Апокаліптичний світ «Поза межами болю» і його мешканці (за повістю-поемою Осипа Турянського)
ЮрійЖартун
Кожна людина рано чи пізно помирає, і на її надгробку залишається напис, у якому дата народження, риска і дата смерті. Про те, що приховує за собою риска, писати не прийнято. Але саме це зробив Осип Турянський у повісті-поемі «Поза межами болю», змалювавши лише останні години життя сімох людей у роки Першої світової війни.
Творчість Осипа Турянського досліджували З. Гузар, В. Качкан, А. Печарський, С. Пінчук. А. Печарський зосереджується на питаннях експериментаторства в царині жанру та складного синтезу стильових манер. На відміну від нього, З. Гузар розглядає твір «Поза межами болю» в культурологічному контексті мистецтва десятих-двадцятих років XX сторіччя, накреслюючи такі лінії аналізу поетики: генетичного співвідношення із бароко як способом існування людини у Всесвіті, експресіонізмом як середовищем, у якому народилася поема й екзистенціалізмом як філософією існування.
Для персонажів повісті О. Турянського життя - апокаліпсис: «Гарматні кулі розривають землю і людей. Кругом нас пекло, божевілля, смерть». Воно стало для них «пеклом» - і люди шукають відповідей та виправдань для себе: «Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині. Але це наша власна вина. Навіщо ми, люди, вбивали людей? ... І це наш злочин. І за цей злочин мусимо вмерти».
Кінець світу - апокаліпсис - індивідуалізований. Щоб підкреслити жах становища полонених, автор вдається до гіперболізації: «Людина вмирає тисячу разів в одній секунді». Автор повсякчас наголошує на «звірячості» у вчинках, у жестах персонажів, вказуючи на поступову втрату людяності (аж до пропозиції Сабо втамувати голод людським м'ясом), на замкненості кожного у світі власних гріхів, на неможливості вийти у світ поза межами самого себе.
Апокаліпсис в розумінні автора - це війна. Тому письменник показує невелику групу людей, які уже знають, що війна - це смерть, біль і страждання. У кожного з них вона відібрала найдорожче. У Штранцінгера - матір і наречену, очі і мову; у Пшилуського - родинне щастя і «ангельську» чистоту душ його дітей, затруївши їх спогляданням материних зрад. Письменник малює сюжетні ситуації, які постають як картини болю. Однак руїна душі перетворює людину на тінь. Автор часто на цьому акцентує: «Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней». Вони в його очах приречені. Це смертники, які мають лише один шлях - у смерть. Найбільш вишукано й моторошно про це заявляє Пшилуський: «Маю за честь представити вам одне вельми цікаве товариство сімох людей, котрих доля вирядила в далекий світ по ділам смерті». Їх непокоїть те, що вони не можуть змиритися із життям, яке їм наділив увесь інший, наразі далекий і позбавлений жахіть війни, світ. Герої ненавидять війну, адже вона несе руїну не лише матеріальну, але й духовну: «...я цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь...» Підкреслюючи своє негативне ставлення до інтелігенції, письменник уводить сцену уявного балу: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» На балу присутні лише жінки, яких цікавить «тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світельцями. Тоді жінки будуть вічно ваші - на короткий час». Його обурює те, що жінки бачать лише тіло, а не душу, цінують лише поверхове в людині.
В Осипа Турянського йдеться про соціальний характер причин війни. Символом цього виступають гроші, які так необхідні у світі, що породжує війни. Однак у момент апокаліпсису вони втрачають свою цінність. Таким стає контекст сюжетної події, коли Сабо нищить паперові гроші. Сцена глибоко символічна. Сабо вважає, що роздираючи навпіл гроші, тим самим нищить і те, що викликало війну.
Для персонажів цього твору життя є «поза межами болю». Якщо біль - це відчуття страждання тіла, то метафоричний вислів означає «перебувати в такій ситуації, коли біль уже не сприймається людиною як сигнал про неблагополуччя». Свідомість поступається сну і божевіллю, тобто несвідомому, сон затьмарює біль і видається за порятунок. Деякі з героїв, занурюючись у сон і божевілля, долають межі реальності і болю.
На цьому тлі боротьба персонажів за виживання вже не сприймається як щось незвичайне: «Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ніжного смаку». Цей цинізм в тогочасних обставинах виглядає моторошним і природнішим, ніж поетично-піднесені й патетичні міркування решти героїв. Усупереч тому, що вони існують у просторі «поза межами болю», щось є в їхніх душах, що не дає переступити лінію дозволеного.
Л-ра: Східнослов’янська філологія: здобутки та перспективи. – Кривий Ріг, 2005. – С. 161-163.
Твори
Критика
