Юрій Клен, вчений та людина

Дмитро Чижевсъкий

Ізспогадів. Написано 1949

Розуміється, постать вченого ніколи не може притягнути до себе такої уваги суспільства, як постать поета. Та ще поета такого маштабу, як Юрій Клен. Якщо я хочу подати спогади про Клена-Бурґгардта — вченого, а не поета, то я стою перед небезпекою якось «пригасити», принизити інтерес читача до цієї незвичайної людини... Одначе в постаті вченого Освальда Бурґгардта є деякі риси, що кидають світло і на образ поета Юрія Клена. Тому дозволяю собі поділитись моїми спогадами про Бурґ­гардта, не торкаючись ані його поетичної творчости, ані фахових проблем його наукової діяльности.

Якщо не боятись «штампів», банальних речень, то я мусів би почати ці спогади приблизно так: «З жахом мушу встановити, що я знав Клена вже тридцять років. Так летять роки...» або: «Так ми усі старіємо...» чи щось подібне.

Але я пригадую просто сцену з авдиторії Київського університету, де я, тоді ще зовсім молодий юнак, що саме перейшов з Петербурзького університету до Київського, сидів серед досить численної авдиторії, що збиралася на засідання просемінару проф. В. Перетца. Була це остання зима перебування Перетца в Києві, отже рік 1913. До авдиторії ще перед приходом професора зайшов стрункий білявий студент в студентській уніформі. Він перекинувся словами з кимось із старших студентів, що спорадично відвідували просемінар, а під час засідання узяв у ньому участь. У мене навіть залишається враження, що він прочитав цілий виклад, але дуже можливо, що він лише довше говорив в рамках дискусії. В кожнім разі те, що він говорив та як він говорив, зробило на мене враження та навіть тематично залишилося в пам’яті. Його слова торкались методологічних принципів марбурзького професора історії літератури Ельстера, що в деякому сенсі був попередником пізніших російських «формалістів». Про Ельстера вже тоді продавалась (чи мала незабаром вийти з друку) книжечка Бурґгардта — перша його друкована наукова праця.

Перетц згадав ім’я промовця, що вже мені було відоме. Київський уні­верситет тоді, після 1911 року, переживав період розквіту, було чимало талановитих студентів; не проходило року без численних нагород сту­дентських праць медалями; молодші студенти вже чули імена видатніших старших колеґ, до яких належали серед багатьох інших — Зеров, Филипович та й Бурґгардт. Ніхто ще не передбачав в них майбутніх українсь­ких поетів; я досить часто зустрічався з Зеровим, але він тоді був занятий працею про смердів чи щось подібне, а розмовляли ми з ним на українсько-політичні теми. — В Бурґгардтові — доповідачеві робила враження вже його зовнішність: він зразу здався мені «європейцем», в ньому нічого не було від тієї неохайности та «розхристаности», якою відрізнялись численні студенти і якою вони навіть кокетували! Але при цьому він цілком від­різнявся і від тих — мені несимпатичних — вбраних в цивільне з елемен­тами певного «шику», «естетів», представників студентського «дендизму», до яких належали саме деякі колеги Бурґгардта з фаху, «романо-германісти». Пригадую такого (щоб не згадувати ще живих) поета В. Маккавейського, що писав тоді медальну працю про «Надлюдину в германських літературах» та виглядав і поводився... відповідно до цієї теми. І виклад Бурґгардта був цілком позбавлений тих самих типових для різних груп студентів рис: в ньому не було також ані інтелектуальної неохайности, що була, можливо, ще більш розповсюджена, аніж неохайність у вбранні, ані кокетування «модернізмом» або «естетизмом», що теж було «модне» ... Але хоч Бурґгардт і здався мені «європейцем» (можливо і на підставі певної зовнішньої схожости з студентом математиком та музикантом, з яким я приятелював в Петербурзі, і прізвище якого було випадково — майже те саме, що ймення Бурґгардта — Освальдт), але він ніколи не здавався мені «чужинцем», як здавались в Петербурзі та Києві деякі студенти поляки та німці.

