Творчість Юрія Клена в еміграції

УДК 821.161.2.09

Руслана Жовтані

Літературно-критична діяльність Освальда Бургардта в еміграції - одна з досі маловивчених тем в українському літературознавстві. Ще Дмитро Чижевський 1949 р. писав: Методологічні думки Бургардта в українській науковій літературі, здається, і не використані, і навіть не зреферовані добре [1, 252]. І якщо літера­турну критику О. Бургардта, що з'явилася в Україні, було частково опрацьовано, то про німецькі праці маємо досить-таки фрагментарні уявлення. Причина кри­ється в проблематичності доступу до цих текстів. Статті О. Бургардта німецькою мовою з'являються після його виїзду до Німеччини, в період з 1931 до 1947 рр.

В еміграції О. Бургардт опублікував цілу низку німецькомовних праць, серед них: „Біля витоків української філософії“ (1935), „Історія виникнення одного вірша Вінценти Поля“ (1937), „Чужі поети в українському вбранні“ (1938, 1940), „Російська література еміграції“ (1939), „Українська література еміграції“ (1939), „Сучасна література Західної України (1939), „Спільні мотиви в Леоніда Андреєва та Ніцше“ (1941-1942). Окремі з них є варіантами та вер­сіями статей, надрукованих в українських виданнях. Скажімо, німецькомовна рецензія на книжку Д. Чижевського „Філософія Г. С. Сковороди“, що з'явилась у часописі „Slavische Rundschau“ під назвою „Біля витоків української філософії“ [4], дублює аналогічну рецензію у „Віснику“ [5]. Перша частина розвідки „Чужі поети в українському вбранні“ [6] перегукується з ранішою статтею ки­ївського періоду - „Гайне в українських перекладах“ [7], а друга частина цієї ж розвідки [8] є доповненим варіантом праці „Український переклад Вергарна“ [9]. Автоповтори, повернення до улюблених тем - досить характерна риса літературно-критичної діяльності О. Бургардта.

Проблеми, порушені в його студіях, стосуються переважно української, російської та польської літератур. Студія Бургардта про творчість Леоніда Андреєва є унікальним явищем в українському літературознавстві з огляду на методологію, застосовану в ній. Свого часу Д. Чижевський писав про наукові студії О. Бургардта, що „всі вони мають свою методологічну цінність, подають спроби знайти нові шляхи рішення тих або інших питань, підходу до матеріалу. Так, праця про Андреєва стежить за певними мотивами, що виступають в його різних творах, як „лейтмотиви“ в музичній композиції“ [1, 251]. Лейтмотивний аналіз у бургардтівському виконанні органічно вплітається в контекст західно­європейських і російських досліджень проблеми повторюваного мотиву.

Аналіз мотивів має гетерогенне походження. Поняття лейтмотиву як стійкого й повторюваного елемента музичної мови було введене Р. Вагнером [13, 100]. В „Історичній поетиці“ О. Веселовський розглядав мотив як найпрості­ший, неподільний, повторюваний елемент сюжету. У німецькому літературоз­навстві першої половини ХХ ст. проблему лейтмотивів вивчали В. Дібеліус і Л. Шпітцер. Нарешті, у 1970-х роках мотивний аналіз як різновид постструктуралістського підходу до тексту розробив Б. Гаспаров.

Метою дисертаційного дослідження О. Бургардта було „з'ясувати найважли­віші лейтмотиви, з яких складається картина світу Леоніда Андреєва“ [2, 6] та які домінують у його творчості, за допомогою детального текстового аналізу всього корпусу текстів письменника. Окрім художніх творів, літературознавець врахо­вує біографічний матеріал, епістолярій, спогади сучасників. За О.Бургардтом, мотив - ірраціональна, агресивна сила, здатна чинити тиск на психіку автора, деспотично заволодівати його творчістю й світоглядом, диктувати вибір лекси­ки [2, 9]. У своїх численних варіаціях лейтмотив повторюється так часто, „не­мовби письменник хоче втовкмачити його читачеві“ [2, 9]. Навіть, здавалося б, цілком нейтральні висловлювання Л. Андреєва, скажімо, в репортажі „Волга і Кама“, приховують у собі характерні для його творчості лейтмотиви.

