Декарт помилявся: людина усвідомлює себе через Іншого
«Думаю, отже існую», - стверджував Декарт. Але що таке «Я»? Наскільки воно стійке й автономне? Чи здатні ми існувати і визначати себе поза матрицею взаємин? Абіба Бірайн, вчена-когнітівіст з Університетського коледжу Дубліна, міркує про це на сторінках Aeon, попутно розповідаючи про африканську філософію убунту, проломи в картезіанській моделі особистості, теорії діалогу Михайла Бахтіна, ролі Іншого у формуванні нашого власного «Я» і буття, а також про психологічні експерименти, які підтверджують, що в ізоляції самосвідомість людини руйнується.
Переклад головного.
Згідно з африканською філософією убунту новонароджена дитина ще не є індивідуумом. Люди народжуються без «ену», без індивідуальності, і знаходять її тільки через взаємодію з зовнішнім світом. Якщо для західної філософської думки відмінності між Я та Іншими очевидні, в філософії убунту кордони цих понять розмиті й невизначені. Джон Мбіті, кенійський філософ, стверджував:
«Я існую, тому що ми існуємо, і позаяк існуємо ми, існую і я».
З повсякденного досвіду ми знаємо, що людина певною мірою формується суспільством, в якому живе. Відносини з членами спільноти впливають на наше розуміння самих себе. Хто «я» щодо інших: сім'ї, друзів, своєї культури, роботи і колег. Моє «я», яке я беру з собою, вирушаючи в магазин за продуктами, відрізняється у своїй поведінці від того «я», яке, припустимо, говорить зі своїм науковим керівником. Навіть найбільш особисті і таємні думки людини є переплетенням голосів, думок інших людей, зокрема думок про тебе, неважливо чи це осуд, чи підтримка. Мабуть, ідея про нестійке, мінливе і невизначене «я» може збити з пантелику будь-кого. У нашому сум’ятті частково винен французький філософ Рене Декарт. Він вважав, що людина за своєю природою істота самодостатня і автономна, раціональна, мисляча, тому вона повинна ставити під сумнів будь-яке явище зовнішнього світу, тобто відноситися скептично до того, що знаходиться поза людським розумом. Незважаючи на те, що Декарт не був єдиним філософом, який зробив внесок у формування сучасної теорії пізнання, саме він визначив її основні риси.
Декарт поставив перед собою важке завдання: він хотів знайти не пов'язану з божественною мудрістю точку опори, місце, звідки він міг би побачити вічні, незмінні структури. Згідно з Декартом, єдиним, на що людина може покладатися в процесі пізнання, є її власне «cogito» - здатність мислити, акт свідомості. Все інше - непостійне і непередбачуване. Значить, всі процеси і явища зовнішнього світу (в тому числі соціальні відносини) не мають нічого спільного з процесом пізнання себе, процесом відокремленим, розумовим, споглядальним.
І хоча лише невелика кількість філософів і психологів, жорстких картезіанських дуалістів, стверджували, що матерія і розум ніяк один з одним не пов'язані, ідея картезіанського «cogito» міцно утвердилася в науці. Куди не глянь - ми спостерігаємо вплив ідей Декарта. Наукові експерименти, які вивчають пам'ять, часто виходять з посилу, що поняття «я» і «світ» слід розмежовувати: якщо спогад живе тільки в нашій голові, тоді допустимо перемістити людину з її повсякденного оточення і викликати спогади в лабораторних умовах, використовуючи флеш-карти і спеціальні екрани. Людина в цьому випадку розглядається як автономна істота, безвідносно до оточення. Пам'ять - це те, що іманентно притаманне людині, а не її дії в певних обставинах.
Крім філософії, вивченням особистості займається і психологія, зокрема соціальна психологія. Але навіть у цьому випадку дослідженню піддається швидше колектив картезіанських суб'єктів, а не окремий індивідуум, що розвивається і еволюціонує в часі разом з іншими. У 1960-х рр. американські психологи Джон Дарл і Біб Латане зацікавилися обставинами вбивства Кітті Дженовезе, молодої білої жінки. Злочин було скоєно в присутності кількох осіб, здебільшого ними були жителі навколишніх будинків, але жоден з них не спробував перешкодити нападнику. Вчені провели ряд експериментів. Так, один з експериментів полягав у симулювання стану кризи, як при епілептичному нападі, інший – в імітуванні пожежі. В цей час Дарл і Латане спостерігали за очевидцями. Результатом стала поява в психології нового поняття - так званого «ефекту свідка», або «ефекту стороннього». Він характеризується тим, що неминуча реакція організму на небезпеку виникає значно пізніше, якщо вас оточують інші люди. Психологи припустили, що причиною такої поведінки може бути дифузія відповідальності, коли почуття особистої відповідальності розподіляється між кількома членами групи. Психолог Франсіс Черрів у своїй книзі The Stubborn Particulars of Social Psychology: Essays on the Research Process (1995) пояснювала це іншими причинами. На її думку, такий підхід стирає істотну контекстуальну інформацію, яка може допомогти зрозуміти реальні мотиви людини. Так, наприклад, це вбивство може бути розглянуто під іншим кутом: насильство над жінками в ці роки не сприймалося всерйоз, і людина відмовлялася втручатися в те, що могло бути звичайним побутовим конфліктом. Крім того, якби була вбита бідна чорна жінка, то пресу цей випадок взагалі міг і не зацікавити.
