Добудь цей день, цю тишу й далеч!..
Добудь цей день, цю тишу й далеч!..
Під сонцем світ, як визріла струна.
Додому час, додолу листя впало.
Зайнявся світ — печаллю
навзахід витеклого дня!
Кохана, будьмо й ми отак—
як осінь, як земля, як води...
Відходить день і тиша відліта,
і барва літа, що в Твоїх-моїх літах,—
Горить і світиться на радість і на подив!
Кохана! Світло це, цей ліс.
Лужанка. Камінь. Гори.
Цей простір в час нас переніс,
де тільки тиша, осінь скрізь —
глибоким золотом говорить!
І вільний голос пізніх сліз
просторить вечорову гору.
Цей день, що вже на спаді,—
себе до променя віддав.
До дна — печаль і туга-даль Вівальді...
І “щоб повна була ваша радість”, —
спинився звук і світиться вода.