На думку О. Бургардта, лейтмотиви можна виявити „з відстані“, розглянувши весь творчий доробок письменника, оскільки „в окремому творі основний мотив творчості часто з'являється лише як додатковий“ [2, 6]. Тільки в цілісності мож­на зрозуміти функціональну роль мотивів. Дослідник виділяє кілька способів демонстрації мотиву в тексті. Найпростіший - підбір сюжету, який би повністю відповідав мотиву [2, 6]. Наприклад, в оповіданні Л. Андреєва „Мовчання“ мотив мовчання заповнює собою сюжет і не залишає місця для інших мотивів. Коли ж лейтмотиви не достатньо сильні, вони „вгамовуються в стилістичних деталях“ [2, 9]. Автор створює тропи, що ґрунтуються на леймотивах і є їхніми носіями. Окрім того, емоційний тон мотиву здатен впливати на синтаксис і ритм тексту. Усі мотиви взаємопов'язані (скажімо, мотив самотності не може бути „чистим“, він завжди переплітається з близькими мотивами ночі, порожнечі, жаху), пере­тинаючись, „мотиви створюють один єдиний великий комплекс“ [2, 10].

О. Бургардт умовно виділяє лейтмотиви і їхні різновиди: самотності, мовчання (тиші, безгоміння), ночі (мороку, темряви), порожнечі (безодні, прірви, пустелі, глушини), жаху (страху, переляку, страхіття, привида, моторошного), космічного простору, перешкод (камери, ящика, катівні, клітки, муру, зачине­них дверей, лабіринту), примусу (долі, закону, припису), покривала Майї (жит­тя як сну, життя як театру, іншої реальності, маски), двійника, вогню (пожежі, полум'я, жертви), безсилля раціо.

На основі лейтмотивів вдається відтворити картину світу Л. Андреєва: „всес­віт порожній, безлюдний і темний. Людина, відокремлена від інших живих істот безоднею. У цьому темному просторі панує повна тиша. З відчуття безмежної покинутості й самотності виникає страх і жах перед тим, що всесвіт заселений страхіттями та химерами. Те, що помічає око, - лише маски, під якими ховаються справжні речі. Від усвідомлення цього й від відчуття покинутості народжується велика туга за справжнім, за розкриттям таємниці, що ховається за зачиненими дверима“ [2, 10]. Фактично через аналіз індивідуального стилю (стилю як симп­тому особистості) О. Бургардт з'ясовує світоглядні домінанти Леоніда Андреєва, що так само є мотивними домінантами його творів. Дослідник максимально по­вно наводить приклади повторюваних мотивів із текстів Л. Андреєва.

У цей час написано блискучі огляди української та російської літератур в емі­грації [21; 22], сучасної літератури Західної України [23], у яких майстерно поєд­нано панорамність синхронного зрізу літературного процесу з характеристикою творчості окремих авторів. Російську літературу презентують О. Блок, В. Соловйов, Л. Андреєв, С. Єсенін, Є. Замятін, Б. Пільняк, Д. Мережковський, І.Бунін, І.Шмельов, Б. Зайцев, О. Ремізов, В. Сірін, Ф. Степун, С. Гребєнщиков, Г. Газданов, І.Наживін, П. Краснов, І. Солоневич, В. Ходасевич, А. Ладінський. Літературу українського екзилю представлено іменами У. Самчука, Г. Журби, Р.Єндика, Ю.Липи, Л. Мосендза, І. Вільде, Ю. Косача, Н. Королеви, Ю. Дарагана, О. Стефановича, І.Наріжної, Б.-І.Антонича, С. Гординського, Б. Кравціва, Н.Лівицької-Холодної, Олега Ольжича, О.Теліги, Юрія Клена, Є. Маланюка. У статті „Українська література еміграції“ О.Бургардт згадує про діяльність київських неокласиків - замкненої групи, що „ру­халася надійною дорогою поетичної традиції“, „плекала красу й чистоту мови та вкладала її в спокійну, філігранну форму“ [21, 456].

