обручка споглянута в незвичному ракурсі: «збоку нагадує яєчко», — а малюнок крилець метелика, «якщо дивитися зверху, нагадує вагітного гапличка»...
Психологічна реалія — «чекання» — в одноіменній поезії, природно, пов’язана з часовим моментом. Але репрезентант механічного часовідліку (годинник) «спить», система народних повір’їв (зозуля) — «стара», а система сигналізацій (дзвоник) — «мовчить». Тільки не названий, хоч «сердечно» бажаний візитер міг би розрядити напругу, але його немає — і «чекання» здобуває елегійну ліричну трансформацію.
За принципом зведення різнорідностей воєдино будує В. Слапчук свої великі цикли. Його стихія — добрати реалії з різних часових і просторових площин і смислових зон, спонукати їх творити «перформенс» — спектакль, дійство виконання переживань. Ось як являється зору душі видовище на ймення «Радість»:
Лежу горілиць.
Ти перебігаєш луг,
Одягаєшся в домашнє
І на кухні п’єш сільське молоко
З хлібом,
А наді мною
Жайворонки розбирають
Дах і стелю,
На долівці виростає конюшина,
А рій бджіл
Приносить золоту грушку
В дарунок нашій домівці
Від їхнього вулика.
Ту сходинку поетичної свободи, якої сягнула — й нас, читачів, за собою виводить — мистецька уява та гідна подиву фантазія поета, можна означити як звільнення від обов’язковості традиційно порізних зв’язків. Замість асоціацій соціогенного штибу поет пропонує значно вибагливіші — сюрреалістичні, з унаочненням процесів матеріалізації, скажімо, «сумніву» — в «ножиці», або відгадування задуми мокрого голуба — «про смерть як день народження».... В сюрреалістичній образності В.Слапчука немає місця для жорстких обов’язковостей: тут панують досить довільні «скоки» з одного на інший рівень перемежованої фактурно-мислительної дійсності. І заголовки циклів, що склали книжку 1996 року «Мовчання, адресоване мені», не зобов’язують очікувати розгортання певних «запрограмованих» тем чи мотивів... Скажімо, довкола назви «Сезон дощів у глечику», як і довкола наймень циклів.
Щоб конкретизувати, як бачиться заголовний образ у циклі «Бурштин із твого голосу», треба віднайти його серед множини інших. Та й знайшовши, з подивом з’ясувати, що образ цей не «вилущується» із своїх зв’язків з контекстом, із мало не емблематичної злитості з ним. Судіть самі:
Люблю в тобі не жінку, а дитину —
Маленьке диво з дитсадочка,
Люблю в тобі тебе і дочку,
І голос твій з бурштину.
Тебе в тобі — немов зернят у колосі.
Як зір на небі, як дерев у лісі...
Дитя, ти — найдорожче,
Найцінніший —
Бурштин із твого голосу.
Так і в циклі «Останній дотик кропиви». Де джерело цього «дотику»? В дитинстві, в жартах з «ойойковим гніздом»? Чи на житейських шляхах, щедрих на такі «опіки», що фактурність опіку кропив’яного, суто тілесного, «реалістичного» — ніщо перед ними... Чи... втім, у певний момент розгортання циклу поет звільняє читача від гадань — і подає образ цей інкрустованим серед багатьох інших:
Все далі і далі Я не про час про відстань Останній дотик кропиви Мені миліший за троянду Щоранку прилітав метелик Одне крило протез Майстерно витятий з бляшанки Він крав квітки з жіночих суконь І був осуджений за збочення Заглиблений в фотель ікарус Із щастям розминувся В темних сінях Все більше й більше Я не про ліс а про уяву Що окупована тобою
Цей момент, безумовно, варто запримітити. Хоч і не обов’язково. Варто, бо тут образ цей істотно доповнений: «останній дотик кропиви мені миліший за троянду». Варто, бо тут відкривається можливість почути «лабораторні» зізнання, що авторові йдеться не про час, а про відстань, не про ліс, а про уяву... Не обов’язково, бо важко розраховувати на ідеального читача, який би «виловив» усі значимі моменти впродовж таки чималих текстів...