Здається, я тоді вже, але лише поверхово, познайомився з ним. Почав вітатись. Але бачив його дуже рідко. Спільних лекцій у нас не було: я слухав виключно мовознавство та філософію і з великою послідовністю не ходив на виклади професорів, що мене не цікавили: Голубева, Кулаковського, Флоринського, та навіть тих, хто користався доброю славою як викладач та вчений... Не був я аж до державних іспитів ані на одній лекції і шефа романо-германістів проф. Шаровольського. Бурґгардт іноді з’являвся в помешканні філологічного семінару, а також в передпокої до обох його заль, так званих «Фермопілах», де розмовляв, як пригадую, з Филиповичем, але бібліотекою семінару, здається, не користався.

Наступного шкільного року почалась війна. Десь на початку зими відбулось прилюдне засідання романо-германського семінару, що було присвячене викладу про футуризм одного із згаданих уже «естетів». Пану­вав на цьому зібранні «дух» В. Маккавейського. Бурґгардта не було. Від когось з колег я довідався про ту сумну долю, яка спіткала Бурґгардта разом з більш мені знайомими істориками мистецтва, братами Ернстами та ще деким — про їх інтернування — як «німців».

Прийшла революція... Дивним чином, одним з перших актів рево­люційного студентства було закриття університету! Цей акт мотивувалось тим, що праця «революційного студентства» потрібна, мовляв, на провінції. Але відвідувати університет, семінари та бібліотеку було можливо. І знову, здасться, вже восени 1917 року в «Фермопілах», куди я частенько заходив, з’явилась на хвилину постать Бурґгардта. Він стояв коло шафи з старими монетами та розмовляв з якимсь незнайомим мені студентом. Пізнати його можна було зразу. Але — Боже мій! — як він постарів. Юнаки того віку, в якому я був, здебільше не розрізняють віку людей значно старших за них, але дуже добре почувають різницю між собою та представниками трохи старшого — на 3-4 роки — покоління. В обличчі та постаті Бурґ­гардта, що дійсно був лише на 3-4 роки старший за мене, були якийсь сум та втома, що виходили поза межі «емпіричної дійсности». Тепер мені просто насувається інтерпретація тодішніх настроїв Бурґгардта його значно пізнішими словами: перед його очима розсипалися попелом імперії! Назовні він випадав так само молодо, як і інші старші колеґи (а, наприк­лад, Филипович, що тоді весь час навідувався до семінару, випадав зов­нішньо старшим за Бурґгардта). Лише волосся Бурґгардта потемніло, тепер його вже не можна було назвати «білявим». Та й рухався він якось «мляво», як стомлена людина, повільно, ніби на ньому щось тяжило. З того часу в мене залишився образ Бурґгардта, як ми всі його пам’ятаємо, як людини дуже свіжої та рухливої духовно, але назовні стриманої, захованої в собі, ніби навіть байдужої до всього світу. За хвилину він зник з «Фермопілів», і я не бачив його вже, здається, до 1919 року.

Пізніше, вже в Німеччині, Бурґгардт розповідав мені кілька разів про своє заслання. Він зовсім не жалівся на умови життя (до речі, на радянській Україні йому довелось пережити значно гірше). Він лише розповідав про те, як його вразила повна несхожість селянського життя та мови (бо жив він як засланець десь в глухому селі на російській півночі), не лише з життям і мовою на Україні, але і з тими уявленнями, що він мав про Великоросію. Разів зо два він згадував, як його там вразило, що навіть звичайне російське слово «куріца» мало там зовсім інший та цілком непристойний сенс. Здається, саме примусова подорож на північ була не без значення для розвитку його української свідомости. Північна «екзотика» не змогла його захопити ...

