20 шедеврів сучасного артхауса
Європейське кіно за період своєї довгої історії (а воно найстаріше у світі) ніколи не уникало образів відчаю. Німецькі експресіоністи використовували будь-яку техніку, яка була в їхньому розпорядженні, щоб показати найтемніші сторони людської душі. Італійські неореалісти невідступно вдивлялися в повоєнні злидні. Пазоліні був непохитний у своєму намаганні дослідити садистський потенціал людства. Інгмар Бергман виносив на екран невмолиму силу екзистенціального страху.
Як бачимо, для європейського артхауса звичні темні сюжети. Цей список показує, що сучасні зірки європейського кіно виконали якісну роботу, продовжуючи традиції своїх видатних попередників.
Нове життя / La Vie nouvelle (2002, Філіп Гранріє)
Фільми Філіпа Гранріє зазвичай відносять до руху «новий французький екстремізм», хоча його роботи наділені незвичайною атмосферою, яка виокремлює їх в окрему підкатегорію, вони часто переходять у сферу відеоарту. Режисер використовує будь-який інструмент, що має під рукою, створює кіно, яке витримане в традиціях таких екстремальних експериментаторів, як Тераяма, Пазоліні, Мацумото.
У фільмах Гранріє відверто аналізує теми жінконенависництва, мізантропії та самознищення. За це одні оглядачі нещадно критикують режисера, а інші цінують його радикальну відвертість у похмурих пориваннях людської психології та його прагнення зробити кіно інструментом, яке адекватно висловлює цю похмурість. Так, з мінімальною кількістю діалогів сюжет «Нового життя» занурює глядача в історію про молодого американця, котрий одержимий таємничою повією.
Лілі назавжди / Lilja 4-ever (2002, Лукас Мудіссон)
Після комедії «Разом» (2000) чи хто-небудь чекав, що Лукас Мудіссон зніме один із найбезжальніших фільмів 21-го століття. Сюжет, наповнений розпачем і безвихіддю, оснований на реальній історії.
Ця пронизлива драма шведського режисера про 16-річну Лілі, яка живе в безіменному пострадянському місті. Спочатку вона вірить і чекає, що мама, яка виїхала в Америку з коханцем, забере її до себе, але опікунка виставляє дівчину з квартири, і незабаром Лілі поповнює ряди повій. Фільм не тільки вражає депресивним фоном соціальної деградації, а й несе широке соціальне послання на тему сексуального рабства й торгівлі людьми.
Біла стрічка / Das weiße Band (2009, Міхаель Ханеке)
«Біла стрічка» - абсолютно правдоподібна реконструкція невеликого німецького містечка на порозі нацистської епохи. У 1913 році, незадовго до Першої світової війни, у німецькому селищі відбувається ряд загадкових подій, що нагадують ритуали покарання. Атмосфера загального страху наростає. Події, у які втягнуто багато дорослих і дітей, схоже, дивним чином пов'язані між собою. Розібратися в них намагається місцевий учитель. Це фільм про природу зла й виховання дітей, яким судилося стати нацистським поколінням.
Ікло / Κυνόδοντας (2009, Йоргос Лантимос)
Одразу після виходу фільм оголосили шедевром сучасного європейського кіно, а Йоргоса Лантимоса почали порівнювати з Ларсом фон Трієрою і Міхаелем Ханеке. «Ікло» мав міжнародний успіх і став лауреатом програми «Особливий погляд» Канського кінофестивалю.
Режисер запропонував делікатний погляд на ідею домашнього навчання. Подружня пара, розповідаючи своїм дітям страшні історії про зовнішній світ, тримає їх в межах будинку та двору з басейном і садом, нікого не випускаючи за паркан. Виховання цих дітей, м'яко кажучи, незвичне: вони ніколи не бачили зовнішній світ. Залишити сімейний будинок зможуть лише тоді, коли в них випаде ікло. Із зовнішнього світу в сім'ю входить лише дівчина, запрошена для задоволення сексуальних потреб старшого сина. А залишати будинок може лише батько сімейства. Незважаючи на жахливість того, що відбувається, від фільму неможливо відвести погляд.
