Як поема — в дощі, як у морі заховані води...
Як поема — в дощі, як у морі заховані води,
як світанок у світі, як у небі не в’яне зоря.
Як у вечорі — сум, як Дніпром сплески Ольжиних лодій, —
Так розлука в мені, так любові розлука — твоя!
Як горицвіт — на камені, як жита — на відкритій степами
долині,
як смерековий гімн, як порогів Дніпрових далека гроза,
як глибока в нас — кров, як присяга свята Батьківщині, —
так для мене — єдина твоя сльоза!
Не забудь мене—радістю, не забудь мене — тишею ночі,
не забудь мене світом, що в наших серцях.
Не забудь мене сумом, не забудь мене — місяцем-сонцем...
Сльозою — в глибоких (далеких тепер) очах.
Не забудь мене простором,
не забудь мене степом-порогами.
Водою Дніпровою, що крізь нашу розлуку тече...
Не обійди мене — тими дорогами,
і пам’ять свою — поклади на моє плече.
Не забудь мене словом-піснею з туги і болю!
Позаобрійним сном, далеччю з-під зорі,
світанком, що крила вмиває росою...
Не забудь мене Києвом на Дніпрі!
Не забудь мене — кров’ю, спільним високим горем,
смерековим шумом, карпатським блакитним дощем...
До неба пішли! — далекі довічні гори,
де нашого поля лишилося ще!