Ідентифікація
Англ.: identification, empathy; нім.: Einfühlung; ісп.: identificación;
франц.: identification.
Процес виникнення ілюзії у глядача, який уявляє себе зображуваною на сцені
дійовою особою (або актором, що повністю входять “у шкіру” свого персонажа). Коріння ідентифікації сягає глибоко в підсвідомість. За Фройдом, насолода від ідентифікації пояснюється не тільки катарсисним* пізнанням “я” іншої особи, насолодою від привласнення цього “я” собі, але й відстороненням від нього (заперечення).
1. Ідентифікація з персонажем
За Ніцше, насолода від ідентифікації з дійовою особою є фундаментальним
драматичним явищем: “…бачити самого себе метаморфозованим і діяти, немов увійшовши в інше тіло, в інший характер” [Ніцше (Nietzsche. Naissance de la tragédie,
1872 : § 8, 44)]. У цьому процесі глядач завдяки драматичному текстові або поставі
отримує змогу судити про дійову особу. Якщо ми вважаємо героя “кращим” від нас
– ідентифікація протікатиме через захоплення ним та на певній “відстані”, що взагалі характеризує недосяжну мету; якщо ми вважаємо його “гіршим”, але не надто винним у тих чи інших негативних ситуаціях, вона реалізуватиметься через співчуття (страх і жалість). Насолода глядача нагадує насолоду, отриману від ілюзії*, імітації* чи заперечення*. Фройд описав насолоду глядача як осягнення блаженства
від того, що “ми відчуваємо, як виразно рухаються різні частини нашого “я” на сцені” [(Freud, 1969, vol. X : 167168; trad. Fr. in “Digraphe”, №3, 1974)].
2. Схема ідентифікації
Оскільки немає наукової теорії емоцій, яка дозволила б виокремлювати рівні
сприймання (почуттєво, інтелектуально, ідеологічно, пізнавально і т.д.), не можна
запропонувати однозначної типології процесу ідентифікації з героєм. Г.Яусс запропонував типологію з чітко визначеними критеріями, відповідно до яких йдеться про п’ять моделей ідентифікації: “асоціативність, захоплення, симпатія, катарсис, іронія” (Jauss, 1977:220).
3. Критика ідентифікації
Серед варіантів ідентифікації предметом серйозної критики завжди були катарсис (г) та безмежне захоплення (б). З погляду моралі, катарсис як такий, що дає змогу глядачеві дивитися на зло без осуду, неприйнятний. Ще радикальнішою виглядає
критика ідентифікації в Брехта: ідентифікація себе з героєм неминуче призводить до
відсутності критичного ставлення й наводить на думку про те, що природа людини є споконвічно найвищою цінністю. Радикальна критика відстороненого глядача
спричиняє, однак, ризик (коли вона, звісно, не надмірна й не абсурдна, як у Брехта)
внесення дисбалансу в бінарну опозицію “ідентифікація / дистанціювання”. Проте
ідентифікація з героєм, навіть задля утвердження власної вищості й неповторності,
з одного боку, відбувається всетаки в певному відмежуванні від героя, або, інакше
кажучи, шляхом малопомітного заперечення його. Будьяка ідентифікація з героєм,
з іншого боку, вимагає певного сприймання його “психології”. Таким чином, і для
актора виконувати роль (показувати) і переживати (ідентифікувати себе з кимось)
– це “два антагоністичних процеси, які поєднуються в творчій праці актора” [Брехт
(Brecht, 1979 : 47)].
4. Ідентифікація та ідеологія
Низка критиків марксистського та брехтівського штибу, як наприклад, Л.Альтюссер (L.Althusser, 1965), пропонує вийти з вузьких рамок психологічної концепції
ідентифікації, розширивши глядацьку свідомість до поняття компоненту психології
особистості, яку пізнаємо, попри все, в ідейному змісті п’єси чи постави. Глядач (завдяки персонажам та фабулі) входить у міфи та довіряє власній життєвій ментальності. Ідентифікувати себе з героєм означає піддатися впливові отриманого враження через “підступну” очевидність тої чи іншої ідеології або психології.