Я зустрічався тоді з Бурґгардтом рідко. В трагічний період революції, коли ставало все ясніше, що вона не буде «безкровна» і не звільнить окрему людину чи «пригноблені класи», наші принагідні розмови були дуже далекі від будь-якої актуальности: вони торкались літературних тем. Але й ці «літературні теми» були дуже далекі від сучасносте: якось випадково ми зійшлись на інтересі до оригінального та своєрідного на окраї літератури, і виявилось, що в нього, як і в мене були «улюбленці» серед тих поетів, яких ніхто не бере серйозно. Він ставився до таких поетів з певним, так би мовити, «позитивним скепсисом»: коли йому щось не до вподоби, то все ж в цьому є якась творча сила, яка може («не дай Боже!») ще мати будуччину. Дивним може здатись, що ми «захоплюва­лись ... графоманами. Поет-графоман, Олександер Дейчман, вірші якого Бурґгардт знав напам’ять, був мені навіть особисто відомий: він походив з Кременчука та приїздив до Олександрії на Херсонщині продавати по 50 копійок свій збірник незграбних віршів «Скорбные аккорды» (російські вірші не без українізмів). Пізніше ми ділились іншими скарбами цього характеру — в мене були олександрійські поети — вчитель Буржуков та фершал Можаровський, в Бурґгардта ще якийсь загадковий Петренко, від якого він мав цілі зошити творів. Ця тема цікавила нас весь час нашого знайомства, аж до часу, поки в Німеччині почали з’являтись німецькі вірші українців такої самої якости. Ці поети були безумовно «вчителями» пізнішого Порфірія Горотака (містифікаційна збірка віршів цього «автора» постала під пером Бурґгардта по війні при участи Мосендза).

Тоді я навчився цінити надзвичайно тонкий гумор Бурґгардта. І тоді я помітив, що в нього при назверхній «млявості» та нахилі до занадто вже повільного темпу праці (що мені тоді мало імпонувало) є, зовсім не відповідні цим назверхнім якостям, дуже інтенсивне та всебічне сприймання зовнішнього світу та інтенсивність і глибина інтелектуальної творчої сили.

Відомо, що життєві шляхи Бурґгардта в цей період (до 1921 року) були досить складні. Лише випадково можна було його зустрінути в Києві, в університеті або у спільних знайомих. Не пам’ятаю, коли (бо й моє життя в Києві та Харкові було досить складне та проходило в значній частині в межах різних радянських «мест заключенія») ми зустрінулись у спільних знайомих. Час був «безпросвітний». Було чоловік 8-10. Вже зовсім пізно ввечорі хтось запропонував згасити світло та почати харак­теризувати один одного «по Достоєвському». Характеристики випали не дуже яскраві, а за коротший час набрали взагалі несерйозного характеру, почались іронічні дотепи, натяки на різні гумористичні обставини, яких тоді було в житті кожного з нас досить. Пам’ятаю, що якась іронічна та зовсім невідповідна характеристика була дана мені на підставі недавньої події мого життя, коли мені з надзвичайним напруженням усіх сил та мобілізацією усіх можливих зв’язків вдалося врятувати від реквізиції («для лабораторії товарища Мейера») своє помешкання, а потім виявилось, що реквізувати збирались зовсім не моє помешкання, а помешкання одного з сусідів, якогось Рабіновича, який, довідавшись, що його помеш­кання мною звільнене від реквізиції, навіть не почував вдячности до мене, бо «не встиг перелякатись...» Лише одна дівчинка, тоді ще зовсім молоденька, сказала декому по кілька почасти гірких, але справедливих слів. Її слова про Бурґгардта я запам’ятав, бо в них було багато правди­вого: в нього, мовляв, зовнішність зовсім не відповідає внутрішньому змісту. В цьому я почув характеристику того, що мені тоді здавалось «европейськістю». Побачивши, що в тодішніх умовах можливості науково працювати для мене в Києві не було, я тоді вже твердо рішив виїхати за кордон і, чекаючи сприятлив обставин, мав час подумати про єство «європейського» людського типу. Не бувавши до того в Европі, мусів я спиратись на літературно зафіксованих спостереженнях, головне росій­ських. З цих спостережень можна було вивести, що «європейська людина» носить «маску», закриває завжди своє дійсне обличчя (цього погляду я тепер не поділяю, але не буду про це говорити).

