Звернення до глядача

Англ.: address to the audience; нім.: Anrede ans Publikum;
ісп.: apelación al público; франц.: adresse au public.

Частини тексту (імпровізовані або неімпровізовані), які актор безпосередньо
адресує глядачеві та які належать до його ролі, розвіюючи таким чином ілюзію та фікцію четвертої стіни* як бар’єру між залом і сценою (існує також латиномовний
термін “ad spectatores”).
1. Для збереження театральної ілюзії драматична форма категорично забороняє звертатися до глядача. Звернення до глядача існує тільки у формі слів автора* або
моралізаторського дискурсу резонера*. Цей дискурс є засобом переходу від спілкування між дійовими особами до їхнього безпосереднього спілкування з глядачем. Таким чином, маскується фікція дійової особи, яка має передати об’єктивний погляд на дію.
2. В епічному театрі (Брехт, Вайльдер, а подекуди Жіроду) звернення до публіки
є звичним, таким самим леґітимним, як і ефект дистанціювання або пародійна гра.
Воно виникає в ключовий момент дії, коли у персонажа визріває рішення; коли він
звертається до глядача за порадою, а також у момент завершення п’єси (епілог*) – наприклад, у п’єсі Брехта “Кавказьке крейдяне коло”. Часто звернення до глядача буває закликом до високоморальної поведінки (театр єзуїтів, середньовічний міракль) чи до усвідомлення власного стану душі. Воно є спробою перейти від театральної фікції до конкретної ситуації глядачів.
3. Однак статус дійової особи, яка звертається до залу, встановити складно :
безперечно, такийто є приватною особою, і навіть якщо актор Х чи Y говорить від
власного імені й пропонує глядачам полеміку, то все одно він не змусить глядача забути про сцену, звідки актор промовляє, а також про статус дійової особи. Все сказане (саме зі сцени) отримує функцію “мовленнєвого тексту”, інтегрованого у фікцію п’єси та “передбаченого” поставою, що була призначена для фіктивного (нереального) глядача. Таким і був задум постави. Звернення до глядача (окрім геппенінґа, де вже немає – теоретично – ні адресата, ні адресанта тексту) в жодному разі не є безпосередньою комунікацією* поза фікцією, а є (щодо гри та демістифікації) “підлещуванням” до смаків публіки.