Невідворотність / Irréversible (2002, Гаспар Ное)
Французький режисер Гаспар Ное володіє крайньою формою кінематографічної виразності. Його фільми призначені для аудиторії 21-го століття, яка шукає повномасштабних вражень. Сюжет розгортається в зворотному хронологічному порядку, тому глядач спочатку бачить результати подій, а потім їхню причину. Наприклад, один чоловік вогнегасником пробиває голову іншому, а пізніше з'ясовується, чому він це зробив. І в цій драмі глядачів чекає одна з найдовших і найжорстокіших сцен зґвалтування, жертвою якого стає героїня Моніки Беллуччі.
«Незворотність» - радикальний експеримент в екстремальному кіно, який для багатьох глядачів дуже сильний. Цей фільм викликає багато серйозних обговорень про зв'язок кіно з насильством.
Залягти на дно в Брюгге / In Bruges (2008, Мартин Макдонах)
Комедія «Залягти на дно в Брюгге» досить чорна, щоб заслужити місце в цьому списку. Проваливши завдання, двоє найманих убивць Рей і Кен (Колін Фаррелл і Брендан Глісон) за наказом боса на ім’я Гаррі (Рейф Файнс) повинні відсидітися в Брюгге. Кен з інтересом занурюється в історію й архітектуру старовинного бельгійського міста, а Рей мріє з нього забратися.
Це кумедна й кривава комедія з блискучою акторською грою, дотепними діалогами й роздумами про людський дух, про його принципи, достоїнства і недоліки, про почуття провини й екзистенціалізм.
Ти, що живеш / Du Levande (2007, Рой Андерсон)
Це фільм про людське існування в усій повноті, про його велич і ницість, радості і печалі, його самовпевненості та неспокої, про бажання любити й бути коханим.
«Ти, що живеш» дуже близький «Пісні з другого поверху» (2000), продовжує тему життєвої сутності. Дія розгортається все в тому ж сірому й похмурому скандинавському місті з такими ж пригніченими жителями й дощем, що ллє постійно. І структура та ж: гіркі комічні мініатюри, які викликають збентеження, а не сміх. Епізоди з життя, які чергуються з сюрреалістичними картинами, викривають комічність людини, трагічність життя й абсурдність існування. В одній зі сцен звучить одне з найбільших гітарних соло в кіно.
Імпорт-експорт / Import Export (2007, Ульріх Зайдль)
Австрійський кінорежисер Ульріх Зайдль заявив про себе фільмом «Собачі дні» (2001), відзначеним гран-прі Венеціанського кінофестивалю. З тих пір він не перестає викликати дискусії. Одні засуджують його за експлуатацію мізантропії, а інші вихваляють за безстрашне зображення громадських (і кінематографічних) небажаностей: ожиріння, потворність, нудьга, тлін.
Назва служить відсиланням до роздвоєної структури фільму. Одна частина сфокусована на Ользі, матері-одиначці з України, яка змогла вижити на зарплату медсестри й поїхала до Відня, де спочатку стає домробітницею в багатій родині, потім працює в будинку для літніх людей. Друга половина фільму присвячена Паулю, молодій людині з Відня, який відправляється в Україну до вітчима Михайла, де збирається встановлювати ігрові автомати.
Якщо обидві частини фільму окремо здаються тупиковими, то разом вони формують сумну і часом гірку картину роздільності між Східною і Західною Європою.
Час вовків / Le Temps du loup (2003, Михаэль Ханеке)
Схоже, дія відбувається в постапокаліптичній Європі, хоча причини лиха не озвучені. Героїня Ізабель Юппер приїжджає в заміський будинок зі своєю сім'єю, щоб виявити, що житло зайняте збройними незнайомцями. Родина змушена тікати в пошуках рятунку. Електрику відключено, тому з приходом ночі екран майже чорний, що нервує й викликає почуття абсолютного страху, яким так славиться Ханеке. Розпочавшись як історія однієї сім’ї, сюжет знаходить глобальний масштаб, підбадьорює свідомість і пропонує задуматися над простими цінностями, малюючи умови за межею цивілізації, коли стає зрозуміло, що вже ніщо не буде як раніше.
Славні виродки / Les salauds (2013, Клер Дені)
Яскрава представниця французького авторського кіно ніколи не ухилялася від похмурих реалій. Протягом усієї кар'єри Клер Дені сміливо звертається до найактуальніших проблем сучасності. Тема фільму «Славні виродки» в цьому сенсі має менш глобальне охоплення.