Бурґгардт здався мені, як я вже згадав, представником «европейськости». І дійсно, він був значно стриманіший в виразі своїх думок, а ще більше почуття, аніж більшість наших київських земляків. Не хочу судити, чи це було рисою його національної вдачі, чи залежало від його особистого характеру, чи від виховання. Але мені тепер, на підставі довгого шерегу зустрічей з ним вже за кордоном, ясно, що це належить до найцінніших рис в характері покійного вченого та поета. Він не давав вільного виходу своїм «незрілим» або «недозрілим» думкам та почуттям. Саме через це його студентський виступ робив враження такої надзви­чайної «зрілости»: він говорив лише про те, що він цілком засвоїв, пере­травив та продумав до кінця. Ще обережніше, аніж з думками, поводився він з своїми почуттями. А як пізніше показалося, були ще скарби його внутрішнього життя, що він до них ставився з ще більшою увагою — його поетичні твори. Згадана «нічна» характеристика Бурґгардта була цілком влучна і щодо іншої риси його характеру. Його «млявість», занадто вже повільний темп, що здавалось більшості його знайомих, — може, лише крім його найближчих друзів та товаришів, — хибою, зовсім не були йому властиві. Працював він, правда, повільно, але надзвичайно інтенсивно, широко та глибоко, отже завжди енергійно. Я це добре побачив, коли за кілька років зустрівся з Бурґгардтом за кордоном.

Це нічне «засідання» з невдалою спробою достоєвщини було однією з моїх останніх зустрічей з Бурґгардтом на Україні. Весною 1921 року я виїхав за кордон, вчився в Німеччині і, крім років 1924-9, коли я викла­дав в українських школах у Празі, зв’язки мої з українськими земляками були переважно листовні або принагідні при наїздах до Праги здебільша на 3-4 дні. З весни 1932 я почав викладати в університеті в Галле. Про працю Бурґгардта на Україні я знав лише з українських його друкованих праць.

Цілком несподіваною, приємною подією для мене було, коли я десь в 1934 або 35 році дістав листа з підписом Бурґгардта з Мюнхену. Що Бурґгардт за кордоном, про це я довідався трохи раніше від відомого приятеля українських вчених, проф. Фасмера в Берліні, якого Бурґгардт відвідав. Але дуже характерно для Бурґгардта, що він якось зовсім не зумів поінформувати Фасмера про свої праці, — при повній нездібності Бурґгардта до якоїсь «самореклями», Фасмер не міг собі зробити ніякого уявлення про його наукову постать. Ніяких надій на наукову посаду для Бурґгардта в Німеччині тоді не було. Наше листування було присвячене взаємним інформаціям. В листах Бурґгардта було повно фантастичних плянів «десь» влаштуватись, — думав він і про Швецію, і про Еспанію. Здається, згадував навіть Туреччину. Але якось раптом промайнув промінь світла: проф. К. Г. Маер в Мюнстері, тепер уже покійний, що з невідомих причин добре ставився до мене, звернувся до мене з запитанням про деяких можливих кандидатів для лекторату в Мюнстері. Кандидати були дуже дивовижні, щонайменше «сумнівної якости». Навряд чи я прак­тичністю перевищую Бурґгардта. Але тут пощастило мені, а ще більше йому. Мені вдалося листовно переконати Маєра, що в Бурґгардті він знайде значно ліпшу силу, аніж в комусь з інших кандидатів. Можливо, що тут відограла ролю і та обставина, що Бурґгардт міг, крім російської мови, викладати також українську та польську: отже, так би мовити, «за ті самі гроші» університет діставав потрійного лектора в одній особі. Листування з Маєром тривало досить довго, нарешті він «зважився». Але справа ще тягнулась у факультеті, потім в міністерстві. Як пам’ятаю, ні я, ні Бурґгардт не були досить певні, що з цілої справи щось вийде. Але «вийшло». Бурґгардт міг приїхати до Мюнстеру.

