Чи вгамує поет спрагу світла?
Микола Жулинський
Афганістан болів йому у грудях на цілу Україну.
Ця війна для Василя Слапчука ніколи не скінчиться. Вона залишиться у ньому і з ним назавжди. Навіть після нього буде з ним, уособлена в його творчості, що стала його долею. Довічно судилося йому тяжко пливти проти течії трави, збираючи сили, перекидаючись горілиць, і дай Боже встигнути проказати до кінця «Отче наш».
Гірко визнавати, але ніколи Василеві не вгамувати спраги світла. Він приречений шукати в своїй криниці вікна, усвідомлюючи, що їх нема Та спрага світла невтолима, й очі його душі будуть блукати в глибинах дитячих вражень, юнацьких спогадів, воєнних страждань і переживань у пошуках єдиного промінчика світла.
Минула війна - не минула війна.
Минула війна - сучасна війна.
Повсякчасна. Бо це війна спогадів, утрат, війна сумнівів, докорів совісти, війна втрачених ілюзій і набутих істин.
Війна світла і тіні, війна спраги світла і втолення спраги чорних, як афганська ніч, спогадів.
Війна із собою за неповернення в стан «y-війні» і за переборення душевного стану «по-війні». Тому Василь Слапчук так емоційно гаряче і чисто «омиває» свій настрій «до-війни», бо стан «по-війні» важчий, нестерпніший, ніж трагічний час «у-війні».
Розпрощатися з цим душевним станом «y-війні», який навально охоплює весь емоційний простір буття «по-війні», вкрай необхідно для знесиленої спогадами свідомости. Тому поет прагне впокорити ці болючі імпульси пережиття війни образною констатацією своєрідного виповідання настроїв душі «по-війні». Наче прагне відмолитися, висповідатися, зняти з себе немилосердний тягар ненавмисного гріха, накинутого на його сумління петлею химерної політико-ідеологічної доцільности.
Неблизький шлях від кирзових чобіт до просвітління неба.
Щоб розпогодити захмарену душу («душа - вона на небо схожа»), треба добратися до цієї війни, яка захована в душі і там катастрофічно, до несподіваного вибуху гострого, мов спалах смерти, відчаю, зріє, набухає, затискуючи серце до оніміння.
Кожному, хто хоче дізнатися про війну, я дозволю себе прооперувати.
Себе не шкода, аби лишень звільнитися від цієї лавини спогадів-докорів, бо він - не він, не лише він, а він - це всі ті, хто навічно залишився там, «y-війні», навіть якщо й повернувся, та незрідка почуває себе убитим на війні. Поет за них усіх, хто стріляв і вбивав, заміряється компенсувати важкі стогони сумління ліпленням чоловічків із маминого тіста - наліплю стільки чоловічків, скількох людей на війні забив, аби совість не мучила.
Звела мати все борошно на цих чоловічків - не буде з чого паски пекти.
Як розпочинався цей лік убивств? Переконували, вмовляли: це ж так просто, як зачавити жука чи зламати дерево... Спочатку надягнули солдатський мундир - найдосконалішу гамівну сорочку. Це перший крок до відчуження від свого - «до-війни» - справжнього Я. І цим відкрили шлях у безликість і безвідповідальність. Його обмундироване тіло вливається у сіру, доведену до автоматизму масу, де панує наказ, покора, де команда - це сигнал до дії без аналізу, без оскаржень, де сприйняття цього сигналу на рівні підсвідомости.
Нас розрізняють призови, нації, нас єднає імперія.
Читаємо образну кардіограму Василевих спогадів-переживань і переконуємося, що солдатський мундир спочатку не уявлявся в образі гамівної сорочки, що себе справжнього він не знав - волів гордо виконати свій «інтернаціональний обов’язок»: героїчно відбути цю війну, на яку він, 18-літній хлопець із села Новий Зборишів, що на Волині, де народився 23 грудня 1961 року, пішов не без бажання здобутися на славу, самоутвердитися в героїчній поставі.