Звичайно, у читача (реального, звиклого до «звичайної» поезії) не раз виникне спокуса вирізнити той чи той твір, той чи той афористично-образний згусток, аби вважати такі «строфи», «осколки», «черепки» (назви невеликих циклів) за репрезентативні для поезії В. Слапчука, за показники його поетичної манери й самого типу словесно-образного мислення. Але щоразу ця репрезентативність буде лише частковою, щоразу фрагментація, вилучення образного «уламку» виявиться руйнацією делікатно скріпленої мозаїчної цілісності.
Ось і в наших міркуваннях доводиться вдаватися до аналітичної фрагментації. Скажімо, «лабораторні» свідчення ілюструвати відсилкою до авторських слів (не про ліс, а про уяву). В оригіналі ж навіть цей мікрофрагмент звучить суттєво багатше. Нагадую: «я не про ліс а про уяву що окупована тобою»; і хоч жодного «окупанта» (швидше: «окупантки») в цілому циклі, саме в цій, «окупаційній» іпостасі немає, як і в цитованому творі, проте поняття «про уяву» й «про уяву що окупована тобою», вочевидь, нееквівалентні...
Або ось ми щойно вдалися до поняття «мозаїчна цілісність» — і беремо для доказу його невипадковості поетів вираз: «З мозаїки болю викладу щось ціле і назву його вдячністю», — і буде ніби все гаразд: хто ж, мовляв, діє інакше; як же доводити, не посилаючись на «вигідні» фрагменти з текстів самого автора? Та повернімо процитований «уламок» у контекст хоча б того з «Невідісланих листів», звідки його «виламано» (там цей лист датовано «21.09.93»):
«Так б’ється дзеркало. Так перестає битися серце. Так рветься тіло під ножем. Так боляче... Дістаю з конверта потяту світлину. Одну скалку загнав під ніготь, друга розтяла вени, третя око, четверта черкнула по горлі, п’ята вхромилася в серце. На кожній скалці — Ти. На одній ТИ — Олена, на другій Ти — Джульетта, на третій ТИ — Серафіта, на четвертій ти — Ledy Rain, на п’ятій Ти — Ніхто. З мозаїки болю викладу щось ціле і назву його вдячністю. Не спитаю в дочки, чи тремтіла у неї рука. Не питатиму сестру, чи боліло їй... Впаду на коліна: прости! Прошу в усіх твоїх імен. Простіть мені бажання бути ввічливим і надіслати Вам себе у скрині».
З п'яти шматків склади моє ім’я
Прости, бо вже осліп від світла соняха й світлини.
Процедурою повернення цитати відновлюється не просто контекст, а його колажність, мозаїчна цілісність. Різноіменна цілісність має не персональне, а родове ім’я — Жінка. Воно й зводить воєдино ті «осколки», які складаються в «мозаїку болю».
Мозаїчний характер поетичної світобудови В. Слапчука вже запримічений і критикою. В передмові до «трикнижжя» «Укол годинниковою стрілкою» (1998) М. Жулинський проникливо зазначив: «Поет приречений збирати ці скалки-віддзеркалення в мозаїку цілісного образу, цілісного художнього світу».
Світ цей складний і стереоскопічний, потрапити в нього — означає посісти певне місце в думанні поета.
Скажімо, жіночі образи, рознесені в різні книги і цикли, не однорядкові, а піддані своєрідній ієрархізації. Всі поіменовані жінки для поета рівновеликі, хоч і різночасові та різною мірою трансформовані поетичною уявою. Найзагальніший із жіночих образів позначений ім’ям «Ти». У нього, як і в листах, «живе абстрактність», реальна ірреальність: «Ніколи Тебе не бачив... Та ніколи в це не повірю». Образ «Ти»-жінки наділений високим ступенем персональної свободи: «Я виростив Твоє ім’я в старому глечику і відпустив на волю, нехай цвіте, кому захоче». Це духовний витвір, презентований світу людей у своїй суверенності. Він призначений для духовного життя — співчуття, співпереживання, прощення, радості... молитви.
Зображена в такій іпостасі жінка художньо не закріплена за певним місцем — вона атопічний, безмісцевий образ, покликаний «лікувати від всього світу» самою своєю появою в уяві:
І ти приходиш — нетутешня,
Немов з небес або з ікони.
Кладеш у рот мені черешні —
Холодні гранули червоні,
Цілуєш у вуста зелені,
Лікуючи від всього світу...
Гукаю подумки: — Олено!..
Уголос кличу: — Серафіто!..