З цього часу починаються наші систематичні зустрічі кілька разів на рік, — то я відвідував його в Мюнстері, їздячи до західньої Німеччини, а іноді зважуючись навіть зробити значний об’їзд, щоб завітати до нього, то він заїздив До мене, здебільше по дорозі до Берліну. Листування наше вже не припинялось: я збирав листи, і листи Бурґгардта утворили досить грубий том. На жаль, листи страчені, так само як і записи Бурґгардта (почасти віршовані) в моїй «Книзі гостей та скарг», в яку записувались відвідувачі мого помешкання. Під час війни я опинився в стані напів-інтернованого, не маючи права виїздити поза межі Галле. Бурґгардт, як німецький підданий, попав до війська, побував на Україні, але побачивши, що означає німецька окупація, почав дбати про звільнення. Вихід знай­шовся в переході до Празького німецького університету. Знову, і на шляху до відпусток з війська, і на шляху з Праги до Німеччини чи навпаки, він заїздив звичайно до мене.

В ці часи у нас виробився навіть певний «ритуал» наших зустрічей. У Мюнстері я не застав Маєра вже при перших відвідинах Бурґгардта, Маєр перейшов до Кенігсбергу. Бурґгардт залишився єдиним представником славістики в Мюнстері, що значно поліпшило і його матеріяльне стано­вище. За деякий час він дістав німецький докторат та титул «почесного професора». В великому, але ідилічному Мюнстері Бурґгардт жив все поза центром міста. Отже мої відвідини завжди переходили в довгі прогулянки разом з усією родиною Бурґгардтів. Мюнстер не мав великої славістичної бібліотеки, отже я мусів інформувати Бурґгардта про книжкові запаси в Німеччині, пізніше і в Празі. Не обходилось і без спогадів про Київ та про наших Гротескних поетів — «віршомазів», починаючи з Дейчмана та кінчаючи Петренком. Але було про що говорити й науково. В Галле «ритуал» наших зустрічей був інший: місто зовсім вже не ідилічне та негарне. Моє просторе помешкання з великою бібліотекою в одному з небагатьох приємних районів міста, з великими садками та парками не принаджувало до дальших прогулянок, які через це були коротші. Зрідка відвідували когось із моїх колег або знайомих. Але головне починалось увечорі, коли «відкривали засідання», що тривало до пізньої ночі, іноді до 5 години ранку. Тут власне спогади чомусь відходили на другий плян, а головне місце було присвячене науковим питанням. Спогади про розмови професорів, можливо, не такі вже й цікаві. Але, не зупиняючись детально на їх змісті, який, до речі, почасти вже зафіксований у моїх або Бурґгардта друкованих працях, хочу передати лише те враження, яке у мене після цих «конференцій» залишилось від наукової особистости Бурґгардта.

Говорили ми не лише на теми наших поточних праць. Я взагалі про свої праці, що перебувають у процесі оброблення, говорю неохоче, а як вони викінчені, втрачаю до них інтерес. Натомість Бурґгардт з захоплен­ням та інтересом викладав і свої успіхи у збиранні матеріалу, і поступ у розвитку своїх думок. Потім ми обидва здебільша відходили від поточних тем нашої праці. Але мені хочеться передати не мої враження від «тема­тики» розмов з Бурґгардтом, а від самого їх автора. Вже в розмовах було видно, що його праці, завжди дуже «чистенько» оброблені, заокруглені, повні матеріялом, на зовнішній вигляд зовсім не дають уявлення про ту силу праці та енергії, яка в них вкладена автором. Видав Бурґгардт за весь час своєї праці в Німеччині небагато.