Служив у Джалалабадській бриґаді - її називали бриґадою смертників, у третьому батальйоні. Мали на озброєнні автоматичні гранатомети. Де батальйон зупинявся - їхній взвод стояв в охороні, фізичне і психологічне навантаження було подвійне. Кидали їх на виручку передусім тих, кого «притискали» моджахеди. У батальйоні Василь був єдиний українець із поповнення - «молодий», весь батальйон - «діди». Хоча «дідів»-українців було чимало, але були вони не дружні й побоювалися азіатів, кавказців... Ворожнеча між призовами, але найбільша ворожнеча - міжнаціональна. Бійки, каліцтва, вбивства - все це списувалося на війну. У Василя не було прізвиська, він не був хохлом. Азіати питали: ти хохол чи бандера? Якось азіат назвав його хохлом. Василь відповів: я українець. Він знову: ти хохол, Василь йому: українець. І так разів десять. І хоча Василь на ту пору не вважав себе свідомим українцем, проте свою національну гордість обстоював із гідністю. Василь пережив і міжнаціональні «розбірки» - якось троє солдагів-туркменів оточили зі штик-ножами і ременями, а він - голіруч. Билися... Це також була війна. Але інша.
Взвод охороняв колону, що доправляла боєприпаси та продукти з Кабулу в Джалалабад. Потрапили під обстріл. Чотирьох бійців у БМП залишили прикривати відхід колони. БМП підбили з гранатомета. Василь тоді вистріляв ящик патронів. Врятувалися чудом.
Через кілька місяців їхня БМП (уже інша) підірвалася на міні. Василь був контужений, перестав чути на праве вухо. Та вважав, що йому щастило. І кулі до часу обминали...
Загалом у батальйоні ставилися до нього з повагою, навіть із ніжністю. Був фізично сильним і витривалим, не було ніколи проблем у горах, а там і «діди», бувало, «здихали», непритомніли або вибивалися із сил. Не мав спочатку жодного страху перед смертю, не вірив, що його можуть убити. А коли відчув страх, то навчився його приховувати.
Василь Слапчук провоював усього півроку. Його, важкопораненого, саме ці солдати-туркмени, з якими бився, виносили з поля бою. їм було важко, бо важив Василь, мабуть, за дев’яносто. По них весь час стріляли. Вони падали, матюкалися, знову зводилися і тягли ноші з ним, безпорадним... І таки винесли. Певен, що їм ніхто за це й доброго слова не сказав. Василь уже не мав сил, хоча знепритомнів лише у вертольоті.
Там, у пеклі чужої війни, у вогні чужої боротьби за волю і незалежність, Василь Слапчук усвідомить себе окупантом і зрозуміє, чому замполіт йому таке скаже:
У тебе комплекс обріза,
чому наївний казах запитає:
Ти хохол чи бандера?
чому в його пам’яті іржавіє дідів обріз...
Там він усвідомить себе онуком свого діда - борця за волю своєї землі, свого народу, хоча до діда він ще не доростає.
Він солдат; і вийшов на стежку війни з гарячим почуттям принести темним світло.
Ми вийшли з темряви, як тьма, і обступили ніч, щоб нести темним світло.
Як вони жорстоко йшли цими горами, мріючи вийти з літа і дожити до дощу! Йшли, сіючи смерть, лишаючи за собою спалені кишлаки, бруд окупації, насильство...
Як ще зриміше передати це болісне усвідомлення своєї чужинности на афганській землі, своєї гріховносте, неспокутности вини перед цим народом! Василь Слапчук «виносить» із глибин пережита війни образ жінки в паранджі, яка після проходження «нашого третього батальйону»
ретельно милила траву, за нами прала небо.
Можливо, саме тоді він зрозуміє, чому замполіт відчув у ньому «комплекс обріза», бо уява раптом «зазирнула» в дитячу пам’ять, де лякають розчинені темні двері осиротілих хат...
їх вивозили на возах, залишаючи навстіж двері...
Де ліс без могил і слідів героїчної самопожертви воїнів Української Повстанської Армії...
І він раптом побачить, що в Афганістані дерева не хочуть відкидати тіні, бо впізнають у радянському солдатові чужинця. Тамповсюдно війна, наїжачена смертю, чужа і незрима. Там навіть «з усіх світлин стріляють», «вночі усі дерева на боці ворогів, усі квіти зі зброєю». Чому? Тому що це війна за їхню волю і свободу. Тому «чужина очі випиває», що «черевики у каміняччя дорогу розпитують. А треба було б дозволу питатися».