Мемуарна праця Юрія Клена „Спогади про неокласиків“ (Мюнхен, 1947), яка (теж чи не вперше) без стереотипів восьмитомної „Історії української літератури“ знайомить читача з найменшими подробицями життя її автора та кола його това­ришів (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Могилянський, В.Петров та ін.), що є безперечно незамінним для творчості „Грона п'ятірного... “ в контексті літературного процесу. Цікавими з цього приводу є фрагменти, в яких йдеться про створення групи „неокласиків“ та полеміку, що точилася навколо них на сто­рінках тодішньої періодики. О. Бурґгардт докладно аналізує статтю Д. Лісового „П'ятеро з парнасу“, Надруковану в „Більшовику“ від 17 березня 1925 р., і реак­цію на неї трьох відомих поетів тієї доби: М. Зерова, М. Могилянського, О. Филиповича. Інтерес дослідників та читачів викликають окремі штрихи зі спогадів, що розкривають риси особистої вдачі поетів (розум, дотепність, інтелігентність) та відтворюють особливості взаємин „неокласиків“ між собою.

Попри заборону, що нависла над іменем Гайне в німецькому суспільстві, О.Бургардт зважується надрукувати 1938 р. статтю про переклади Гайне україн­ською мовою. Обійти цензуру вдалося завдяки винахідливості головного редак­тора часопису „Zeitschrift für slavische Philologie» М. Фасмера, який придумав „політкоректну“ назву для статті - „Чужі поети в українському вбранні“ [6], що вдало маскувала ім'я недозволеного автора [1, 252]. Другу частину цієї статті було присвячено перекладам М. Терещенка з Е. Вергарна [8]. У цих працях О.Бургардт розкривається як критик і теоретик перекладу. Він ґрунтовно ана­лізує українські переклади Г. Гайне 1850-1920 рр., визначає найвдаліші з них, описує складні випадки передачі при перекладі антитез, хіазму, оксиморона, повторів, іронії. На прикладі текстів М. Терещенка показує порушення й по­милки, яких найчастіше припускається перекладач, класифікує їх і від розгляду конкретних випадків перекладацької роботи переходить до широких теоретич­них узагальнень проблем мистецтва перекладу. О. Бургардт говорить про осо­бливості метрики й строфіки української та німецької поезії, а також висвітлює залежність перекладацької практики від розвитку оригінальної літератури.

В українському перекладознавсті до ХХ ст. існувала традиція, перейнята в росіян, за якою кожна строфа обов'язково повинна була мати однаковий віршо­вий розмір, „недозволенною була комбінація хорея і дактиля або ямба і амфібра­хія в одному й тому самому вірші або рядку (як це буває у німців)“ [6, 265]. Це правило поширювалося й на оригінальну поезію, і на переклади. Відповідно, в українському літературному середовищі певний час не міг з'явитись адекват­ний переклад різноскладової, різноманітної в метриці й строфіці поезії Г. Гайне. О. Бургардт ставить якість перекладу в пряму залежність від розвитку власних поетичних форм у літературі-реципієнті. Першим, хто зламав перекладацьку традицію та зробив вдалу спробу точно передати віршовий розмір поезії Гайне, був В. Пачовський (О. Бургардт наголошує на новаторстві символістів, які по­чали використовувати дольник у своїй творчості та в перекладах) [6, 266]. Утім, найкращі зразки перекладів поезії Гайне, у яких було враховано формальні осо­бливості німецьких оригіналів, створила Леся Українка: в її перекладах „ми знаходимо досконалість форми й проникнення в сутність кожного німецького слова, що заміщується абсолютно рівноцінним українським“ [6, 267].

Разом із тим, дослідник підкреслює, що хоч би яким був удалим переклад, він ніколи не може передати те саме враження, що й оригінал, вже навіть через те, що „перекладач звертається до читача, який належить до іншого культурно­го контексту, і тому має інший історичний досвід та ремінісценції“ [8, 1]. Текст-переклад сугестує враження, відмінне від того, що викликає оригінал, через розбіжності в звучанні та граматичній будові мов перекладу й оригіналу (з цієї причини при перекладі часто втрачається звуковий символізм). Тому робота пе­рекладача неодмінно має базуватися на знанні порівняльної семасіології [8, 5].

Ще один аспект літературної критики О. Бургардта - компаративістика. Майже кожна його стаття містить „порівняльні штрихи“, принагідні зауваги з приводу подібностей у тематиці, композиції текстів тих чи тих письменників.