Головне: його дисертація, книга про «ляйтмотиви» в творчості Леонида Андреева, російського драматурга символіста (або ліпше «псевдосимволіста»), окрема стаття про відношення цих ляйтмотивів до філософії Ніцше, дві статті про українські переклади з Гайне та Верхарна, статті про українську та російську літературу на еміграції. Написав Бурґгардт, але не встиг видати статтю про Шекспіра в слов’янських літературах. Почав книгу про «Слово о полку Ігореві», над якою багато працював, найбільше звертаючи увагу на відношення «Слова» до скандінавської літературної традиції, але, оскільки знаю, майже нічого з цієї праці не встиг зафік­сувати на письмі. Усього видрукував щось понад 300 сторінок. Але працю Бурґгардта не можна оцінювати за обсягом. Своїм характером праці Бурґ­гардта, присвячені, здається, дрібним конкретним питанням, невеликого обсягу, але мають часто основоположний характер. Треба звернути увагу на ті труднощі, з якими він мав справу при праці та які його ніколи не зупиняли: доводилось уже при збиранні матеріялу місяцями чекати на якусь дрібницю. Але він ніколи не хотів зректись вимоги повноти матеріялу: пам’ятаю, як він турбувався про майже мітичні, в Німеччині не­приступні останні твори Андреева і як він був розчарований, коли їх дістав, бо не знайшов у них нічого, крім свідоцтва про повний занепад творчої сили автора. Так само пильно збирав він і матеріал для праці над «Словом», так само довелось дбати про літературу для статті про Шекспіра у сло­в’ян. При цьому йому ніколи не приходило на думку кинути працю над такою «безнадійною» темою. Він продовжував ретельно писати до осіб, бібліотек, установ, через яких надіявся поповнити свій матеріял, чекав тижнями та місяцями на книжки, виписки, матеріали. Нарешті матеріял збирався з такою повнотою, що «навіть Бурґгардт» міг бути задоволений. Такої повноти не досягали й ті, хто сидів у центрах книжкових запасів, в Берліні, Празі.

Але зовсім не повнота матеріалу характеристична для праць Бурґ­гардта: всі вони мають свою методологічну цінність, подають спроби знайти нові шляхи рішення тих або інших питань, підходу до матеріалу. Так праця про Андреева стежить за певними мотивами, що виступають в його різних творах, як «ляйтмотиви» в музичній композиції. Праці про переклади належать до нечисленних в німецькій науковій літературі принципових праць про передачу словесних художніх творів на іншу мову. Мали бути цікаві загальні думки і в праці про «слов’янського Шек­спіра» (рукопис якої має знаходитись в якогось австрійського видавця)...

На жаль, у Бурґгардта не було української наукової трибуни. Він (як до речі й я) майже не мав можливости висловлювати свої думки для нефахівців: а в формі «академічних» праць загинуло багато цікавих рис думок Бурґгардта, зокрема ті дрібні риски гумору, м’якого та майже непомітного, з яким він у розмовах міг характеризувати і чужі і свої помилки, непорозуміння, часту в науковців зарозумілість; але таким самим гумором були пересякнуті і усні виклади його власних думок. Все це заникало при писанні праць «академічного» сухото стилю. Шкода!..