Марку (Венсан Ліндон) належить розібратися в низці драматичних подій, що сталися в його родині. Щоб розслідувати смерть свого родича, він в'їжджає в квартиру по сусідству з кредитором, підозрюваним у вбивстві, і зав'язує роман з його дружиною. Чим глибше він копається у справі, тим похмуріші деталі розкриваються.
Фільм запозичив деякі елементи з роману Вільяма Фолкнера «Святилище» і вийшов таким же різким і брутальним, тому деякі критики сприйняли його поверхово. Інші ж бачать у ньому захоплюючий експеримент у сучасному нуарі.
Незнайомець біля озера / L'Inconnu du lac (2013, Ален Гіроді)
Відверті сексуальні сцени, не обтяжені мораллю, нерозбірливі зв'язки й безліч оголених чоловіків у різноманітних позах не повинні відвернути глядача від майстерно продуманого сюжету еротичного трилера Алена Гіроді. Режисер створив справжню гей-ідилію, в основі якої історія, яка розгортається на березі озера, десь на півдні Франції. Однак тему сексу він використовує не тільки як примітивне джерело гострих відчуттів. Це переконлива розповідь про те, як жагучий потяг легко може затьмарити здоровий глузд і затуманити розум.
Меланхолія / Melancholia (2011, Ларс фон Тріер)
Це другий фільм з «трилогії депресії» режисера і сценариста Ларса фон Трієра (два інших - «Антихрист» і «Німфоманка»). Головні ролі виконали Кірстен Данст і Шарлотта Генсбур. Перша частина фільму присвячена весіллю однієї з героїнь, але настрій наповнюється тривогою на тлі невизначеності й стрімко переходить у приреченість перед неминучим. До Землі наближається гігантська газова планета Меланхолія, що загрожує загибеллю всьому живому.
Ларс фон Трієр сам написав сценарій до «Меланхолії», покладаючись на власний досвід лікування депресії. Ідея фільму зародилась у нього під час сеансу психотерапії, коли лікар сказав йому, що схильні до депресії люди спокійніше діють в стресовій ситуації, тому що вони й так чекають поганого. Тоді кінематографіст вирішив зобразити апокаліпсис, зосередившись на вивченні психіки людини під час катастрофи.
Поза Сатаною / Hors Satan (2011, Брюно Дюмон)
Перший повнометражний фільм Брюно Дюмона - соціальна драма «Життя Ісуса» (1997), у якій режисер запропонував безкомпромісний погляд на життя маленького французького містечка. Фільмографія Дюмона характеризується віяннями «нового французького екстремізму» і споглядального кіно, «Поза Сатаною» - не виняток.
Довгі, повільні й ретельно оформлені кадри вбогих пейзажів, мінімум діалогів, відвертий секс і сплески жорстокості - елементи, що складаються в типовий фільм Дюмона. У цю картину, як випливає з назви, він додав ще й неясну метафізику. Обговорення зла органічно вписуються в насильницьку естетику Дюмона.
Шкіра, у якій я живу / La piel que habito (2011, Педро Альмодовар)
У цьому науково-фантастичному фільмі Антоніо Бандерас грає талановитого пластичного хірурга-психопата, який розробляє нову форму людської шкіри, стійку до травм. А Олена Анайя виконує роль його піддослідної, яку він таємно тримає під замком. Після загибелі дружини в автокатастрофі хірург починає свої зловісні експерименти.
Ця робота не схожа на інші творіння Педро Альмодовара. Вона складніша, тому що поєднує в собі елементи містики, жахів, зрушення в часі, тему божевільного доктора, історію любові й секрети, які глядачеві потрібно розгадати.
Антихрист / Antichrist (2009, Ларс фон Тріер)
«Антихрист» - найскандальніший фільм майстра епатажу Ларса фон Трієра. У головних ролях - блискучі Шарлотта Генсбур і Віллем Дефо. У центрі сюжету - нещасна пара, яка відчайдушно намагається оговтатися від трагічної загибелі дитини.
Подружжя займається пристрасним сексом і не встигає встежити за малюком, який у цей час вибирається з ліжечка, падає з вікна й розбивається. Ця смерть травмує психіку жінки, і її чоловік-психотерапевт вирішує відвезти її в заміський будинок, де вони відпочивали минулого літа, сподіваючись, що єднання з природою й тимчасова ізоляція допоможуть їй оговтатися. Однак, все обертається зовсім по-іншому. Залишившись наодинці одне з одним, нескінченним почуттям провини й спогадами про сина, герої стають все більш жорстокими і дикими.