Доволі часто матеріал для зіставлення О. Бургардт черпає з російської літе­ратури (це характерно для його критики еміграційного періоду). Наприклад, він пише, що Наталя Лівицька-Холодна простотою й досконалістю форми своїх ві­ршів продовжує традицію Анни Ахматової, а Богдан-Ігор Антонич „вражає сво­єю багатою метафоричною мовою, в якій відчувається вплив російського поета Єсеніна“ [21, 463]. Саме за такі паралелі О. Бургардта критикував Я. Рудницький: „Я рішуче відкинув прелеґентове твердження про впливи Єсеніна і Блока на поезію Антонича, підкреслив його ориґінальність і тяготіння радше до західньо-европейської (а то й американської) поезії, ніж до модерної російської“ [27, 3].

У найбільшій своїй праці компаративістичного характеру - „Спільні мотиви в Леоніда Андреєва і Ніцше“ (1941-1942) О. Бургардт з'ясовує вплив поетики Ніцше на творчість Андреєва: “Ми постійно знаходимо лейтмотиви російського письмен­ника в Ніцше; стосовно одних можна говорити, що вони без сумніву запозичені, щодо інших цього напевно встановити неможливо, оскільки може йтися тільки про близькість ідей чи символів“ [12, 1]. Текстовий аналіз виявляє однакові мотиви само­тності, порожнечі, мовчання. Від Ніцше Андреєв переймає мотив лабіринту, в якому закорінена ідея про вічне повернення [12, 4], мотиви змії, вогню, моря й надлюдини. Він не просто переймає той чи той лейтмотив: „ідеї Ніцше зазнають перетворен­ня після того, як проходять через призму суб'єктивного сприйняття Андреєва“ [12, 18], „ніцшеанський мотив тому знаходить у нього відгук, що є йому близьким і на­штовхується на аналогічний співзвучний мотив. Співзвуччя обох мотивів створює неймовірної сили лейтмотив“ [12, 16]. Послуговуючись музичною термінологією, О.Бургардт говорить про зустрічну течію як необхідну умову рецепції.

Ґрунтовну працю Освальд Бурґгардт присвятив творчості Лесі Українки і Гайнріха Гайне. Це, мабуть, одне з найкращих компаративних досліджень в українському літературознавстві. Сучасні літературознавці лише принагідне, обмежуючись кількома реченнями, характеризують культурний вимір україн­ської поетеси і німецького романтика.

Досконалими за Бурґгардтом є переклади поезій Лесею Українкою, де дотри­мано усіх канонів художнього перекладу. Це твердження перегукується з думка­ми сьогоднішніх літературознавців, для яких у перекладах української поетеси дотримана і форма, і максимально переданий зміст, збережена головна ідея, ме­лодійність поезії [111, 25] „відчуваються обриси справжнього Гайне“ [85, 185].

Лейтмотивний аналіз, теорія перекладу, компаративістика, літератур­ний процес - далеко не повний перелік питань, висвітлених О. Бургардтом у літературно-критичних працях еміграційного періоду. Науковий доробок О.Бургардта не обмежується представленими тут студіями. Потребують по­дальших пошуків і дослідження інші його німецькомовні праці, зокрема „Шекспір у слов'янських народів“ - про посередництво французьких і німецьких перекладів у засвоєнні творчості Шекспіра слов'янськими літературами [10, 419], розвідка „Великий український письменник, Кобзар Тарас Шевченко“, яка могла б стати вагомим аргументом у дискусії про рецепцію й оцінку твор­чості Тараса Шевченка київськими неокласиками.