Але чи є щось, що може об'єднати ці дві різні форми прояву власної особистості - колективну, всеосяжну, і автономну, внутрішню? Російський філософ ХХ століття Михайло Бахтін був переконаний, що відповідь лежить у діалозі: мені необхідний Інший, щоб створити узгоджений, логічний образ власного Я, «затвердити моє буття, ціннісно завершити його. Без Іншого мене в повному розумінні слова немає». Згадайте ті випадки, коли ви ловили себе на думці, що, наприклад, поетові вдалося відтворити саме те, що ви відчуваєте, але у вас ніколи не виходило висловити це словами; або коли ви марно намагаєтеся зібратися з думками, і тільки в розмові з друзями вони знаходять свою форму. Бахтін упевнений, що тільки через спілкування з іншою людиною ти можеш зрозуміти свій унікальний погляд на життя і побачити себе цілісною сутністю.
«Оскільки людина для себе ніколи не є цілісним і завершеним, то цілісно пізнати її може Інший. Інший може пізнати мене, а я можу пізнати Іншого».
Дивлячись на себе через душі інших, я втілюю свою зовнішню вираженість. «Істина не народжується і не перебуває в голові окремої людини, вона народжується між людьми, які спільно шукають істину, в процесі їх діалогічного спілкування», - написав Бахтін у своїй роботі «Проблеми поетики Достоєвського». Ніщо не існує поза матриці взаємин, де це щось виникло. Навпаки, «буття» - це акт або подія, яка відбувається в просторі між особистістю і зовнішнім світом. Відповідно до цієї теорії, Інші – це вирішальний фактор у нашій самосвідомості, що, звичайно, доповнює картезіанський погляд на особистість.
Тепер звернемося до двох різних моделей дитячої психології - когнітивної та діалогічної. Основна ідея когнітивної теорії Жана Піаже полягає в реорганізації розумової діяльності дитини. Французький психолог відстоював ідею про те, що дитина, яка розвивається, повинна виступати в ролі окремого учня, винахідливого вченого, який щосили намагається самостійно пізнати світ. Діалогічні теорії, реалізовані в таких експериментах, як дослідження лялькового будинку Лізи Фрейд (1990), навпаки, підкреслюють необхідність взаємодії між дитиною і дорослим, останній в свою чергу забезпечує дитину базовими знаннями про світ, які стають певними вказівними вогниками на шляху пізнання світу. Розглянемо ще один приклад - тюремне ув'язнення в одиночних камерах. Спочатку таке покарання замислювалася як спосіб стимуляції самоаналізу, спонукання ув’язненого до роздумів про вчинений злочин, як спосіб звернути його думки всередину себе. Підсумком цього всього мало стати його «очищення», визнання провини, повернення в соціум. Насправді, експериментальні дані свідчать, що у людей, які перебувають в одиночній камері, самосвідомість розпадається. Ув'язнені зносять фізичні і психологічні труднощі, відчувають збентеження, розгубленість, занепокоєння, спотворене почуття часу, страждають безсонням. Без зовнішніх контактів, позбавлена можливості реалізувати свою внутрішню вираженість, людина ризикує втратити себе, зникнути в небутті.
Поступово ставлення наукового співтовариства до діалогічних моделей особистості змінюється, їх починають сприймати з більшою серйозністю. Проте, наукова психологія спочатку орієнтована на індивідуалістичну картезіанську теорію, яка розриває зв'язок, що з'єднує Я однієї людини з Іншими. Є зулуська фраза: «Umuntu ngumuntu ngabantu», що означає:
«Людина - тільки тоді людина, коли існують інші».
Це точніше говорить про нас, ніж декартівське:
«Я мислю, отже - існую».