І солдат-українець Василь Слапчук раптом усвідомлює, чому солдати-українці на цій війні не хочуть визнавати себе українцями:
Ну і чорт з вами, - спльовує старшина. - Знову половина роти хохлів, - чому двоє солдатів-українців говорять про Україну російською мовою. Тому що «по всій Україні - вежі Вавилонські» - з волі окупантів змішалися мови, тому що діти окупованої України змушені окуповувати іншу країну, тому що вони, українці, там, у себе в Україні, також не на волі, що високе слово «Вітчизна» набуває іншого, далекого від ідеалу і патріотичного наповнення змісту.
Поняття «Вітчизна» у цій чужій війні зривається з ідеологічних котурнів, падає в прірву сумнівів - чому це велика Вітчизна їх не любить, чому вона послала їх умирати на чужій землі? Отже, Вітчизною слід вважати ту, яка їх, солдатів, любить, молиться за їхнє життя, чекає повернення... Тоді у кожного із них своя Вітчизна. Та, яка їх любить і чекає. Ймення їй - мама.
Солдатам зраджує Вітчизна, і тільки мати молиться.
Без мами навіть Україна для солдата чужина.
Коли ж нарешті повернули в Україну, то Україна вивела коня, аби я їхав світ за очі.
Солдатська душа відстань з війни додому «міряла розмахом крил журавля», його кроки з війни «мати горем переміряє». І винесе своїми молитвами з пекла війни, зцілить розпачливу душу надією і любов’ю, оберігатиме, грітиме своїм материнським серцем вистуджену воєнними протягами душу єдиного сина.
Тому цей поетичний літопис пережитого душею «y-війні» та «по-війні» Василь Слапчук присвятив своїй мамі Лідії Олександрівні, «молитвами якої повернувся з афганської війни, і всім матерям, молитвами яких ця війна закінчилася...»
«Химерні осяяння» Василя Слапчука виказують нестерпні больові місця, що зароджувалися там, у глухій безвиході, де найвищою істиною є метал, бо він знає шлях до серця, де безпечна й очевидна, як куля на долоні, брехня, а правда завжди смертельна, де відсторонення від свого чистого юнацького Я рятує від болісного спогаду, «коли він був людиною, а не солдатом».
Душевний стан «до-війни» символізує образ криниці, з живлющою і цілющою водою. Образ-ідея води як символу життя, очищення, чистоти, молодости і водночас - забуття, журби, смерти у Василя Слапчука особливо часто виринає в текстах - там, у сліпучих, безводних горах чужої війни, вода з рідної криниці викликає неймовірно гостру спрагу повернення додому. І до його душі долинає дзвін над криницею - повісили цей дзвін рідні люди, аби його на чужині спрага туги за рідною землею не мучила. Та непогамовна ця спрага, бо забрав солдат із собою українське сонце, а воно на чужому небі стало солоним і пече розчахнуту душу вогнем сумління.
Поет безжально анатомує свою душу, пориваючись до осягання бодай контурів того Я, яке раптово виросло в нього внаслідок вимушеного опанування війни. Ця саморозмова, самодіалог жорсткий, невблаганно самокритичний, це - випитування себе самого для пізнання себе самого. Роздвоєння його зриме, розпочате війною і посилене до краю нестримним потоком утягування його у війну.
Мій правий чобіт - окупант, а лівий - визволитель.
Війна виявила, що він носив у собі, молодому, чистому, безтурботному, - себе іншого, чужого, і не бачив його доти, доки не вдарив чолом «об чужий поріг».
У крайній хаті, в темних сінях це я його, а може, й він мене убив.
Хто ж тоді воює на цій далекій і чужій війні? Чи той, з дитинства, гінець за морозивом для однокласниці, чи той, хто на собі несе важкі афганські гори і чий багнет прагне свіжої крови?
Один Я із автомата стріляю, другий Я збоку за ним (цебто собою) спостерігаю.
Більшість цих солдатів - люди-кентаври, «ягнято-вовки і вовко-ягнята», єдинонеподільні і розщеплені, роздвоєні, відомі самі собі і невідомі, бо здатні на такі вчинки, яких у найстрашнішому сні не могли б здійснити.