Джерела та література

1. Чижевський Д. Юрій Клен, вчений та людина: (Із спогадів. Написано 1949) // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т.- К.: Смолоскип, 2005.- Т. 2.- С. 244-253.
2. Burghardt O. Die Leitmotive bei Leonid Andrejev: Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen und Naturwissenschaftlichen Fakultat der Westfalischen Wilhelms-Universitat zu Munster (Westf.).- Munster, 1941.- 201+ 4 S.
3. Lindekugel J. Vielfalt der Dichtarten im Werk von Oswald Burghardt (Jurij Klen).- Kassel: Kassel university press, 2003.- 545 S.- http://www.uni-kassel.de/upress/publi/ abstract.php?978-3-89958-017-4
4. Burghardt O. An den Quellen der ukrainischen Philosophie. Cyzevs'kyj D.: Filosofija G. S. Skovorody.- Warszawa, 1934 // Slavische Rundschau.- 1935.- VII.- № 5.- S. 332-335.
5. Бургардт О. Рец. на: Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди.- Варшава, 1934.- 224 с. // Вістник.- 1935.- № 3.- С. 236-237.
6. Burghardt O. Fremde Dichter in ukrainischem Gewande. I // Zeitschrift fur slavische Philologie.- 1938.- № 15.- S. 260-302.
7. Бургардт О. Гайне в українських перекладах // Гайне Г. Вибрані твори.- Х.; К.: ДВУ, 1930.- Т. 2.- С. 5-47.
8. Burghardt O. Fremde Dichter in ukrainischem Gewande. II // Zeitschrift fur slavische Philologie.- 1940.- № 17.-S. 1-31.
9. Бургардт О. Український переклад Вергарна // Критика.- 1928.- № 5.- С. 82-100.
10. Міяковський В. Недруковане й забуте: Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіч­чя, новітня українська література.- Нью-Йорк: УВАН у США, 1984.- Т. 1.- 509 с.
11. Burghardt O. Gemeinsame Motive bei Leonid Andrejev und Nietzsche: Teil 1 // Zeitschrift fur slavische Philologie.- 1941.- № 17.- S. 353-372.
12. Burghardt O. Gemeinsame Motive bei Leonid Andrejev und Nietzsche: Teil 2 // Zeitschrift fur slavische Philologie.- 1942.- № 18.- S. 1-18.
13. Руднев В. Структурная поэтика и мотивный анализ // Даугава.- 1990.- № 1.- С. 99-101.
14. Махов А. Шпитцер Лео // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия / Гл. науч. ред. Цурганова Е.- М.: Интрада, 2004.- С. 465-466.
15. Лозинская Е. Стилистическая критика // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия / Гл. науч. ред. Цурганова Е.- М.: Интрада, 2004.- С. 383-385.
16. Шпитцер Л. Словесное искусство и наука о языке // Проблемы литературной формы / Сб. статей О. Вальцеля, В. Дибелиуса, К. Фосслера, Л. Шпитцера; под ред. Жирмунского.- Л.: Academia, 1928.- C. 191-223.
17. Spitzer L. Stilstudien.- Munchen: Hueber, 1961.- T. 2.: Stilsprachen.- 592 S.
18. Щеглов Ю. Черты поэтического мира Ахматовой // Жолковский А., ЩегловЮ. Работы по поэтике выразительности: Инварианты - тема - приемы - текст.- М.: Прогресс, 1996.- С. 261-289.
19. Чуковский К. Ахматова и Маяковский // Вопросы литературы.- 1988.- № 1.- С. 177-205.
20. Burghardt O. Die Entstehungsgeschichte eines Gedichtes von Wincenty Pol // Zeitschrift fur slavische Philologie.- 1937.- № 14.- S. 322-325.
21. Burghardt O. Ukrainische Dichtung im Exil // Die Gegenwartsdichtung der europaischen Volker / Herausg. Von Kurt Wais.- Berlin: Junker und Dunnhaupt Verlag, 1939.-S. 455-464.
22. Burghardt O. Russische Dichtung im Exil // Die Gegenwartsdichtung der europgischen Volker / Herausg. Von Kurt Wais.- Berlin: Junker und Dunnhaupt Verlag, 1939.- S. 465-480.
23. Burghardt O. Die Gegenwartsliteratur der Westukraine // Ukrainische Literatur im Dienste ihrer Nation. [Cepia]: Ukraine von gestern und heute.- Bern: R. Sutter & Cie, [1938].- S. 56-82.
24. Гордій Явір. Прогнози Шпенглера: (Допись з Німеччини) // Вістник.- 1936.- № 6.- С. 424-429.
25. Гордій Явір. З німецьких вражінь: (Репортаж з Німеччини) // Вістник.- 1933.- № 11.- С. 813-817.
26. Сварник Г. Наймолодший з „п'ятірного грона“ - Освальд Бургардт (Юрій Клен): Листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми.- 1999.- № 1-2 (18-19).- С. 177-219.
27. Рудницький Я. Із спогадів про Юрія Клена // Новий шлях.- 1957.- № 100.- С. 3.