І ти приходиш, ти приходиш!
Із півдня, з півночі, зі сходу...
Зі схованим в волоссі німбом...
І не зникала ніби.
Введенням образу жінки в певний, топонімічно означений локус, бодай тимчасове її перебування, закріплення за місцем супроводжується «заземленням» переживань ліричного героя. У поезії «Ще вчора я квітки їв» розлука з такою, в реально-земній іпостасі поданою жінкою постає побутово-психологічною драмою серця в реальному часі:
Ще вчора я квітки їв
Із рук твоїх.
Сьогодні красень Київ
Тобі під ноги ліг.
Тебе вітає Київ,
У тебе рандеву...
Ще вчора я квітки їв,
А нині їм траву.
Пієтет перед жінкою В. Слапчук часто виражає в просторових категоріях, добираючи останні із сакрально семантизованої топоніміки: «Моя ти Мекка, мій Почаїв...» Жіночу красу поет співвідносить з Парижем — як із достойним просторовим адекватом: «Тобі — Париж, мені — Горохів [...] Ти, як завжди, прекрасна».
Жіночі образи в творчості В. Слапчука вібрують між небесною святістю й земною конкретністю, ніде надовго не закріплюючись, мало інкорпоруючись у фізичну тілесність, зрідка прибираючи соціогенну подобу, що дозволило б застосувати до їхнього осмислення жорстку логіку «земного» сприйняття. «Люблю конкретність, якщо йдеться про жінок і аромати», — застерігається в «Осінньому щоденнику» митця. У поезії «Жебрак і поетеси» (із циклу «Жебракування») автор, проте, вдається й до конкретизації образу жінок. Останні здобувають збірний «фаховий» статус — поетес і доярок, а диференціюються за категорією щедрості.
У системі цінностей поета вказівка на «частоту думання про...» має силу критерію. Видається, що значимість із соціально-фахової групи «доярок» — величина похідна, залежна від виплеканих у спілкуванні з одвічними годувальницями роду людського душевних якостей, від їхньої психоемоційної домашності. Цим, напевне, й пояснюється перевага, віддана «жебрацькою» думкою дояркам. З-під маски «жебрака» це сповіщається водночас іронічно й природно.
Більші задуми В. Слапчука сягають жанрових форм поеми або поеми-циклу. «П’ять історій про те...» зосереджуються на вузлових сюжетних моментах життєпису трохи химерного героя Вітика Гамулки: як «народжувався», як «до війська не взяли»,... як «помирав». Ось епізод «Як Вітик Гамулкожив», поданий, як і інші біографічні епізоди, «в ролях»:
Зустрічний: дай Бог здоров’я.
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви гак поживали.
І пересварився Вітик таким чином
Із усіма односельцями.
Від першої особи — «мене, наймолодшого» — викладена нехитра біографія сільського хлопчини в поемі-бувальщині «Брат братові сторож». П’ять її епізодів демонструють мистецтво метонімії — формування уявлень про ціле за його частиною. «Пока баба Отче наш прокаже, по варениках уже панахиду відслужили», — так виглядає обід у багатодітній родині. «Як їхали ми з братом із неволі у прийми» — це епізод із сталого життя підлітка. А вже після одруження слідом за братами й самого оповідача звертається до нього «святий великомученик батьківським голосом»: «Вставай, ледащо. Стільки часу, як брати жінок побрали, а ти ще жодному співчуття не висловив».
Загальномистецький принцип зображення «pars pro toto» (« частини за ціле») дозволяє поетові творити багатогранний і поліфонічний світ, щедрий і на узагальнення, і на стереоскопічність, і на грайливий натяк: мовляв, sapienti sat (розумному вистачить)...
Тексти Слапчукового трикнижжя «Мовчання, адресоване мені» доповнює його ж графічне перо, витвори якого по-своєму промовисті. В них увиразнюються своєрідно «приспані» мистецькі фантазії, що важко піддаються вислову, хоч ізоморфні з образотворенням поета. Одні малюнки взоровані на примітив, інші — на сюрреалізм, треті — на Шагала (до речі, згаданого в циклі «Пацієнти лікаря Чехова» з добірки в антології «Позадесятники-2», Львів, 2000), ще інші — оригінально асоціативні...
Вже в «Німій зозулі» В.Слапчук вмістив гротескну поезію «Сновидіння»:
Як березневу дику кішку,
Кохаю жінку я на ліжку.
