Ніколи не буде такого, щоб я не прокинувся вранці...
Ніколи не буде такого, щоб я не прокинувся вранці,
ніколи не буде такого, щоб світ цей не здивував.
Ніколи не буде ранку — без сонця, що світиться в слові,
без обличчя твого і твоїх доторкаючих рук.
Ніколи не буде тиші, — щоб не було запитання
(далечінь потече,і так близько, так поруч зупиниться світ...).
І я задивлюсь, як ось тут, на прощальнім узліссі —
і я задивлюсь, зажурюсь, завалюсь!
Ніколи не вибуде радість, не висохнуть роси і трави,
і квіт не забуде свій запах і біль,
і серце моє свою кров не забере —
все буде, як є — відкрите мені і тобі.
Не витече світ цей, що з ним народився,
струна існування втіка в далечінь...
І буде, як завжди — триватиме вічність!
І буде щоденно приходити день.