Праці Клена цікаві ще й тим, що показують, як ця, здавалось би «м’яка» людина, від якої на підставі її досвіду «жорстоких років» в Києві можна було б найскорше чекати якогось «пристосування» до обставин, «пристосування», що вже занадто часто бувало в німецькому, а, на жаль, і в українському науковому світі в Німеччині, як ця людина абсолютно не поступалась науковою совісністю перед вимогами часу. Знову його зовнішня м’якість була лише «маскою» його внутрішньої безкомпромісовости: в праці про Андреева Бурґгардт виходить з праць німецького фа­хівця романської філософії, Л. Шпіцера, якого саме тоді націонал-соціясти вигнали з Німеччини. Але він не прикрив свого користання таким джерелом ніякими нацистськими формулами, як не викреслив із списку використаної літератури «небажаних» тоді марксистських або єврейських авторів. Так само він друкує працю про українські переклади з Гайне, який тоді був у німецькій науці вже цілком «заборонений», та знову зовсім не замовчує свого ставлення до Гайне як до великого поета: праця з’явилась в часописі Фасмера, якому прийшла на думку блискуча ідея дати статті «нейтральну» назву: «Чужі поети в українському вбранні», щоб таким чином ім’я Гайне вже не занадто кидалось у вічі. Нарешті при праці над статтями про українську та російську літературу на еміґрації, Бурґгардт не скреслює тих письменників, яких не бажала бачити в його статті цензура, а веде довге та неприємне листування з різними інстан­ціями, щоб добитись права подати безсторонній та всебічний образ еміґраційної літератури, в якому знаходили б місце всі поети, незалежно від їх «расової приналежности». Значною мірою йому цього і вдалося досяг­нути.

Методологічні думки Бурґгардта в українській науковій літературі, здається, і не використані і навіть не зреферовані добре. Це, безумовно, наш обов’язок перед пам’яттю покійного вченого.

Досить сумні були останні заїзди Бурґгардта до Галле, вже наприкінці війни. Ми обидва були дуже втомлені (я до того знаходився під постійною загрозою дальших репресій). Але тепер ми пересиджували ще довші нічні години, — матеріялу для розмов (найбільше про слов’янського Шекспіра) не бракувало, а зовнішньою спонукою була потреба чекати по майже постійному «передалярмі» на алярм, а після цього ховатись у «бункері», що був у садку мого помешкання. Після військової служби Бурґгардт зразу якось «здав». В останній його приїзд (вже взимку 1944-5) ми пере­носили з бібліотечної кімнати, що вже не опалювалась, досить легкий диван, на якому Бурґгардт звичайно ночував у мене: але вже ця вага виявилася для нього занадто великою: він раптом упав на підлогу. Зразу ж очуняв. Ми поміркували над тим, що ось уже четверту частину нашого життя ми голодуємо: за революції, тепер за війни, — чи видержала б це якась тварина... На столі в мене лежали «Каравели» Клена з песимі­стичним написом про те «Невідоме», в яке нас несли каравели історичних подій...

На цей раз каравели історії нас обох винесли з виру подій, і ми ще кілька разів зустрічалися по війні. Я вже обмінявся з Бурґгардтом кіль­кома листами, як одного разу випадково, повернувшись увечорі додому в Марбурзі, де я тоді викладав в університеті і де майже єдина змога прицювати була в помешканнях будь-яких університетських установ, я несподівано побачив у себе в кімнаті Бурґгардта, який їхав провідати свою сестру в Мюнстері, заїхав до Марбурґу, та, не заставши мене дома, просидів цілий день над моїми книжками й збирався ближчого ранку продовжувати свою, тоді нелегку, подорож. Знову — вже випадково — мусіли ми засідати вночі: потяг Освальда Федоровича від’їздив, здається, о п’ятій чи о шостій годині ранку. Не варто було лягати. Дивним чином і тепер ми майже не говорили про сучасність... Востаннє побачив я Бурґгардта на півдні — до Мюнхену привела його вже остання подорож. За день чи два він завітав до Авґсбурґу, де я тимчасово перебував. Без­посередньо перед моїм від’їздом до Марбурґу я прослухав у невеликому приватному колі невидані сторінки «Попелу імперій». Просто з цього читання відійшов на двірець та виїхав на північ. А через десять день я дістав телеграму про смерть Бурґгардта. Його «каравела» понесла його в невідоме.