Не знати, як земля нас до цих пір ще носить, кривавиться й болить землі глибокий слід наш.
Війна нівелює й руйнує всі визначальні морально-етичні цінності й заповіти - нема однієї якоїсь правди, усталеної істини там, де «стікає з неба цинк», де неможливо вирости з солдатських чобіт:
Наш рівень визначає дашок
військового кашкета,
де людське життя втрачає будь-яку цінність, а доцільність існування - ефемерна. Солдат - знаряддя, яким керує щось таємничо далеке, абсурдне. Має воно назву «обов’язок», і солдатом безупинно оволодіває страшне відчуття приреченосте на виконання обов’язку, який є нічим іншим, як реакцією на команду. Не солдат володіє ситуацією, собою, а зброя, що наказує: «Я в тебе в руках для того, щоб стріляти, щоб вбивати», і вже патрони перегукуються між собою:
«Економніше стріляймо - люди закінчуються».
Нелюди, не солдати, а вже автомати хваляться між собою, скільки в кого зарубок, і лише один із них має пошрамований приклад:
Скільки разів стрілиш - стільки й помреш.
Страх на війні шукає захистку. Автомат захищає солдата від страху. Він - ілюзія безпеки; береш його в руки - наче одягаєш на себе якусь броню особливої захищеносте.
Без зброї
почуваю себе голим.
Автоматові
й без слів усе ясно, а люди
і з допомогою пострілів не порозуміються.
«З автоматом чи без?» - це важливіше від імени, автомат носить ім’я солдата, і поки він не затинається, солдат живий. Лінія життя солдата стирається об руків’я автомата.
Автомат - рятівник солдата від власної смерте. Він несе смерть іншим і цим рятує його, власника автомата, від власної смерте. Автомат - незрідка останній шанс порятунку від полону, від тортур. Солдат тому й боїться жити на війні безборонним, що почуває себе незахищеною мішенню. Автомат - це і останній порятунок від мук. Мук фізичних, мук психологічних, мук совісти, сумління, туги за мамою, коханою, рідною землею...
Дайте мені автомата хоча б із одним патроном.
Солдат є рабом зброї. А зброя на війні - кохана дівчина Солдат із нею спить, і ніхто не дорікає йому, як докоряють за те, що сплять із незаміжніми дівчатами.
Зброя державою вагітна і жадібно прагне повсякчасно віддаватися війні. Тому щоночі біля скроні солдата шепоче:
«Я ще снайперська, я ще снайперська», молить-благає, аби її пустили у війну.
Зброя - вірна рабиня солдата, хоча її справжній господар і повелитель - держава. Вона, держава, вкладає в руки солдата зброю і велить сіяти смерть. Автомат оволодіває солдатом, він наказує, зобов’язує, захищає і рятує, позбавляє на якусь мить, а то й назавжди, докорів сумління. Автомат викликає смерть і знищує останню вузеньку кладку для душі й не дозволяє їй сплатити мито за перехід у стан сумнівів. Це кладка для душі веде «через город до хати» - та хата пріч біжить, тікає за обрій комин. Солдат біжить-біжить через жита - вертається додому, але автомат не пускає, війна прагне його героїчної смерти, і вже твій як солдата гандж полягає в тому, що ти не був убитий на війні. Не освячений героїчною смертю, як цього вимагала війна.
Якщо війна не вбиває тебе фізично, то неминуче виймає з тебе душу.
Душа змаліла, висохла на сонці, їй страх на груди
гострим став коліном і видирає з горла дух, -
визнає поет у поетичному листі до матері.
На війні солдати бездушні - усі душі на бинти порвали.
Вернути собі свою власну душу можна лише через порозуміння із самим собою, через повернення в себе шляхом самоусвідомлення. Інакше станеш «пацієнтом лікаря Чехова».
Розділ «Пацієнти лікаря Чехова» ефективно демонструє гротексне «виламування» з об’ємів усталеного образного мислення неочікуваних за формою уламків парадоксальної свідомости. Василь Слапчук здійснює несподіваний спалахоподібний стрибок за межі узвичаєного, туди, де народжуються сюрреалістичні асоціації, образи, контури душевних станів, галюцинацій і сновидінь.