А під вікном вже кілька діб
Сидить зажурений Едіп.
Козу гвалтує Сад на пальмі,
Що виросла посеред спальні
А на горшку біля дверей
У носі колупає Фрейд.
Всі іменні («Едіпові») й безіменні («ложеські») комплекси, каталогізовані психоаналітиками еротизму та збочень, які хлинули в «постмодерну» поетичну лексику в останні десятиліття збіглого століття, В. Слапчукові бачаться як неперетравлені продукти дитячих шлунків («на горшку») або видобуті «з носа» враженою поверхово некритичним фрейдизмом модою. За «Сновидінням» — «Пробудження»:
Дивлюся сон про риб,
А сам ніби гриб
І граю роль метелика
По другому каналу телека.
Приходить мусульманський півень
З ножем до горла.. .
Цей «мусульманський» слід — а він у Василя Слапчука невипадковий — постає знаково, як особисто-біографічне, досвідне забезпечення його скепсису, іронії, дистанційованості від полегшеної, малонавантаженої, мисленно й емпірично, поезії.
У графічних роботах поета повторюється мотив клепсидри — піщаного годинника. Презентація категорії часу постійна і в його поезії. «Укол годинниковою стрілкою» — це не разове враження, відчуття болючості часоплину, але релятивність не позбавляє від імперативного запитання: «Коли ж ми людьми станемо?»
Поставання людини з людської істоти в поетичному світі Слапчука мислиться симультанно (себто одночасно) і як відчуття земної дороги під ногами, і як почуття відданості її духовних крил небу. «Крилатий чоловічок» (назва однієї з книжок-циклів) — образ, у якому інтегровано політ і дорогу. Як інтегровано в одному з «віршизів» В. Слапчука вивільненість верлібра і традицію римованої поезії: «Я нині вільний, як верлібр, якому сниться рима»...
Назвавши Василя Слапчука «поетом з історією», тобто з розвитком у часі за всіма — тематичними, проблемними, стильовими — параметрами, маємо додати, що він у своєму мистецькому поступі означився вже і як «поет з біографією». Як формулює відомий семіотик Ю. М. Лотман, біографія письменника передбачає «наявність внутрішньої історії».
Значимість травматичного афганського сліду завдяки «внутрішній історії» поступилася перед значимістю сучасності. В сьогоденних реаліях суспільної практики й приватно-інтимного життя поет бачить інший, але не менш поважний проблематизм. Він розуміє, що осмислення останнього неможливе доти, поки на сущу дійсність дивитися «циклопівським» оком носія «афганського синдрому».
Добірки поезій В. Слапчука в поетичних антологіях «Позадесятники» (Львів) та «Позадесятники-2» (Львів) і в передноворічній «Літературній Україні» (2000, 21 грудня) засвідчують оптимальний баланс інтро- й екстравертності в його творчому темпераменті й реальній мистецькій поведінці. Поет уміє зосереджуватися на власному внутрішньому світі, але воліє бачити в ньому не тільки свої, фізично детерміновані симптоми, а й усенародні — сільські й міські, осідло-побутові й міграційні, соціальні й культурогенні, національні й ринково-житейські — клопоти та «перверсіі» в психіці сучасної людини.
Пройшовши дві фази сходження щаблями поетичної свободи, які ми спробували означити, поет не зауважив календарної — «міленіум»! — позначки. Не банальна ритуалістика, приурочена до умовностей астромеханічного часовідліку, а «внутрішня історія» в кожній неповторній людській особистості й у всіх нас — предмет його турбот: «щодня нам сонце сходить. Та щодня у нас Берестечко». — «Мова завжди буде про нас. Назвіть мене націоналістом». — «Нелегко стати людиною, чесне слово Дарвіна. Та лише окремим випадає стати людиною року: ...кожна хороша людина — хороша тільки у своїй номінації. ...Тільки ж не людина визначає людину. Людину визначає Бог. Бо не «з хліба чоловік» (слова з книжки 1991-го року), це — «Боже творіння, а не вибір., (слова року 2000-го)... Як і поет, кожна людина самовизначається, своєю «внутрішньою історією» здобуваючи біографію, суверенність серед суверенних людей суверенного народу.
Л-ра: Київ. – 2002. – № 6. – С. 156-167.
Твори
Критика