Каталін Варга / Katalin Varga (2009, Пітер Стриклэнд)
Ще до створення психологічного фільму жахів «Студія звукозапису "Берберян"» (2011), з яким Пітер Стрікленд отримав широку популярність, він зняв у Румунії малобюджетну кінокартину «Каталін Варга», витративши на виробництво дядьків спадок. Газета «The Guardian» зарахувала цю роботу до кращих дебютів року.
Сюжет не претендує на оригінальність, але гра провідної акторки, бездоганне звукове оформлення і трансільванські пейзажі заслуговують виняткової уваги. Коли чоловік Каталін дізнається, що їхній син зовсім не його, виставляє їх з дому. Тепер героїні, яка роками ховала свою ганьбу, немає місця в рідному селищі. Вона відправляється на пошуки ґвалтівника, який був біологічним батьком її дитини. Між чорним і білим є ще безліч відтінків, тому більшість історій про помсту стикаються з набагато більшими труднощами, ніж планувалося спочатку.
29 пальм / Twentynine Palms (2003, Брюно Дюмон)
Сценарист і режисер Бруно Дюмон досліджує первинні імпульси, які керують людською взаємодією і формують романтичну любов. Він зображує інтимну близькість людей як відображення тієї ж біологічної функції у диких тварин.
Американський фотограф Девід (Девід Уіссак) і його російська подружка Катя (Катерина Голубєва) вирушають у подорож каліфорнійською пустелею, щоб розвідати місця для зйомки. Він не говорить російською, а вона - англійською. Пара намагається спілкуватися французькою, хоча жоден з них нею не володіє. Девід і Катя постійно конфліктують, а сварки залагоджують пристрасним сексом.
Розмірено зняті роздуми про кохання, секс і насильство. Деякі глядачі вважають більшу частину фільму занадто розтягнутою, але фінал - несподіванка для всіх.
У моїй шкірі / Dans ma peau (2002, Марина де Ван)
«У моїй шкірі» належить до фільмів руху «новий французький екстремізм», для яких характерні крайнє насильство та відвертий секс. Але тут маємо особливий випадок. Марина де Ван сама написала сценарій, зрежисирувала і виконала головну роль у своєму першому повнометражному фільмі. У соціальній площині її героїня Естер - звичайна буржуазна француженка з хорошою роботою, хлопцем і активним громадським життям. Але одного разу вона випадково порізала ногу в саду й не відразу звернулася до лікаря. Жартома хірург каже їй: «Ви впевнені, що це ваша нога?». Ця фраза немов підбурює Естер до загостреного сприйняття свого тіла. Здається, вона розбирає себе в буквальному сенсі - і драма набуває рис боді-хоррора.
Моїй сестрі! / À ma soeur! (2001, Катрін Брейя)
Скандально відома Катрін Брейя показала дорослішання під мікроскопом, взаємини сестер і те, наскільки важлива краса, щоб викликати любов інших людей і навіть, щоб самим любити себе.
Анаіс та її старша сестра Олена проводять літо на французькому морському курорті з батьками. Олена - приваблива дівчина з великим досвідом спілкування з хлопчиками, хоча поки береже свою незайманість, чого не розуміє пухкенька 12-річна Анаіс, упевнена, що від цього потрібно скоріше позбутися. Вона підглядає за розвитком відносин між Оленою й італійським студентом Фернандо. А оскільки сестри ділять одну спальню, вночі вона стає свідком їхньої сексуальної активності, що впливає на ставлення до любові й сексу та призводить до трешевої розв'язки.
Пісні з другого поверху / Sånger från andra våningen (2000, Рой Андерссон)
Рой Андерссон більшу частину кар'єри знімав рекламні ролики (близько 300) і робив це з великим успіхом. Його фільми не схожі на рекламу інтонацією, але їхня незвичайна структура, можливо, натякає на вплив комерційної роботи. «Пісні з другого поверху» - перший фільм в екзистенціальній трилогії Андерссона. Тут немає центрального сюжету. Це схоже на серію химерних і незворушних мініатюр, які відображають пародію на безнадійну сірість типового шведського міста. Повторювані теми пов'язують сцени в єдине полотно. Хоча фільм комедійний, від більшої частини його гумору глядач, імовірніше, здригнеться, ніж посміється.