З’являється сито, яким накритий птах, йому до лапки прив’язані ножиці, крізь сито сіється світло...
Видзьобає птах дірочки зі сита - і настане ніч.
Ніч страшна. Бо самотня. Глуха до стогонів - сама стогне від пітьми, що навалилася на її чорну одинокість. Але поетові вночі видніше. Внутрішній зір гостріший. І душа лагідніша. Тому безпорадніша. Вразливіша. Чутливіша до темряви, що манить, втягує у прірву остаточности.
Трясуть нещадно хату страхи нічних агоній.
Я вже втомивсь махати з останнього вагону.
Ця нічна самотинність загрозлива. Манить на «останній щабель», лякає світанком, у якому
пройшли дощі, мов танки по душі.
Ніч жахає станом «y-війні», а це вивертає душу.
Слов’янська ніч,
афганською покрита паранджею,
знов мстить мені...
Так і живу - навиворіт душею.
Буває, хоча й зрідка, що поетова уява вночі розкошує на всіх рівнях інтуїтивно-образного самоперевтілення. «Пацієнт лікаря Чехова» може дозволити собі все: вдавати пташині голоси, бути свідком, як чоловік помирає від крику, ниткою прив’язати замість балона сонце і влаштувати жінкам свято, раптом згадати про кохання К’єркеґора до Реґіни Ольсен, подивуватися, скільки треба пообтинати пейсів на пензлі для Марка Шагала...
Постає з цього циклу «дивак і віршник» (Леонід Кисельов), яшму не дозволять увійти без черги в «палату №6», аби він перо в чорнильницю вмочив, якого бджоли не пускають до вулика з друкарською машинкою.
У системі художнього мовлення Василя Слапчука спостерігаємо складний процес взаємодії слова-символу із семантичною організацією тексту, яка базується на образно-ощадливому зображенні реальних подій. Мікроновели з розділу «Яблуня на милицях» - це своєрідні поетичні філософеми, «вибудовані» на пережитому, конкретному, але ефектно «винесеному» на рівень морально-філософських узагальнень. Художній текст «зобов’язує» так функціонувати словесний символ, що він починає «вихоплюватися» з обіймів реальної ситуації і стає образом-узагальненням.
Виразної символізації набувають у Василя Слапчука такі абстрактні поняття, як вітчизна, зброя, криниця, душа. Саме слово-поняття душа є субстанцією, що «виросла» із «грішного» тіла, виокремилася і зажила своїм самостійним життям, мовби підіймаючись над жорстокою гріховністю війни.
Душа називає житія на війні «чернеткою життя», бо там, на війні, душу посадили на палю.
На війні
став я мамо москалем став я тату яничаром за що ж мені така Україна,
а повернувся,
аби з’єдналися дві України в одну
ота що залишилась з тією що забрав з собою.
Коли кликали на війну, «дзвін у села за мною не охнув» - скинули дзвони гріховники-нечестивці, видерли у села серце з грудей; запитував у старших ради, «як світ пройти з Україною не розминутися». Ніхто не знав, тільки сільський дурник - Божий, видно, чоловік, сказав:
візьми Україну з собою ніколи не розминешся.
Не розминувся. Повернувся з війни в 20 літ Повернувся, щоб привітатися з деревом - кожного листочка-долоньку потиснути, щоб бути господарем жайворонків, щоб ночами збирати «квіти на мінному полі», бачити «солоне сонце» війни на чорному небі минулого, вслухатися в «канонаду слів» і збирати уламки свого імени, щоб усвідомити: не може розповідати про війну -
Слова, мов патрони, закінчилися.
Відповзаю, сунучи за собою себе пораненого.
Ні, слова - не патрони. Вони не закінчуються. У «вулику батьківщини» їх, цих слів-бджіл, які приносять нектар натхнення, багато. Пригляньтеся-вчитайтеся, і ви побачите його, господаря жайворонків, як він збирає золоті горошини слів, нанизує їх на барвисту ниточку уяви, і вони починають видзвонювати синім і зеленим сміхом на шиях жайворонків.
Л-ра: Сучасність. – 1999. – № 10. – С. 69-75.
Твори
Критика
